Етапи розвитку філософії Відродження.

Філософія Відродження – особливий етап в історії західно-європейської філософії, що характеризується ствердженням нової, специфічної форми філософствування, незалежної від філософської схоластики. Свою назву вона, як і епоха в цілому, одержує від прагнення відродити класичну стародавність. Але яка б не була велика роль античної філософської спадщини у формуванні ідей 14-16 ст., їх не слід розглядати як просте засвоєння античності; це була оригінальна переробка традицій аристотелізму, платонізму, епікуреїзму, стоїцизму тощо головним чином убік переваги вчення Платона над схоластизованим у середні віки Аристотелем. Головною передумовою була здійснена гуманістичною думкою найглибша переоцінка усіх світоглядних і моральних цінностей середньовічної культури, свого роду ціннісна реформа, що торкнулася радикальних питань про положення людини у світі, її призначення, гідність, принципи моральності тощо. Падіння авторитету церкви і посилення престижу науки, становлення принципово нового, експериментального дослідження людини і природи – усе це було пов'язане зі зміною уявлень про саму людину і її місце у світі, з формуванням стійкого переконання в необхідності людини нового типу – активної, вільної від яких-небудь зовнішніх авторитетів, відповідальної, ініціативної тощо. Людини, здібної поставити себе в центр світу. Це є гуманізм. Термін „гуманізм” увів німецький педагог Ф. Нітхаммер у 1808 році.

1 етап. Гуманістичний (середина 14 – середина 15 ст.).Не випадково хронологічно першим, надзвичайно плідним за своїми результатами і дуже важливим з погляду впливу на всю наступну історію європейської філософії етапом або періодом в еволюції філософії Відродження став гуманістичний, який різко протиставив середньовічному теоцентризму найглибший інтерес до людини, визнав цінність людини як особистості з її правом на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей. Благо людини, принцип рівності, справедливості і людяності стали тут не просто нормою відносин між людьми, але й головним критерієм оцінки всього існуючого. Саме в епоху Відродження гуманізм уперше став, як цілісна система поглядів, самостійною течією суспільної думки, яка викликала колосальний переворот у морально-світоглядному комплексі культурних ідей. Біля джерел сучасного гуманізму стояли Данте, Ф. Петрарка, Еразм Роттердамський, Т. Мор, М. Монтень і багато інших..

Саме гуманізмові з його могутнім антропоцентричним акцентом ми зобов'язані розробкою принципово нової картини світу, у якій людина вперше стала центральною ланкою усієї світобудови, здобуваючи істинно-земне, природне призначення. Фортуна долає фатум. Від Studia divina („божественне знання”) до Studia humana („людське знання”). Хвалу людині ще в формах середніх віків проспівав великий Данте, грандіозна фігура якого стояла у самих витоків гуманізму. Зародився проторенесансний рух гуманістів.Ідеї Данте підхопили, продовжили, високо піднесли й розвинули:

Франческо Петрарка(1304-1374) – августиніанець, антиаристотелік. Помітив великі земні перспективи людини.

Колюччо Салютаті (1331-1406). Лейтмотив його – людина близька до Бога.

Леонардо Бруні(1374-1444).

Джаноцуе Манетті(1396-1459).

Леон Батіста Альберті(1404-1472).

Лоренцо Валла (1407-1757) антиклерикальні випади: справжня християнська мудрість не у Фоми, а у апостола Павла (раціональне обгрунтування віри неможливе). Проти святості папи.

Еразм Роттердамський(1469-1536). Дезідерій(справжнє ім’я Герхард Герхардс). Ідеали раннього християнства, повернення до витоків.

Томас Мор (7.02.1478-6.08.1535). „Золота книжечка” („Утопія”) – вчення й белетристичний опис про ідеальну державу.

Й. Рьойхлін” німецький гуманіст.

Пилип Меланхтон(1497-1560)–німецький гуманіст друг уславленого художника Дюрера.

