Держава як «втілене право» в трактуванні В. С. Соловйова
Завдання права зовсім не в тому, щоб світ, що перебуває у злі, звернувся в Царство Боже, а тільки в тому, щоб він не перетворився на пекло. Таке пекло загрожує людству з двох сторін: порушення правильної рівноваги між особистим і спільним інтересом на користь особистого свавілля, що руйнує суспільну солідарність, загрожує «пекучим пеклом анархій», а порушення на користь суспільної опіки, що пригнічує особу, загрожує «крижаним пеклом деспотизму». З цим пов’язана висока оцінка В. С. Соловйовим ролі та значення юридичного закону (позитивного права) як загальновизнаного й безособового визначення права і належної рівноваги між приватною свободою та благом цілого. При цьому передбачається, що вимоги моральності цілком співпадають із суттю права, і між моральністю і правом, при всій їх відмінності, немає протиріч. Тому, як помічає В. С. Соловйов, якщо будь-який позитивний закон йде врозріз із моральним змістом добра, то ми можемо бути заздалегідь упевнені, що він не відповідає суттєвим вимогам права, і правовий інтерес відносно таких законів може полягати ніяк не в їх збереженні, а тільки в їх правомірній відміні.
У руслі такого праворозуміння В. С. Соловйов виділяє три обов’язкові ознаки закону (позитивного права): публічність, конкретність, реальну застосовність.
Визначаючи конкретність закону як вираження в ньому норм, що закріплюють особливі взаємовідносини в суспільстві, а не якихось абстрактних істин та ідеалів, В. С. Соловйов критикує закони, що вимагають утримуватися взагалі від пияцтва, бути благочестивим, шанувати батьків. Він відзначає, що такі уявні закони становлять лише неприбраний залишок від стародавнього стану злитості моральних і юридичних понять. Із суті права як рівноваги двох моральних інтересів (особистої свободи та спільного блага), згідно В. С. Соловйову, витікає, що спільне благо може лише обмежити особисту свободу, але не скасувати її. Звідси він доходить висновку, що закони, які допускають страту, безстрокову каторгу і безстрокове одиночне ув’язнення, суперечать самій суті права.
Особлива заслуга вчення В. С. Соловйова полягає в тому, що своє правове розуміння закону він поширює і на правове розуміння публічної влади. У цьому загальноправовому руслі він трактує державу як «втілене право» і правову організацію суспільного цілого, повноту позитивного права і єдину верховну владу. При цьому йдеться про «правову державу» з трьома ступенями влади: законодавчою, судовою та виконавчою. В. С. Соловйов при цьому відзначає, що ці три влади, при усій необхідності їх окремості (диференціації), не мають бути роз’єднані і знаходитися в протиборстві, оскільки мають одну і ту ж мету – правомірне служіння спільному благу. Їх єдність має свій вираз в їх однаковому підпорядкуванні єдиної верховної влади, в якій зосереджується усе позитивне право суспільного цілого. Це єдине начало повновладдя безпосередньо проявляється у першій владі – законодавчій; друга – судова – вже обумовлена першою, оскільки суд не самостійна законодавча влада, а діє згідно з обов’язковим для нього законом, а двома першими обумовлена третя, яка передбачає примусове виконання законів і судових рішень. У сфері міждержавних відносин В. С. Соловйов (у дусі гегелівського трактування цієї теми) зауважує, що над окремими державами немає загальної влади, і тому зіткнення їх інтересів вирішуються остаточно лише насильницьким способом – війною. Із загальноморальної точки зору «війна є зло», але це зло не безумовне, а відносне – таке зло, яке може бути менше іншого зла і порівняно з ним повинно вважатися добром. Сенс війни, як зазначає В. С. Соловйов, не вичерпується її негативним визначенням як зла та лиха. У ній є і щось позитивне – не в тому сенсі, щоб вона була сама по собі нормальна, а лише в тому, що вона буває реально необхідною за даних умов. Для наближення ж до міцного миру та злагоди необхідне внутрішнє освоєння ідей християнства про єдність людства і здолання самого кореня війни – ворожнечі і ненависті між окремими частинами людства. На думку В. С. Соловйова, в історії війна була прямим засобом для зовнішнього та непрямим засобом для внутрішнього об’єднання людства. Розум забороняє кидати це знаряддя, поки воно необхідне, а совість зобов’язує старатися, щоб воно перестало бути потрібним і щоб природна організація розділеного на ворогуючі частини людства переходила в єдність його моральної і духовної організації.
