Структура свідомості. Співвідношення свідомого і несвідомого як філософська проблема. 3 страница 2 страница
Отже, внутрішньою основою закону заперечення заперечення є принцип заперечуваності; цей принцип виявляється не в загальній та абстрактній формі, а в конкретному вигляді "заперечення заперечення", який становить специфіку закону; ця специфічність виступає як форма "повернення до старого", причому "старе" є в синтезі разом з тим як щось нове; заперечення заперечення означає одночасно збереження елементів минулого, історичну спадкоємність у розвитку; специфічність закону виявляється і в спіралеподібності діалектичного руху. Він припускає не тільки генеральну тенденцію прогресу, а й тимчасові рухи назад, можливість зигзагів у процесі розвитку, поєднання прогресу і регресу за загальної поступальної спрямованості.
Кожний із законів діалектично специфічний. Разом з тим всі вони діалектично єдині, відображають об'єктивні всезагальні істотні зв'язки буття, свідомості всебічної діяльності людей та процеси їх пізнання. Сутність, зміст, функції закони діалектики виражають через категорії.
43. Категорії діалектики як категорії буття і пізнання, їх специфіка і класифікація. (сутність і явище, причини і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність. Одиничне і загальне, форма і зміст, частина і ціле, елемент і система)
Категорії (грец. висловлювання, ознака) — поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідношення. В економічній теорії, наприклад, — це товар, прибуток, власність, гроші; у біології — організм, оточення, обмін речовин; у філософії — матерія, свідомість, якість, кількість, міра, протилежність, суперечність, заперечення заперечення тощо.
Категорії філософії — результат тривалого розвитку складного процесу пізнання. В античності категоріями вважались так звані першоелементи світу: земля, вода, повітря, вогонь і т. ін. Платон запропонував п'ять категорій (сутність, рух, спокій, тотожність, відмінність), Арістотель у трактаті "Категорії" сформулював їх уже десять: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, становище, стан, дія, страждання. У Новий час для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принципом тріади, у якій кожна третя категорія е результатом взаємодії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, цільність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність). Г. Гегель розробив класичну діалектичну систему категорій філософії, у якій категорії є ступенями саморозвитку абсолютного духу, взаємозв'язані й перебувають у постійному русі та змінах.
У сучасному розумінні категорії філософії є суттєвим і узагальненим відображенням об'єктивної дійсності. Вони взаємопов'язані, мають значення загальності і тому є загальнометодологічними принципами пізнання і практичної дії. Деякі з них співвідносяться як єдність протилежностей (наприклад, категорії кількості та якості). їх називають співвідносними, або парними: одиничне, особливе і загальне; причина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сутність і явище; можливість і дійсність; система й елемент тощо. Ці категорії — підсумок пізнання і практики всієї попередньої історії людства; сходинки пізнання світу і кожного з його об'єктів; неосновні закони діалектики; "інструменти" пізнання та перетворення людиною дійсності.
Так, категорія "одиничне" відображає неповторне в об'єктах, наявне лише в певного об'єкта; "загальне" — об'єктивну діалектичну тотожність предметів, речей, явищ конкретної якості, те, що належить не одному об'єкту, а багатьом; "особливе" — момент суперечності одиничного і загального, те, що відрізняє порівнювані об'єкти. Якщо одиничне завжди відіграє роль особливого, то загальне стає особливим тільки тоді, коли вказує на відмінність об'єктів, які порівнюються.
Категорії одиничного, особливого і загального відображають об'єктивні зв'язки і відношення дійсності. Вони не існують самостійно, а тільки в окремих предметах, речах, явищах і процесах як їх риси, властивості, ознаки. Окремого без одиничного, особливого і загального не буває. Вони — єдність протилежностей окремого, взаємопов'язані і за певних умов можуть переходити одне в одне. Біологи, наприклад, постійно спостерігають факти набуття тваринами або рослинами пристосувальних властивостей до умов існування, що змінилися, які з часом перетворюються на загальні властивості нового їх різновиду чи нового виду в цілому.