Провідна ідея гуманізму: актуалізація внутрішніх можливостей людини (ініціативної активності, свободи, відповідальності), її гідності, чеснот шляхом „занять” (штудій) і постійного внутрішнього діалогу.

На перший план висувалися етика як "наука життя", а також філософія, риторика, педагогіка, історія. Переважала етична проблематика, антропоцентризм. У ролі духовного авторитету виступила антична культура. Колишня середньовічна модель засвоєння античних ідей була обмежена релігійними конфесіональними потребами. Гуманісти ж звернулися безпосередньо до першоджерел як язичницької, так і давньохристиянської традиції; від візантійських учених вони запозичали уявлення про культурну єдність святобатьківської літератури Заходу і Сходу. Це в значній мірі визначило і позаконфесіональне відношення гуманістів до християнства. Вони протиставили позиції богословів широке трактування єдності християнської і язичеської культури, що припускало множинність джерел істини, моральну користь античних творів, універсальний характер християнської релігії. Християнство одержує тлумачення в якості загальної етичної норми, що завершує й удосконалює, але не відкидає досягнення античної культури.

2 етап. Пантеїстичний(неоплатонічний – дуже яскравий етап від середини 15 ст. до першої третини 16):зв'язаний з постановкою і розробкою головним чином онтологічної проблематики. Вже перші спроби онтології гуманізму були платонівські.

Микола Кузанський (німець Кребс) (1401-1464) – центральна фігура переходу від філософії середньовіччя до власне філософії Відродження: останній схоласт і перший гуманіст, раціоналіст і містик, богослов і теоретик математичного природознавства, що синтезував у своєму вченні апофатичну теологію і натуралізм, спекулятивний логіцизм і емпіричну орієнтацію. Кардинал Римської церкви й одночасно типовий для Ренесансу багатогранний культурний діяч і великий учений свого часу, один з попередників диференціального числення в математиці, автор першої географічної карти Європи, реформи юліанського календаря, здійсненої півтора сторіччя опісля, і астрономічної моделі, що заклала фундамент ідеї коперніканського геліоцентризму (як окремий випадок), висловленої на сторіччя пізніше; доктор права, теоретик медицини і класичного мистецтва.

Основні твори: "Про вчене незнання" (1440), "Про припущення" (1444), "Про прихованого Бога", "Про шукання Бога", "Про становлення" (1442-1445), "Апологія ученого незнання" (1449), два діалоги "Про мудрість" і діалоги "Про розум" і "Про досвіди з вагами" (1450), "Про згоду віри" (1453), "Про бачення Бога" (1453), "Про буття як можливості" (1460), "Про гру в кулю" (1463), "Спростування Корану" (1464), "Про вершину споглядання" (1464), сім математичних трактатів (проблема квадратури кола).

Філософська концепція Кузанця, що представляє собою унікальне явище в культурі 15 ст., може бути розглянута: 1) як підсумок розвитку середньовічної філософської традиції (синтезує базову проблематику і основні досягнення як схоластичного, так і містичного напрямків); 2) як передмова філософії Відродження, що задала основні орієнтири ренесансної філософської культури (гуманізм, пантеїзм, емпіризм, натуралізм); 3) як передбачення філософських ідей Нового часу, багато в чому їхнє оформлення. 4) навіть як генетичне джерело класичної європейської гносеології.

У своєму критичному неприйнятті схоластичного аристотелізму він орієнтується на неоплатонізм. Динаміка світобудови є динаміка єдиного живого організму, одушевленого світовою душею: "саме рослинне життя у своїй темряві ховає в собі життя духовне". Проблема людини і світу у філософії Миколи Кузанця – це також неоплатонізм. Бог – жива душа світу. Бог і Людина – два творчі центри Світу. Гносеологічний оптимізм: людський розум (mens), здатний реконструювати "розгортання" Бога в природі.

