Йоганн Гейзинга (1872-1945)
Датський історик, філософ культури. Творчі пошуки И. Гейзинга найбільшою мірою зосереджувались на дослідженні форм світовідношення і мислення у пізньому Середньовіччі та філософському аналізі проблем гри. У трактаті "Homo Ludens" ("Людина, що грає") обґрунтував наскрізне значення гри в розвитку основних культурних форм людства - не лише у мистецтві, а й у філософії, науці, політиці, юриспруденції, військовому ремеслі. Філософ демонструє неможливість редукції буттєвого феномену гри до фактів пізнавального і психічного життя, а також виявляє визначну роль гри в людській історії.
HOMO LUDENS
Природа і значення гри як явища культури
Гра давніша за культуру, адже культура, хоч які неадекватні її визначення, неодмінно передбачає наявність людського суспільства, а тварини ж не чекали, поки-то прийде людина та навчить її гратися. Можна навіть сміливо стверджувати, що людська цивілізація не додала жодної істотної риси до загальної ідеї гри.
...Трактуючи гру як один із виявів культури, а не як прості забавки в житті тварин та дітей, ми починаємо там, де кінчаються біологія та психологія. У сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що існувала ще до появи самої культури й що супроводжувала, проймала її від першо-початків аж до цієї фази культури, в якій ми живемо нині. Ми переконуємось, що гра присутня скрізь як цілком визначена й відмінна від "буденного" життя якість.
...Усяка гра є добровільною діяльністю. Гра за наказом - це вже не гра, а в найкращому випадку її силувана імітація. Вже завдяки самому цьому вільному характерові гра виходить за межі природного процесу.
...Потреба в ній буває нагальною лише настільки, наскільки потребує радості від гри. Гру можна відкласти чи в будь-який момент урвати. Вона ніколи не диктується фізичною необхідністю чи моральним обов'язком. Вона не може бути завданням. Відбувається вона на дозвіллі, у вільний час.
Аж коли гра стає загальновизнаною культурною функцією - ритуалом, - церемонією, лиш тоді вона пов'язується з поняттями обов'язку, повинності. Таким чином ми маємо першу з основних ознак гри: вона вільна, вона - сама свобода. З цією ознакою безпосередньо пов'язана й друга: гра не є "звичайне" чи "справжнє" життя. Це радше вихід із рамок "справжнього" життя в тимчасову сферу діяльності, де панують її власні закони.
Гра вирізняється на тлі "звичайного" життя і місцем дії, і тривалістю. Ось і третя важлива ознака гри: її обмеженість, відрубність. Вона "розігрується" в певних часових і просторових рамках. її перебіг і сенс містяться у ній самій.
Гра починається і в певний момент закінчується. Вона дограється до того чи іншого кінця. А поки вона триває, в ній панують рух, зміна, черговість, поступовість, об'єднання і відокремлення. Але з її часовою обмеженістю безпосередньо пов'язана ще одна цікава особливість: гра зразу ж набуває усталених форм як вище культури. Зіграна одного разу, вона залишається в пам'яті як дорогоцінна знахідка, як новий витвір духу. Гра передається далі, стає традицією. Гра може бути повторена в будь-який час, якщо це дитяча забава чи шахова партія, або через усталений період, якщо це культова містерія. Ця повторюваність є однією з найістотніших властивостей гри. Вона характеризує не лише гру в цілому, але і її внутрішню структуру. В майже всіх розвинених ігрових формах елементи повтору й чергування уподібнюються тканині з її основою та спітканням.
Ще дивовижніше, ніж обмеження часове, є обмеження гри у просторі. Всяка гра відбувається в межах свого ігрового простору, визначеного заздалегідь матеріальними чи ідеальними засобами, за домовленістю гравців чи як само собою зрозуміле. Подібно до того, як формально відсутня всяка різниця між грою і ритуалом, так і освячене місце неможливо відрізнити формально від ігрового простору. Арена цирку, картярський стіл, чарівне коло, храм, сцена, кінотеатр, тенісний корт, приміщення суду тощо - всі вони за формою та функцією є ігрові простори, тобто відчужені місця, відокремлені, обгороджені, освячені території, де діють особливі, власні правила.