Категорії одиничного, особливого і загального мають значення загальності. Вони — неосновні закони діалектики і сходинки процесу пізнання. На початку історії люди, наприклад, навчилися добувати вогонь тертям. Потім вони зрозуміли, що механічний рух може перетворюватися па тепловий, а з розвитком знань дійшли висновку про взаємоперетворення форм руху матерії, про те, що біологічний рух містить у собі хімічний, але у "знятому", тобто перетвореному, вигляді. V цьому прикладі перше судження — одиничне, друге — особливе, а третє — загальне.
Будь-яке окреме виникло в результаті перетворення інших окремих і має їх у собі в "знятому" вигляді. Отже, окреме є тільки в тому зв'язку, який веде до загального, тобто становить ланку в нескінченному ланцюзі розвитку матерії, переходу її з одних усталених станів до інших, від одних матеріальних утворень до інших. Кожне окреме (річ, предмет, явище, процес) як скінченне, минуще вміщує момент нескінченного, вічного, є однією з його конкретних форм, одним із моментів одвічного процесу розвитку матерії.
У діалектиці одиничного, особливого і загального специфічне значення має загальне. Воно виражає закон, знання якого перетворює людину на господаря становища, дії, об'єкта. Разом з тим, абсолютизування знання загального не є діалектичним. Діалектика вимагає вивчати об'єкт всебічно, враховувати не тільки те, що він має спільного з іншими об'єктами, але й те, чим він від них відрізняється, тобто його одиничне й особливе. Таке знання ефективне і компетентне.
Важливу методологічну функцію виконують також категорії "причина" і "наслідок".
"Причина" — це філософська категорія, яка відображає взаємодії об'єктів або їх компонентів під час виникнення, змін, зникнення; "наслідок" — зміни у об'єктах, що взаємодіють, або в їх елементах. Як і всі інші, причинно — наслідкові зв'язки є об'єктивними, всезагальними, універсальними. У світі немає безпричинних явищ і подій. Все, що існує, має причину свого виникнення, існування та функціонування. Визнання об'єктивності та загальності причиново-наслідкових зв'язків є основою детермінізму — філософського вчення про об'єктивний взаємозв'язок і взаємозумовленість речей, процесів та явищ реального світу. Йому протистоїть у науці й філософії індетермінізм. Він не визнає об'єктивності причинного зв'язку і, врешті-решт, стає на позиції телеології, тобто визнання деякого нематеріального основоположного начала всіх речей, явищ та процесів у світі. Суттєвим джерелом філософії індетермінізму у XX ст. стали статистичні закономірності у фізиці. За статистичними законами, на відміну від динамічних, передбачення має ймовірний характер — "може бути, а може і ні"; у динамічних — однозначний — "так, а не інакше піде процес розвитку". У механіці, наприклад, якщо відомі координати тіла та його швидкість, то молена точно визначити положення тіла в будь-який інший момент часу. Індетерміністи оголосили статистичні закономірності спростуванням причинності. Проте розвиток квантової механіки, а потім і кібернетики з її вченням про саморегулівні системи, спростував телеологію, фаталізм, вчення про визначеність і підтвердив правильність принципових положень матеріалістичної діалектики. Статистичні та динамічні закономірності — це дві основні форми зв'язків явищ і процесів.
загрузка...
Якщо динамічні закономірності характеризують поведінку відносно ізольованих систем, що складаються з невеликої кількості елементів, то статистичні закономірності виникають як результат відображення взаємодії великої кількості елементів та характеризують поведінку не стільки одного елемента, скільки їх масиву в цілому. Вопи є об'єктивними, як і динамічні закономірності, і єдино можливими в процесі дослідження масових явищ випадкового характеру. Більше того, динамічні закономірності — причинний випадок статистичних закономірностей, коли вірогідність стає практично ймовірністю.