Ідею богорівності людини особливо захоплено підхопить ренесансний платонізм.

Далі цей етап представлений флорентійськими платоніками (Академія).Основна проблематика: місце людини у світі. Діяльність їхня носила вкрай суперечливий характер: боротьба з церковною схоластикою уживалась з пошуками нової релігії майбутнього, що відкриває шлях до справжньої істини.

Георг Геміст Пліфон (Плетон 1355-1452) – візантійський політик, учений, філософ-платонік, натхненник організації платонівської Академії у Флоренції.

Марсіліо Фічино (1433-1499). Очолював Академію. Переклав латиною Платона та всіх основних неоплатоніків. У власному творі ("Платон. Теологія про безсмертя душі") розробив вчення, що представляє творче переосмислення ідей неоплатонізму з додаванням містичних вчень пізньої античності. Бог – нескінченна вища істота, діяльність якої породжує світ речей у процесі поступового творення. Світ – це ряд ступіней, серед яких нижче всего розташовується безжиттєва пасивна матерія, потім – розумна душа, ангели і Бог. Цікаві міркування Фічіно про людину і її особливе місце у світі, про серединне положення душі між божественним і матеріальним. Душа уособлює зв'язок між тілами в природі, допомагаючи їм піднятися до ангелів і навіть вищої божественної істоти. Душа наділена здатністю до пізнання, завдяки чому всі ступіні буття знову повертаються в божественну єдність. Людина – це мікрокосмос, що пізнає макрокосмос, а здатність до пізнання являє собою головне достоїнство людини, що зливається з Богом на вищій ступіні пізнання. Ідея про історичний характер всіх існуючих релігій і релігійно-філософських вчень як лише етапів розвитку якоїсь загальної, природної релігії.

Піко делла Мірандола (1463-1494). Молодший друг Фічино. Наззвичайно яскрава особистість. Гра в античній образності. Робив наголос на Людину як особливу (виняткову), унікальну у задумі Бога істоту. Відстоював платонізм як універсальну релігію, як альтернативу офіційній вірі. Промова „Про гідність людини” – розвинув і додав нові риси вченню про серединне положення людини. Людина – мікрокосмос, вона з'єднує в собі земний (складається з повітря, води, землі і вогню), тваринний (тіло і їжа людини) і небесний (здатність до пізнання і розум) початки. Глибоко гуманістично звучить ідея Мірандоли про людину як коваля свого щастя і майбутнього. "Ми породжені з тією умовою, що ми стаємо тим, чим ми бажаємо бути". Людина може уподібнитися тварині й стати найдосконалішою істотою; тільки від неї залежить опуститися до тварини або піднестися до божественного. Ці ідеї стали своєрідним гімном людині.

Гуманістичні ідеї перехрещується в його творчості з містикою і теологією. Так, вивчаючи європейські й арабські мови, він захопився каббалою і "натуральною магією", вірив у дію в природі надприродних сил і в те, що шляхом маніпуляцій з буквами і цифрами можна вплинути на надприродне, яке лежить в основі всіх речей і предметів. „Книга про все і про багато інше” (цією назвою тішилися навіть Ф. Кеведо і Вольтер).

Усіх філософів Академії поєднувало пантеїстичне уявлення про світ, ототожнення Бога і природи, ідея про його "з-вічність" світові. Наділення природи всіма необхідними божественними силами творення речей.

Мак’явеллі Нікколо (1469-1527) – італійський письменник, мислитель, політичний діяч, історик і військовий теоретик. Драматург. Секретар Ради десяти Флоренції (1498-1512). Основні твори: "Государ" (Державець) (1513, вперше опублікований у 1532), "Міркування про перші десять книг Тита Лівія" (1516-1517), "Про військове мистецтво" (1519-1520), "Історія Флоренції" (почата в 1520).