...Підсумовуючи формальні ознаки гри, ми можемо назвати її вільною діяльністю, яка, бувши "несерйозною", цілком свідомо стає поза "звичайним життям", але водночас дуже, а то й повністю захоплює гравця. Ця діяльність не спрямована на здобуття матеріального інтересу, нею займаються не заради риску. Вона відбувається у своїх власних часових та просторових межах відповідно до певних установлених правил, у певному порядку. Вона сприяє утворенню суспільних угруповань, схильних оточувати себе таємницею і підкреслювати свою відмінність від звичайного світу маскуванням та іншими засобами.
Функція гри в її вищих формах, про які йде тут мова, здебільшого може бути виведена з двох найголовніших аспектів, у яких вона виявляється. Гра - це змагання за що-небудь або ж представлення чого-небудь. Обидві ці функції легко поєднуються таким чином, що гра представляє змагання за щось або ж стає змаганням, хто краще за інших щось представить.
Слово "представляти" за своїм походженням означає "ставити щось перед очима". Представлення може бути простим показом чогось, даного природою, перед глядачами. Павич та індик лише красуються перед самицями своїм розкішним оперенням, але вже в цьому показі є ще одна істотна риса: демонстрація чогось незвичайного з метою викликати захват. Якщо ж птах не тільки демонструє, а при цьому ще й робить танцювальні па, то тут ми маємо дійство, вихід за рамки звичайної дійсності у сферу вищого порядку. Ми не знаємо, що почуває при цьому птах-виконавець. Проте знаємо, що в житті дитини такі дійства бувають насичені образністю. Дитина творить образ чогось відмінного, чогось гарнішого чи вищого, ба й небезпечнішого за її звичайне життя. Дитя уявляє себе принцом, або татом, або лихою відьмою, або тигром. Воно так захоплюється, що буквально "виходить за межі себе", "заноситься" так далеко, аж майже вірить, ніби й справді є тим чи тим, хоч і не втрачає повністю усвідомлення "повсякденної дійсності". Дитяче дійство - це не стільки удавана дійсність, скільки здійснення чогось в образах: "переобразування", образне перетворення реальності.
Переходячи тепер від дитячих ігор до священних дійств архаїчної культури, ми переконуємось, що там "грає" більше духовного елементу, хоча визначати його надзвичайно важко. Священне дійство - це щось більше, ніж просто позірна актуалізація, удавана дійсність; це також більше, ніж символічне втілення; воно - містичне перетворення. У ньому щось невидиме й нечинне набуває прекрасної, чинної, священної форми. Учасники ритуалу переконані, що їхнє дійство актуалізує, здійснює певне божественне благо, приносить такий порядок речей, який вищий за той, що серед нього вони звичайно живуть. Все одно ця "актуалізація через представлення" і далі у всіх відношеннях зберігає формальні ознаки гри. Вона розігрується чи то виконується серед буквально "обгородженого" ігрового простору; до того ж розігрується як свято, тобто вільно й радісно. Заради неї зумисне відгороджують сакральне місце, замкнутий у собі тимчасово дійсний світ. Але навіть коли гра закінчується, дія її не припиняється: вона й далі випромінює на звичайний зовнішній світ своє сяйво, свій благотворний вплив, посилаючи безпеку, лад і достатки всій спільноті, аж поки настане знову цей священний час гри.
Гра й змагання як чинники формування культури
...Культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку. Навіть ті види діяльності, що безпосередньо спрямовані на задоволення життєвих потреб - полювання, наприклад - в архаїчному суспільстві тяжіють до ігрової форми. Саме через гру людська спільнота підіймається до надбіологічних форм життя, підвищуючи цим свою цінність. Через гру суспільство виражає своє розуміння життя і світу. Ці слова не означають, ніби гра переростає в культуру - ні, радше культурі в її початкових фазах притаманний ігровий характер, вона розвивається у формах і атмосфері. У цій двоєдиності гри й культури саме гра є первинна.