У контексті християнських ідеалів моральної солідарності людства В. С. Соловйов підкреслює «моральну необхідність держави» і визначає її «як збиральну організовану жалість». У практичному виразі моральний сенс держави як загальної та неупередженої влади полягає в тому, що вона у своїх межах підпорядковує насильство праву, свавілля – законності, замінюючи хаотичне і винищувальне зіткнення людей правильним ладом. Примушення (заздалегідь визначене, закономірне і виправдане) допускається лише як засіб крайньої необхідності. Цю охорону основ співжиття, без якого людство не могло б існувати, В. С. Соловйов називає консервативним завданням держави. Але зв’язок права з моральністю дає можливість говорити і про «християнську державу», а в зв’язку з цим також і про прогресивне завдання держави, яке полягає в тому, щоб покращувати умови цього існування, сприяючи вільному розвитку всіх людських сил, які повинні стати носіями майбутнього досконалого стану суспільства, де Царство Боже могло б здійснитися в людстві.
Згідно з правилом суспільного прогресу необхідно, щоб держава якомога вірніше і ширше забезпечувала зовнішні умови для гідного існування та вдосконалення людей. Захищаючи принцип приватної власності, що корениться в самій істоті людської особистості, В. С. Соловйов підкреслює, що принцип права вимагає обмеження приватного свавілля на користь спільного блага. З цих позицій він критикує реалії капіталізму (плутократію) й ідеї соціалізму. Економічне завдання держави, що діє з мотиву жалості, полягає в тому, щоб примусово забезпечити кожному відомий мінімальний ступінь матеріального добробуту як необхідну умову для гідного людського існування.
Таким чином, у В. С. Соловйова, по суті, йдеться не лише про правову, але й про соціальну державу (у її християнсько-моральному трактуванні). Держава трактується В. С. Соловйовим як середня суспільна сфера між Церквою, з одного боку, і матеріальним суспільством – з іншого.
Нормальні відносини між церквою і державою виглядають таким чином: держава визнає за вселенською церквою вищий духовний авторитет, що належить їй, позначає загальний напрям доброї волі людства й остаточну мету її історичної дії. Церква надає державі всю повноту влади для узгодження законних мирських інтересів і політичних справ з цією вищою волею та вимогами остаточної мети, так щоб у церкви не було ніякої примусової влади, а примусова влада держави не перетиналася зі сферою релігії. Християнська Церква, як підкреслює В. С. Соловйов, вимагає християнської держави. Але слід враховувати певну еволюцію в релігійних поглядах мислителя на державу. До 90-х рр. XIX століття в його підході переважали ідеї теократії. «Царство Боже, – писав він, – є не лише внутрішнє – в дусі, але і зовнішнє – в силі: воно є справжня теократія». Надалі він все більше схилявся до есхатологічних уявлень про ствердження Царства Божого як кінцевої мети людства. Але і з урахуванням цих моментів можна сказати, що загалом у підході В. С. Соловйова під тією чи іншою формою мається на увазі підпорядкування держави ідеології християнської церкви. Ці ж спрямування (релігійно-християнські ідеали як визначальна основа й кінцева мета) лежать в основі всього вчення В. С. Соловйова про моральність і моральне трактування права.
В якості висновку можна зазначити, що морально-правове вчення В. С. Соловйова здійснило великий вплив на розвиток російської філософії права і юриспруденції загалом у таких напрямах, як релігійно-моральне трактування права та держави, розробка проблем відродженого природного права, обґрунтування ідей свободи особистості й правової держави.