Політичне вчення – вперше політика виокремлена як самостійне явище з власними законами й сферою буття (несумісною з мораллю). Віддаючи симпатії "народу" (активним і заможним городянам) на відміну від нелюбимих їм міських низів, плебсу і церковно-клерикальних кіл папського Риму, розробляв правила політичного поводження людей і звеличував етику і міць "гордої" дохристиянської Римської імперії. Характеризував самостійність, велич і міць держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати всілякі засоби, не думаючи про моральну сторону своїх вчинків і про цивільні свободи. Мак’явеллі увів поняття "державний інтерес" для вираження претензій держави на право не звертати уваги на закони, які вона покликана гарантувати, у випадку, якщо цього вимагають "вищі державні інтереси". Людина за природою зла: держава змушує її до самообмеження (найвищий вияв людського духу!?); держава – вища мета, сенс і щастя людського життя. Виховує не церква, а держава.

Будучи прихильником республіканського ладу держави (політичний ідеал – римська республіка), Мак’явеллі не бачив перспектив для нього в масштабах всієї Італії і радив "новому государеві" "по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не чуратися й зла". При цьому закликав приділяти особливу увагу "загальному благу" - загальнонаціональним інтересам – тому що широкі народні маси при відомих умовах мудріше будь-якого державного лідера. Саме людський егоїзм і потреба в його насильницькому приборканні породили державу як особливий інститут: "Добрі приклади породжуються добрим вихованням, добре виховання – гарними законами, а гарні закони – тими самими смутами, що багатьма нерозважливо засуджуються".

Після заміни республіканської адміністрації Флоренції тиранією Медичі Мак’явеллі був вигнаний. Він випробував тюремне ув'язнення, піддавався катуванням. У 1546 р. Тридентський собор розповсюдив меморіал, у якому було сказано, що "Государ" написаний рукою Сатани". У 1559 усі твори його були включені в перший "Індекс заборонених книг". "Нехай доля розтопче мене, я подивлюся, чи не стане їй соромно".

Mор Томас (1478-1535, страчений за велінням Генріха VIII) – англійський юрист і філософ. Лорд-канцлер (1529-1532). Головний філософський твір про ідеальну державу - "Досить корисна, а також і цікава, воістину золота книжечка про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія" (1516). (Дослівно "утопія" означає "нідея" – місце, якого немає). У першій її частині живописує трагічний процес збезземелювання англійських селян, коли "вівці поїли людей". У другій частині мова йде про небувале, ідеальне суспільство, де немає приватної й особистої власності, де усе належить усім, де усі трудяться, де немає влади грошей і грошей узагалі, а з золота і срібла утопійці "роблять нічні горщики ". На першому місці навіть не збіг особистих і суспільних інтересів, а безумовне підпорядкування індивідуального загальному. ("Головна і майже що єдина справа жителів Утопії – піклуватися і стежити, щоб ніхто не сидів у ледарстві".

Мор вимагав відчуження власності індивідів на користь держави, що нагадує державу Платона. Саме приватну власність розглядав як головну причину всіх соціальних нещасть: "розподілити все нарівно і по справедливості, а також щасливо керувати справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність. Якщо ж вона залишиться, то в найбільшої і найкращої частини людей назавжди залишиться страх, а також неминучий тягар убогості й турбот". Мор вимагав релігійної віротерпимості, можливо меншої кількості догматів і передачу справи виховання юнацтва духівництву. Він не занадто вірив у можливість реального утілення власних приречень: "Утім, я охоче визнаю, що в державі утопійців є дуже багато такого, чого нашим країнам я скоріше б міг побажати, ніж сподіваюся, що це відбудеться".

Антиплатонізм (аристотелізм) був також. І його найпомітнішим представником був П’єтро Помпонацці (1462-1525). Конструктивне подолання теорії двоїстої істини почалося після її переосмислення у вченні П. Помпонацці.

3 етап. Натурфілософський (друга половина 16 – поч. 17).