У процесі розвитку причини і наслідки можуть мінятися місцями. Відмінність між ними відносна. Причини відрізняються від приводів — процесів, які сприяють їх виявленню. Знання причиново-наслідкових зв'язків дає можливість прогнозувати майбутнє, науково керувати об'єктом, створювати та змінювати умови його функціонування. За наявності причини та умов її реалізації наслідок стає необхідним.
Такий взаємозв'язок конкретизується діалектичними категоріями необхідності і випадковості.
Необхідність — це філософська категорія для вираження внутрішніх, стійких, всезагальних зв'язків і відносин буття, які повторюються за певних умов; випадковість — це філософська категорія, що відображає зовнішні, нестійкі, одиничні зв'язки і відносини, те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Будь-який об'єкт становить єдність необхідного і випадкового. Необхідність виявляється через масу випадковостей, а випадковості є формою вияву необхідності. Наприклад, зустріч власника засобів виробництва з робітником на ринку праці є необхідною, тому що зумовлена їх соціальним станом. Перетворення робітника на власника засобів виробництва, безсумнівно, випадкове.
Об'єктивність необхідності завжди була і є очевидною, проте визнавалась не завжди і не всіма філософами та вченими. Методологічна помилка заперечення об'єктивності будь-якої випадковості полягає в тому, що дехто неправомірно зводив необхідність до причинності, тобто до думки, що оскільки все має причину, то в дійсності має місце лише необхідність. Отже, випадковості немає.
Зведення необхідності до причинності і заперечення на цій підставі об'єктивності випадковості є теоретичною основою фаталізму — світогляду визначення всіх процесів і явищ. Наприклад, згідно а теологічним фаталізмом, Бог ще до народження визначив одних людей до "спасіння", а інших — "до загибелі"; згідно з механіцизмом, е необмежені можливості висновку про всі події майбутнього на підставі повного знання про дії сил природи в сучасний момент, аналогічно виникають уявлення про фатальну приреченість людини до злочинної поведінки на підставі її біологічної спадковості і т. ін.
Установлення в науці статистичних ідей та методів привело до концептуальної перебудови поглядів на випадковість. Вона стала розглядатись як самостійне начало, елемент будови і фактор еволюції матеріального світу. Для з'ясування природи випадковості важливе значення мало створення квантової механіки, яка підтвердила випадковий характер поведінки мікрооб'єктів, а також глибокий діалектичний взаємозв'язок випадковості та необхідності у квантових процесах.
Випадковість об'єктивна, як і необхідність. Необхідності ніколи не буває без випадковості. Свій шлях необхідність прокладає через масу випадковостей. Наука має за випадковостями відкривати необхідність, озброювати практику знаннями законів розвитку, допомагати зменшувати вплив негативних випадковостей на процес та результати діяльності людей.
До співвідносних у діалектиці належать і категорії "зміст" і "форма".
"Зміст" як філософська категорія характеризує всю сукупність властивостей, частин, ознак об'єктів, "форма" — стійку систему зв'язків структури змісту. Зміст визначає форму, а форма впливає на зміст позитивно або негативно. Зміст і форма об'єктивні. Вони діалектично єдині. Не буває неоформленого змісту або беззмістовної форми. Форма є в самому змісті, а зміст завжди включає форму. Якщо, наприклад, функції менеджменту становлять зміст роботи менеджера, то способи їх реалізації — її форму. Серед змістовних функцій менеджменту виокремлюють функції прийняття рішень, планування, організації, координування і регулювання, мотивації, контролю, обліку та аналізу діяльності. Серед форм — пояснення, показ, тренінг, заохочення, спостереження, зворотний зв'язок тощо. Діалектичну єдність змісту і форми в діяльності менеджера виражено правилом: ефективне керівництво й управління здійснює не той, хто знає, а той, хто вміє це робити. Управління взагалі і керівництво зокрема обертаються навколо вчинків. Поведінка співробітників менеджера безпосередньо пов'язана з його поведінкою, вчинками, вмінням і навичками як керівника. Більшість людей не вважатимуть перевагою навіть глибокі знання менеджменту в того керівника, який постійно припускається помилок.