...У поступальному рухові культури, прогресивному чи регресивному, гіпотетичне вихідне співвідношення гри й негри не залишається статично-незмінним. Як правило, ігровий елемент помалу відступає на задній план, поглинений переважно сферою сакрального. Решта його кристалізується як різні вияви знання: фольклор, поезія, філософія, розмаїті форми правового та суспільного життя. На такому етапі первинний ігровий елемент майже цілковито губиться, розчиняючись у явищах культури. Але в будь-який момент, навіть у високорозвиненій культурі, ігровий "інстинкт" може знов утвердитися, виявитись на повну силу, втягуючи як окрему особу, так і людські маси в п'янливий вихор велетенської гри.
...Особливо яскраво взаємозв'язок культури й гри виказують вищі форми суспільного грання, яке полягає у впорядкованій діяльності групи чи двох супротивних груп. Сольна гра може бути культуротворчою лише в обмеженій мірі. Всі основні чинники гри, чи індивідуальної, чи то колективної, наявні уже в тваринному житті. Це - дотепність, змагання, вистави, демонстрації, виклики, гордовитість, виступання й похваляння, прикидання і зобов'язливі правила.
..."Колективне грання" має переважно антитетичний характер. Як правило, воно розігрується між двома партіями чи командами. Танець, урочистий похід, вистава можуть, одначе, бути геть-чисто позбавлені антитетичності. До того ж "антитетичне" зовсім не обов'язково повинне означати "змагальне" чи "агоністичне". Пісня в гомофонічному стилі, хор, менует, голоси в музичному ансамблі, гра в мотузочок на пальцях (така цікава для етнологів тим, що з неї розвинулись хитромудрі магічні системи у деяких примітивних народів) - усе це приклади антитетичної гри, що аж ніяк не мусить бути агоністичною, хоча в ній може й діяти момент змагальності. Вельми нерідкісні випадки, коли котрась діяльність, самодостатня за своїм характером (наприклад, виконання театральної чи музичної п'єси), може своєю чергою ввійти до категорії агоністичного, ставши предметом змагання за призи, які присуджуються чи за аранжування, чи за виконання, як то було із грецькою драмою.
Серед загальних ознак гри ми зазначили напругу й непередбачуваність. Тут завжди стоїть питання: чи поталанить, чи вдасться виграти? Ця умова зберігається навіть тоді, коли ми граємо в пасьянс, розгадуємо крутиголовки, акровірші, кросворди, дьяболо тощо. А в іграх, де змагаються між собою групи, напруга й непередбачуваність результату зростають незмірно - тут антитетичний елемент стає по-справжньому агоністичним. Прагнення виграти буває таке пристрасне, аж часом загрожує звести нанівець саму легкість, без якої і гра не гра. Одначе тут виявляється ще одна важлива відмінність. У чистій грі на талан напруга, яку відчуває гравець, лише незначною мірою передається глядачеві. Азартні ігри самі собою є вельми цікаві об'єкти для культурологічного дослідження, одначе з погляду культуротворчості мусимо визнати їх непродуктивними. Вони - безплідні, не дають поживи ні для життя, ні для духу. Картина міняється, як тільки гра починає вимагати старання, знань, умінь, сміливості й сили. Що "трудніша" гра, то більше напруження охоплює глядачів. Шахова партія може захопити уболівальників, дарма що гра в шахи лишається безплідною для культури та ще й позбавлена видимої краси. Але як тільки гра набуває краси, що нею можна милуватися, враз стає очевидною цінність цієї гри для культури. Одначе така естетична цінність не є абсолютно необхідною для становлення культури. З таким самим успіхом гру можуть підносити до рангу культури й фізичні, інтелектуальні, моральні та духовні цінності. Що більш здатна гра підвищувати тонус, інтенсивність життя окремого індивіда чи цілої групи, то легше стає вона частиною самої культури. Священний ритуал і святкове змагання - ось дві форми, котрі повсякчас і повсюди поновлюються і всередині котрих культура виростає як гра і в грі.