Цей етап представлений видатними вченими і філософами того часу. Цим мислителям був властивий природничонауковий, багато в чому натуралістичний, підхід до розуміння світу, широке використання досягнень тодішнього природознавства, спроби переосмислення філософських основ науки і пошуки експериментальних методів обґрунтування нової космології.

Натурфілософське тлумачення світоглядних проблем проступило крізь тло розчину Бога у тварному світі (натурі). Раціонально підсушений світ поступово ставав механічним агрегатом. Та зовсім „механізмом” його побаче „Північ” Європи. В основі наукової інтуїції назавжди лишиться відчуття світової гармонії, від якої людина може віддалятися виключно як суб’єкт раціонального пізнання. Найвидатніші представники цього періоду:

Леонардо да Вінчі(1452-1519) – вже у цього художника, який проголосив живопис „царем мистецтв і наук” (але не Мудрість – донька Любові, а „Любов – донька Мудрості”) було захоплення технічними винаходами. Ідей багато, але не реалізацій.

Від живопису (поштовх) почалися успіхи геометрії, фізики, медицини, техніки.

Копернік (1473-1543) – математична геліоцентрична модель „Всесвіту”. Позитивна астрономія.

Джироламо Фракасторо (1478-1553) – вчений, лікар: початкові засади клініки інфекційних хвороб і епідеміології

Парацельс (1493-1541) (Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм) – філософ, вчений-природодослідник, лікар. „Spiritus mundi” (дух цілого) – платонівсько-піфагорійські і герметичні традиції („теософський натуралізм”).

Дж. Кардано (1501-1576) – філософ, математик, лікар.

Бернардіно Телезіо(1509-1588) – типовий натурфілософ. Противник схоластизованого аристотелізму. Заснував академію для дослідного (супроти теософського) вивчення природи.

Мігель Сервет(1509-1553) філософ, лікар.

Везалій (1514-1564) – вчений-анатом.

Чезальпіно (1519-1603) – вчений-ботанік, філософ, лікар.

Вільям Гілберт (1544-1603) – фізик, лікар.

Тихо да Браге (1546-1601) – астроном.

Джордано Бруно(1548-1600)–надзвичайно зрушив процес децентралізації Землі. Ідея безкінечного живого Всесвіту. Вчення про Єдине на максимумі й мінімумі з точки зору „натуралістичного” пантеїзму. „Я вмираю, бо я так хочу” (Бунін вклав у його вуста цю фразу). Не надто цінував Коперніка, вважаючи що той недалеко відійшов від вульгарної філософії, „знаючи математику більше, ніж природу”. Водночас поважав за звільнення від брехливих догм і думок вульгарної філософії. Велика його роль у натуралізації світогляду.

Йоган Кеплер(1571-1630) – астроном. Закони руху планет у Сонячній системі.

Галілей(1564-1642) – італійський мислитель епохи Відродження, фізик, засновник класичної механіки, астроном, математик, один із засновників сучасного експериментально-теоретичного природознавства, поет і літературний критик.

Патриці під впливом успіхів природознавства й античної філософії розробляв проблему матерії

Кампанелла Томазо (1568-1639) – італійський філософ, поет, політичний діяч. Ортодоксальний домініканець (до постригу в ченці в 1582 – Джованні Доменіко). Натурфілософський оптимізм. Також розробляв проблему матерії.

Прагнув до звільнення Італії від іспанського гніту. У першому ув’язненні пробув 27 років. Звільнений у 1626. Після повторного дворічного перебування у в'язниці виправданий у 1629. Прихильник ідеї папсько-католицької єдиної монархії, якій повинні підкорятися всі національні держави. Головні твори: "Місто сонця" (1601-1602, опублікована у 1623, доповнюється утопією всесвітньої теократичної монархії – „Монархія Месії"), "Філософія, доведена відчуттями" (1591) і "Повалений атеїзм" (1630).