Розвиток об'єктів починається зі змін їх змісту, потім змінюється їх форма. Якщо форма не відповідає змісту, між ними виникає конфлікт, який вирішується шляхом заміни старої форми на нову та зміни змісту
або свідомою діяльністю людини з приведения форми у відповідність з новим змістом. У суспільстві конфлікт між змістом та формою може вирішуватись або соціальною революцією, або за допомогою структурних реформ; у процесі мислення — шляхом розвитку категоріальної структури пізнання: чим повнішим, глибшим і всебічнішим є зміст мислення, тим більш розвинуті і конкретні форми, в яких воно виражається.
Історія пізнання і суспільна практика свідчать, що предмети, речі, явища і процеси дійсності мають зовнішній бік, доступний безпосередньому сприйманню людини, і внутрішній бік, прихований від такого сприймання. Обидва боки діалектично єдині: внутрішній визначає зовнішній, а зовнішній є формою вираження внутрішнього. Так, вартість товару визначається сукупністю суспільно необхідної праці, витраченої на його виробництво, а зовнішньо виявляється через ціну цього товару.
Взаємозв'язок між внутрішнім і зовнішнім боками об'єктів виражається категоріями сутності і явища.
Категорія "сутності" відображає сукупність усіх внутрішніх і необхідних властивостей та зв'язків об'єкта, закони їх функціонування і розвитку; категорія "явища" — зовнішні вияви сутності через масу випадкових властивостей і зв'язків. Так, сутність особистості полягає у відображенні суспільних відносин; демократії — у народовладді, правах людини і свободі особистості; промисловості — у відтворенні товарів і послуг; явищами, відповідно, є справи, вчинки, висловлювання, настрої, переживання індивідів; кількість політичних партій у країні, їхні амбіції щодо державної влади, програми і способи їх реалізації; місткість ринку, співвідношення попиту і пропозицій на ньому, всі зміни в ціноутворенні тощо.
Сутність і явище об'єктивні і діалектично єдині. Сутність існує, а явище суттєве. Сутність виявляєтся в явищах, явища виражають свою сутність. Зміни сутності викликають зміни в явищах. При цьому сутність виявляється в явищах не повністю, а явища не повністю виражають сутність. Якби сутність і явище повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науці. Наука за явищами відкриває сутність, а отже, закони і закономірності розвитку об'єктів. їх пізнання не повинно обмежуватися вивченням явищ. Більше того, розуміння явищ неможливе без глибокого проникнення суб'єкта пізнання в сутність об'єктів.
У практиці пізнання іноді категорія "сутність" підмінюється категорією "позірність", що є великою логічною помилкою. Категорія "позірність" відображає лише моменти сутності, випадкові і нестійкі відносини, які сприймаються людиною безпосередньо. У таких випадках нерідко дилетантське сприйняття подається як науковий висновок.
Отже, суб'єктивна діалектика сутності і явища — аналог об'єктивної діалектики. Тому при вивченні об'єктів необхідно за явищами бачити сутність, а в пізнанні — переходити від явища до сутності, а від неї — до більш глибокої сутності й повертатися до явищ, але вже з усім багатством знань про них.
"Можливість" і "дійсність" — це співвідносні категорії, які характеризують два головні ступені в розвитку об'єктів: перша — їх становлення; друга — такі, що об'єктивно існують, предмет, річ, явище як сукупність усіх реалізованих можливостей.
Категорії "можливості" та "дійсності" об'єктивні й діалектично єдині. Можливість з часом стає дійсністю, а дійсність можливістю. Наприклад, економіка держави завжди має можливість бути командно-адміністративною, тоталітарною або ринковою. Кожна можливість містить у собі момент дійсності, а дійсність — можливість бути іншою. У зв'язку а цим у теорії пізнання та практичній діяльності необхідно розрізняти реальні й абстрактні (формальні) можливості. Реальною вважається можливість, для перетворення на дійсність якої е всі умови, наприклад, можливість отримання студентом ВНЗ диплома про вищу освіту. Абстрактною, або формальною, можливістю є та, для перетворення якої на дійсність необхідних умов немає, наприклад, можливість того, що сьогодні Місяць впаде на Землю. Очевидно, що людина повинна орієнтуватися на реальні можливості, а не на формальні.