...В усякому змаганні важить не тільки "заради чого", а й "у чому" та "з чим". Люди змагаються одне з одним, прагнучи бути першими у силі або в спритності, в знанні або в багатстві, у розкоші, щедрості, в благородному походженні або в кількості дітей. І змагаються вони з допомогою власної фізичної сили або з допомогою зброї, з допомогою свого розуму або кулаків, а ще ж вони обрушують одне на одного всілякі незвичайні демонстрації, пишні словеса, самовиховання, лайку або, нарешті, пускають у дію хитрість та ошуканство. Згідно з нашими поглядами, малювання як засіб виграти гру позбавляє цю діяльність її ігрового характеру й псує її взагалі; адже для нас сутність гри в тому й полягає, щоб гравці дотримувались правил - щоб гра була чесною. А проте архаїчна культура відмовляє в слушності цьому нашому моральному судженню про обман у змаганні, в чому їй вторує і дух народної мудрості. В казці про зайця та їжака вся честь і хвала дістається неправдивому гравцеві, що виграє з допомогою ошуканства. Багато міфологічних героїв перемагають шахрайськими витівками або зі сторонньою допомогою.
Від дитячих літ і аж до найвищих ступенів культурної діяльності однією з наймогутніших спонук до самовдосконалення як особи, так і соціуму виступає жадоба дістати похвалу й шану за свою перевагу. А славлячи когось іншого, всяк славить і самого себе. Ми бажаємо мати шану за наші чесноти. Хочемо мати задоволення від добре зробленої роботи. "Зробити добре" означає зробити краще за інших. Аби когось переважити, треба довести свою перевагу; аби заслужити визнання, твоя заслуга має стати для всіх очевидною. А довести перевагу можна тільки в змаганні.
...Грецька традиція поділяє всі змагання взагалі на ті, що належать до держави, війни й права, і на змагання в силі, мудрості й багатстві. Така класифікація, як нам уявляється, відображає давнішу, агоністичну фазу культури. Коли тяжба перед суддею називається "агон", то це зовсім не просто пізніший метафоричний вираз, ...а навпаки, свідчення прадавнього взаємозв'язку понять, про що й треба було й сказати більше. Колись судочинство було справжнім агоном, у буквальному розумінні слова.
Греки зазвичай робили публічні змагання з усього, що могло тільки обіцяти хоч якусь можливість боротьби. Змагання чоловіків у вроді складали частину Панафінеїв і спортивних свят на честь Тесея. На сим подіях змагалися у співах, розгадуванні загадок, у тому, хто довше не засне чи хто вип'є більше. Навіть у цьому останньому виді не обійшлося без такого сакрального елементу, ...як "хто більше вип'є" та "пий до дна"... Змагання між вільними громадянами відігравали тут порівняно невелику роль, одначе це аж ніяк не означає, ніби структурі римської цивілізації взагалі бракувало агоністичного елементу. Тут ми радше маємо справу зі своєрідним явищем: на досить ранньому етапі змаганнєвий інстинкт змістився з особистої участі громадян на глядачеві сприйняття поєдинків, виконуваних іншими, спеціально призначеними для цієї мети людьми. Немає сумніву, саме це зміщення тісно пов'язане з фактом, що у римлян особливо добре зберігався суто культовий характер ігор-змагань, де змагальники вважались такими, що представляють глядачів, себто борються від їх імені. Бої гладіаторів, сутички диких звірів, перегони колісниць аж ніяк не позбуваються своєї агоністичної природи тільки від того, що виконавцями тут виступають раби.