Кампанелла був переконаний, що природа повинна реконструюватися не по працях Аристотеля, а вивчатися з середини неї. Відстоював тезу "подвійного одкровення" – природи і Священного писання. Не прийняв вчення Галілея про нескінченність Всесвіту, допускаючи при цьому існування безлічі світів. Збереження і підтримка власного буття – вища мета будь-якого поводження. Гілозоїзм: уважав, що всяким природним явищам, речам, стихіям невід'ємно властиве прагнення до самозбереження: "Усі сутності випробують завжди і всюди любов до самих себе". Кампанелла відкидав матеріалістичний атомізм Демокріта, який зводив, на його думку, якісну інаковість до кількісної. Цілепокладання і цілездійснення, що припускають кінець світу, доповнив розумінням Бога як справжньої нескінченності.

Воля людей цілком і цілковито спрямована на владу. Влада досягається завдяки знанню, яке й повинне бути покладене в основу усього виховання. "Місто сонця" – християнсько-комуністична утопія Кампанелли – створене державою, у якій панують філософи-священики на чолі з Метафізиком, що втілює собою ідеал лідера. Це підкреслено соціально однорідне суспільство, що сповідує просту і раціоналізовану релігію і веде "філософський спосіб життя громадою". У ньому відсутні приватна власність і родина, дітей виховує держава, загальна обов'язкова 4-годинна праця гарантує достаток. Начальницьких фахівців у місті – 40 чоловік (головні – Міць, Мудрість і Любов – відповідно курируючі питання: військові; наукові; харчування, дітородіння і виховання). Допомагають їм більш вузькі фахівці: Граматик, Логік, Фізик, Політик, Етик, Економіст, Астролог і т.п. Державний устрій Міста Сонця не походив від Бога, а являв собою прямий результат діяльності людського розуму. Єзуїти в період свого панування в Парагваї (1688-1768), безуспішно намагалися створити "Місто сонця", проте, сформулювали першу у світі концепцію "прав людини".

Мішель Монтень(1533-1592). Натурфілософський песимізм. Скептик. Письменник.

Філософія Відродження стала надзвичайно важливим етапом у становленні історії філософії Нового часу, заклавши основи для наступної, ще більш радикальної критики схоластики і формування нової картини світу і людини. Запропонована нею схема устрою світобудови була ще багато в чому наївною і навіть фантастичною в порівнянні з більш строгою механістичною і математично-вивіреною картиною світу Нового часу; її відрізняв перехідний характер, однак багато чого з її новаторських ідей і насамперед такі, як настанова на досвідний і експериментальний характер знання, уявлення про автономність природи, а також положення про місце людини у світі та його активну ролі в пізнанні були асимільовані філософською і природничонауковою традицією наступних століть. Секуляризований Розум не одразу потіснив віру, а тим більше – перетворився на Деспота.

Література:

Абеляр П. История моих бедствий. Августин. Исповедь. – М.: Республика, 1992. 335 с.

Августин Аврелий. Исповедь. Блез Паскаль. Лабиринты души. – Симферополь, 1998.

Августин Блаженный. О граде Божием: В 4-х т. – М., 1994.

Аверинцев С.С. Судьба европейской культурной традиции в эпоху перехода от античности к средневековью.//Из истории культуры средних веков и Возрождения. – М.: Наука, 1976.

Античное наследие в культуре Возрождения. – М. Наука, 1984.Л. Бруни (58-65); Кузанский (116-124); Т. Мор (89-97); Кампанелла (98-108) Эразм (126-130).

Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970, т. 2. Л. Валла „О наслаждении” (78-85); Помпонацци „Трактат о бессмертии души” (89-97); Т. Мор „Утопия” (97-112);; Коперник „Очерк нового механизма мира”, „Об обращении небесных сфер” (117-122); Телезио «О природе вещей» (с.122-129); Патрици «Новая философия Вселенной» (147-154); Бруно „О причине, начале и едином” (154-176); Кампанелла „Город Солнца” и др. (180-192).