Отже, згідно з діалектикою, будь-який об'єкт необхідно вивчати в його взаємозв'язках з іншими об'єктами: одиничних і загальних, необхідних і випадкових, причиново-наслідкових і т. ін., а також у розвитку, джерелом якого є "боротьба" протилежностей, механізмом — стрибкоподібний взаємний перехід кількісних та якісних змін, а загальною тенденцією — поступальний рух. Закінченої системи категорій діалектики у філософії поки що немає. Але принципи побудови такої системи відомі. Згідно з принципом відображення, категорії діалектики є узагальненим відображенням реальних зв'язків і відносин у їх розвитку; відповідно до принципу єдності діалектики, логіки і теорії пізнання — категорії діалектики е всезагальними формами буття та пізнання; згідно з принципом відповідності історичного та логічного, категорії діалектики постійно розвиваються. Загальновизнаною послідовністю в становленні та розвитку категорій діалектики є така тенденція. Кожен окремий об'єкт сприймався людиною як одиничне, як те, що до того не зустрічалося. Якщо одиничне задовольняло яку-небудь потребу людини, то воно запам'ятовувалось. Проте цю потребу можуть задовольнити й інші об'єкти. Через їх порівняння людина приходить до усвідомлення "особливого" і "загального". На цьому ж етапі пізнавальної діяльності формувались категорії "якості" та "кількості". Предмети пізнавались перш за все з позицій їх якості. За переходу у пізнанні від одного предмета до багатьох і за їх порівняння з'ясовувалась їх кількісна характеристика.
З розвитком пізнання стала очевидною мінливість якості і кількості в об'єктах. Результат — формування категорій "причини" та "наслідку", їх вивчення показало, що зв'язок причини та наслідку є необхідним. Разом з категорією "необхідності" сформувалась категорія "випадковості". Необхідні зв'язки в науці стали виражатися категорією "закон".
Потім людина усвідомила, що будь-який об'єкт е сукупністю численних властивостей, сторін, зв'язків та відносин. Ця численність набула вираження в категорії "зміст", а структура змісту — в категорії "форма". З поглибленням пізнання людина переконалася, що будь-який предмет є не просто сумою властивостей та зв'язків, а єдиною цілісністю, її вираженням стала категорія "сутності", а зовнішніх виявів сутності — категорія "явище". Дослідження сутності привело до висновку про "боротьбу" протилежностей як джерело її розвитку. Відношення між протилежностями стало позначатися категорією "суперечність". При вивченні руху суперечностей були виявлені заперечення та заперечення заперечення, можливість та дійсність.
Співвідносні категорії діалектики є ступенями процесу пізнання і викопують у ньому світоглядну та методологічну функції.
Сутність і структура пізнання. Проблема пізнаваності світу та основні підходи до її вирішення. 45.Проблема джерел пізнання. Специфіка чуттєвого і раціонального пізнання, їх форми та співвідношення.
Жодна уява не спроможна винайти стільки суперечливих почуттів, які постійно співіснують в одному людському серці.
Франсуа де Ларошфуко
Проблема пізнання у філософії
Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.
Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.
Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології — що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта "Критика чистого розуму" і досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до "символів", "ієрогліфів" (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея — знання — не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.
Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще — у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.
Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.
Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об'єктом — така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.
Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає, по-перше, в поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів, створенні діалектики як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення і пізнання; по-друге, у введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення.
Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер, що виявляється, по-перше, у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попередніми поколіннями; по-третє, сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людства, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові.
Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обгрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання. Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.
1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта.
2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.
3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.
4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.
5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.
6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.
7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.
Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.
Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.
Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство. Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.