...Нам випадає сформулювати значення агоністичного принципу для культури. Це не був ані перехід від "боротьби до гри" в Греції, ані навпаки - від гри до боротьби; це був розвиток культури у формі подібного до гри змагання. У Греції, як і будь-де, ігровий елемент був наявний і мав вагу від самого початку. Нашим вихідним пунктом тут буде, напевне, уявлення про майже дитяче чуття гри, яке реалізує себе в розмаїтих ігрових формах, коли в серйозних, коли в жартівливих, але завжди закорінених у ритуалі й продуктивних для культури тим, що вони, ці ігрові вияви, дозволяють розвиватися вродженим людським потребам ритму, гармонії, переміни, чергування, контрасту, кульмінації тощо у всьому їхньому багатстві й повноті. Пошлюблений із цим чуттям гри поруч виступає дух, що прагне честі, гідності, вищості й краси. Все магічне й містичне, всі героїчні поривання, всі проблиски музики, пластики й логіки шукають собі форми й вираження в шляхетній грі. Пізніші покоління назвуть цей вік, що знав такі устремління, "героїчним".
Отже, саме в грі від самого початку дається антитетична й агоністична основа для розвитку культури, оскільки гра старша й первинніша за культуру. ...Ми можемо ствердити: латина мала слушність, називаючи священні змагання простим словом гра", адже воно виражає своєрідність цього елементу культури в щонайчистішому вигляді.
У процесі розвитку тієї чи іншої цивілізації агоністична функція уже в архаїчний період сягає свого найпрекраснішого і найвиразнішого вияву. В міру того як культурний матеріал стає дедалі складніший, розмаїтіший, перевантажений деталями, а техніка організації виробничого й суспільного життя - все вишуканіша, давня культурна верства мало-помалу заховується під товстим шаром ідей, систем, понять, знань, доктрин, правил, норм, моральних засад та умовностей, які позірно втрачають всяку дотичність до гри. Культура, кажемо тоді ми, серйознішає, відводячи грі лише другорядне місце. Героїчний період відійшов у минуле, і здається, ніби й агоністична стадія розвитку вже минула.
Ігровий елемент сучасної культури
...Наскільки культура, в якій ми живемо, все ще розвивається у формах гри? До якої міри дух гри панує в життях людей, що належать до цієї культури?
...На перший погляд може видаватися, ніби певні явища в сучасному суспільному житті найщедрішою мірою надолужили ту втрату ігрових форм. Спорт і атлетика як соціальні функції неухильно розширювали своє місце в суспільному житті, приєднуючи до своїх володінь усе нові й нові царини як у національному, так і в інтернаціональному масштабах.
...Основні види спортивного змагання лишаються постійні упродовж віків. У деяких формах все змагання зводиться до випробування сили й швидкості: біг звичайний і на ковзанах, перегони кінські й колісниць, підняття ваги, плавба, пірнання, влучання в ціль тощо. Хоча люди споконвіку отак між собою змагалися, ці змагання дуже незначною мірою набували характеру організованих ігор. І все ж, пам'ятаючи, що рушієм тих змагань є агоністичний принцип, ніхто не завагався б назвати їх іграми в строгому розумінні слова, адже, як ми переконалися, ігри можуть бути ще і які серйозні. Одначе є й інші види змагання, які самі собою розвиваються до організованих ігор, стаючи "спортом". Це всі ігри з м'ячем.