Бичко І.В., Тихолаз А.Г. Флорентійська академія і розквіт гуманістичної філософії Відродження.//Філософська думка, 1983, № 5.

Боргош Ю. Фома Аквинский (с польской). – М.: Мысль, 1975, 183 с.

*Боэций А.М. “Утешение философией” и другие трактаты. – М.: Наука, 1990. 414 с.

Валла Л. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. – М., 1989.

Василий Великий. Творения: В 5 ч. – М., 1993.

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

Жильсон Э. Дух средневековой философии.//Мир философии. – М., 1991, т.2, с. 397-403.

Історія філософії: Підручник./А.К.Бичко, І.В.Бичко , В.Г. Табачковский. – К.: Либідь, 2001, с. 51-74-92.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2000.

Кузанский Н. Сочинения: В 2-х т. – М.: Мысль, 1979 (Тажуризина, передмова 9-45).

Кузнецов Б.Г. Идеи и образы Возрождения (Наука ХІУ-ХУІ в.). – М.: Наука, 1979. 152-161, 196-201, 212-221, 259-265 (Бруно и Галилей).

Культура эпохи Возрождения и реформация. – Л., 1981, с. 49-61 (Нези); 61-75 (Макиавелли и Лютер).

Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М.: Мысль, 1978, 623 с. неоплатонизм и гуманизм; Кузанский, платоновская академия, Л. Валла, Помпонацци, пантеизм 16 века, наука.

Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М., 1991, 380-397 – номинализм.

Лютер Мартин.Избранные произведния. – СПб., 1994.

Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии: латинская патристика. – М.: Мысль, 1979.

Майоров Г.Г. Судьба и дело Боэция.//Боэций А.М. “Утешение философией”, с.315-413.

Макиавелли Н. Государь. – М., 1990.

Макиавелли Н.Избранные сочинения. – М., 1982.

Мак’явеллі.Флорентійські хроніки. Державець. – К., 1998.

Мир философии. – М., 1991,т. 1, с.14-15, 193-196 (Августин) т.2, с. 397-403

Монтень М. Опыты: Избранные главы. – М., 1991.

Нисский Григорий. Об устроении человека. – СПб., 1995.

Ориген. О началах. Соч. Оригена – учителя Александрийского. – Новосибирск, 1993.

ПоповичМ.В. Очерк развития логических идей. – К.: Наук. думка, 1979, с.106-166.

Рассел Б. История западной философии. – Новосибирск, 1994, кн. 2.

Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 37-45-52.

Соколов В.В. Европейская философия XV-XVIII вв. – М., 1984, с. 8-182.

Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979. патристи, схоласти.

Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. – М., 1985. Салютати; Бруни; с.121-137 Л. Валла «Элеганции»; Манетти; с. 162-189 Ринуччини «Диалог о свободе»; с. 211-228 М. Фичино; с.229- 253 Полициано; с. 254-280 Пико делла Мирандола.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 82-112.

ТажуризинаЗ.А. Философия Николая Кузанского. – М.: Изд. МГУ, 1972, 147 с.

Тертуллиан К.С.Ф. Избр. Сочинения. – М., 1994.

УколоваВ.И. «Последний римлянин». Боэций. – М.: Наука, 1987, 161 с.

Філософія: Підручник./За ред. І.В. Бичко. – К.: Либідь, 1991, с. 76-98-115.

Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 50-64.

Философский энциклопедический словарь. – М., 1983.

Чалоян В.К. Восток – Запад. – М.: Наука, 1979.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Якоб Бёме. Аврора, или утренняя заря в восхождении. – К.: Ника-Центр, 1998.

Эразм Роттердамский. Философские произведения. – М., 1987. 703 с.

Еразм Роттердамський. Похвала глупоті. – К.: Дніпро, 1981, 166 с.