Нас цікавить власне перехід від випадкових розваг до системи організованих клубів і змагань. На нідерландських картинах XVII сторіччя можна бачити городян і селян, що завзято грають у гру, яка називається "кольф", але, наскільки мені відомо, тоді не доводилось чути, щоб хтось організовував ігри в клубах чи влаштовував спеціальні матчі. Цілком очевидно, що така жорстка організація найкраще закріплюється там, де два гурти грають один проти одного. Особливо потребують існування сталих команд великі ігри з м'ячем, і саме тут слід шукати ту вихідну точку, з якої виростає сучасний спорт. Цей процес розгортається цілком спонтанно, коли село міряється силами із селом, школа грає проти школи, один район міста - проти іншого тощо. Той факт, що цей процес розпочався у XIX сторіччі й саме в Англії, є до певної міри зрозумілий, хоча роль специфічного англосаксонського народного характеру як досить імовірної причини зародження спорту досі мало з'ясована. Зате не випадає сумніватися ось у чому: до виникнення спорту вельми причетна структура англійського суспільного життя. Місцеве самоврядування заохочувало дух солідарності і єднання в спілки. Відсутність обов'язкової і загальної військової підготовки створювала сприятливу нагоду розвитку вільних фізичних вправ і зумовлювала потребу в них. Своєрідна система освіти діяла в тому самому напрямку, й, нарешті, величезне значення мали для цього географічне розташування країни й загалом рівнинний характер місцевості, з повсюдними громадськими лугами-вигонами - найкращими, які тільки можна бажати, майданчиками для ігор. Таким чином Англія стала колискою та осередком сучасного спортивного життя.
Від останньої чверті XIX сторіччя ігри, уже в подобі спорту, сприймаються дедалі серйозніше. Правила стають усе суворіші й постійно вдосконалюються. Рекорди сягають такої височини (чи довжини, чи швидкості), яка доти вважалася неймовірною.
...Нині, зі зростанням систематизації та регламентації спорту, неминуче втрачається дещо з його суто ігрового змісту. Ми це бачимо досить виразно в офіційному поділі на любителів та професіоналів.
Спроба з'ясувати, чи є ігровий зміст у сум'ятті теперішнього життя, неминуче приведе нас до суперечливих висновків. У випадку зі спортом ми маємо справу із діяльністю, що номінально відома як гра, але піднесена до такого ступеня технічної організації та наукової досконалості, що тут справжньому духові гри загрожує загибель. Одначе на всупереч цій тенденції до надсерйозності виступають інші явища, які мають протилежну спрямованість.
...Технологія, реклама й пропаганда повсюдно підживлюють змаганнєвий рух і в безпрецедентних масштабах надають засоби для задоволення потреби в ньому. Звісно ж, комерційна конкуренція не належить до освячених предковічною традицією сакральних ігрових форм. Вона з'являється аж тоді, коли торгівля починає створювати сферу впливу, всередині яких всяк намагається перехитрувати, заткнути за пояс свого конкурента. Комерційне суперництво незабаром приводить до створення обов'язкових обмежувальних правил, власне торговельних звичаїв. До порівняно недавнього часу комерційна конкуренція зберігала свою первісну сутність, ото тільки що по-справжньому інтенсифікувалась завдяки появі сучасних сполучень, пропаганди й статистики. Цілком природно, що до ділової конкуренції на досить ранній стадії домішався певний ігровий елемент. Цьому сприяла статистика, принісши ідею, що первісно виникла в спортивному житті: власне, ідею комерційного рекорду. Статистика торгівлі й промислового виробництва просто не могла не внести спортивного елементу в економічне життя. Внаслідок цього нині не кожен тріумф у комерції чи технології обертається ще й спортивною стороною: найвищий торговельний обіг, найбільший тоннаж, найшвидше перетинання океану, найбільша висота польоту тощо. Тут чисто ігровий елемент тимчасово бере гору над міркуваннями доцільності й користі, адже експерти доводять нам, що менші одиниці - не такі велетенські кораблі, літаки тощо - кінець кінцем ефективніші. Бізнес стає грою. Цей процес заходить так далеко, що декотрі великі концерни зумисне культивують спортивний дух у робітничих колективах, аби підвищити продуктивність праці.
...Простіше віднайти ігровий чинник у сучасній торгівлі, ніж у мистецтві сьогодення.
...Питання полягає у тому, зміцнів чи ослаб тепер ігровий елемент у мистецтві, порівнюючи із кінцем XVIII сторіччя.
На багато сторіч розтягся поступовий процес, що призвів до дефункціоналізації мистецтва, коли воно дедалі остаточніше робилось вільним заняттям незалежних індивідів, названих митцями.
...Тільки наприкінці XIX сторіччя, значною мірою завдяки фотографічному репродукуванню, поцінування мистецтва охопило широкі маси просто письменних людей. Мистецтво стає набутком усього суспільства, любити мистецтво стає... (добрим тоном).
Зовсім інакше, порівняно з мистецтвом, буде зі спробою визначити ігровий зміст сучасної науки. Така спроба неминуче наштовхнеться на фундаментальну трудність. У випадку з мистецтвом ми брали гру як первісну даність досвіду, як загальноприйняту величину; коли ж справа доходить до науки, то наука постійно вертає нас назад, до нашого визначення цієї величини, аби ми спробували визначити її знову. Коли ж ми підійдемо до науки з нашою дефініцією гри як діяльності, що відбувається в певних просторових, часових і значеннєвих межах відповідно до установлених правил, то дійдемо разючого, ба навіть жахітного висновку: усі галузі науки й знання - це осібні форми гри, адже кожна з них є ізольована в межах свого майданчика та ще обставлена суворими правилами своєї власної методології. Та коли ми будемо дотримуватися всіх термінів нашого визначення, то переконаємося відразу, що, аби назвати певну діяльність грою, потрібно більше, ніж обмеження й правила. Ми тоді сказали, що гра обмежена в часі, що вона не має контактів із будь-якою позаігровою дійсністю і що мету гри становить сама гра. Далі: до неї вдаються, усвідомлюючи, що це приємне, ба навіть веселе розслаблення, відпочинок від зусиль повсякденного життя. Жодна з цих характеристик не може бути прикладена до науки. Адже наука не лише постійно шукає зв'язків із дійсністю, прагнучи бути корисною, себто застосовується, прикладається, - вона постійно намагається виробити універсально істинну картину всієї реальності, себто виступає як чиста наука. її правила, на відміну від правил гри, не є незмінні на всі часи. Досвід повсякчас викриває їхню неадекватність, і вони зазнають змін, тоді як правила гри не можна змінити без того, щоб не зіпсувати самої гри.
Отже, висновок про те, що всяка наука є просто гра, може бути спростований як надто легко добута істина. Але цілком правомірним буде запитання, чи не улягає наука слабкості грати всередині обмеженого її методом кола. Так, наприклад, одвічну схильність учених до всілякої систематизації можна пов'язати із потягом до ігрового начала. Давня наука, позбавлена достатньої опори на досвід, губилася в безплідному систематизуванні всяких, які тільки можна змислити, понять і якостей. Хоча спостереження й розрахунок можуть тут виконати роль гальма, назагал вони не виключають певної примхливості в науковій діяльності. Навіть аналіз щонайвитонченішого експерименту може бути коли не зманіпульований під час самого його проведення, то "розіграний" в інтересах теорії, яка з нього виводиться. Це правда, що межі гри завжди виявляються тоді, коли гра закінчується, але це виявлення тільки доводить, що вони існують. Правознавцям віддавна докоряли за подібні маневри. З цього погляду й мовознавці не такі вже й безневинні, бо ж від часів Старого Заповіту й Вед вони кохаються в ризикованих етимологіях - і досі улюбленій грі для тих, чия допитливість випереджає їхнє знання. І чи можна бути певним, що свавільний та легковагий вжиток фрейдівської термінології компетентними й некомпетентними людьми не заводить нових психологічних шкіл на манівці?
Окрім того, що науковець чи дилетант здатні жонглювати своїм методом, їх ще може спокусити, штовхнути на шляхи гри власне змаганнєвий імпульс. Хоча змагання в науці не так безпосередньо, як у мистецтві, обумовлене економічними чинниками, логічний розвиток тієї галузі культури, яку ми називаємо наукою, нерозривніше, ніж естетика, пов'язаний із діалектикою. В одному з попередніх розділів ми вели мову про джерела науки й філософії і з'ясували, що ті джерела містяться в агоністичній царині. Наука, як висловився хтось вельми небезпідставно, полемічна. Але то лихий знак, коли в науці далеко на передній план випинається прагнення випередити у своєму відкритті колегу чи знищити його демонстрацією своїх доказів.
...Пробуючи дійти попереднього висновку, можна б схилитися до думки, що сучасна наука, якщо вона дотримується суворих вимог точності й вірності істині, менше підлягає небезпеці впадати в гру, як ми її визначили, аніж це було в давніші часи аж до епохи Відродження, коли наукова думка й метод виказували безперечні ознаки гри.
...Коли у внутрішній політиці сучасних держав ми помічаємо багато слідів ігрового чинника, то у сфері міжнародних відносин, на перший погляд, для нього лишається замало місця. Одначе той факт, що міжнародні стосунки дійшли до нечуваних крайнощів насильства і ненадійності, сам собою ще не включає з цієї царини можливості гри. Як ми переконалися в численних прикладах, гра може бути жорстка й кривава, а часто ще й фальшива. Кожна законослухняна спільнота чи спільнота держав повинна мати низку ознак, які тим чи тим способом пов'язують її з ігровою спільнотою. Система міжнародного права підтримується взаємним визнанням державами певних принципів, які насправді діють мов ігрові правила, попри той факт, що вони можуть засновуватись й на метафізиці. Як тільки та чи інша сторона ухилиться від дотримання цієї неписаної угоди, тоді враз, бодай на короткий час розпадеться вся система міжнародного права, якщо тільки решта сторін не виявить досить сили, аби вилучити "порушника гри" зі спільноти.
Дотримання норм міжнародного права завжди, за всіх епох великою мірою залежало від вірності принципам, що лежать у чітко окресленому колі правових понять: честі, порядності й доброму тонові. Недаремно ж у розвитку європейського воєнного права чільне місце посів лицарський кодекс честі, у міжнародному праві діяло неписане правило, що переможена держава має поводитись як джентльмен і як людина, що вміє гідно переживати втрату, хоча, на лихо, така поведінка траплялася рідко. Одним із правил міжнародного доброго тону було оголошувати війну офіційно, перш ніж її розпочати, хоча агресор часто нехтував цю незручну умовність, починаючи із захоплення котрої-небудь віддаленої колонії абощо. Але заради справедливості слід визнати, що ще донедавна війну уявляли як таку собі шляхетну гру, королівський спорт, і що абсолютно обов'язковий характер її правил засновувався на деяких формальних ігрових складниках, які процвітали в архаїчній воєнній справі й дожили до наших днів.
.. .Сучасна війна, схоже на те, втратила всяку дотичність із грою. Держави із щонайвищими культурними претензіями перестають поважати норми міжнародного права, безсоромно проголошуючи, що pacta поп suntservanda ("договори не належить виконувати"). Чинячи так, вони порушують правила гри, що лежать в основі будь-якої системи міжнародного права. Оце настільки їхня, як ми щойно казали, гра у війну заради престижу не є щира гра, оскільки вона, так би мовити, розігрує ігрове поняття війни фальшивої. В сьогочасній політиці, що засновується на крайній підготовленості, коли не на справжньому готуванні до війни, навряд чи можна розпізнати бодай якісь натяки на давні ігрові стосунки. Кодекс честі зневажено, правила гри відкинуто вбік, міжнародне право потоптано.
...Зостається фактом, що політика і війна глибоко закорінені в первісному ґрунті культури, що розігрується у змаганні та як змагання. Тільки через етос, який підноситься над протиставленням друг - ворог і визнає мету, вищу за егоїстичні інтереси індивіда, групи чи нації, політичне суспільство спроможеться вийти за рамки війни як гри й досягти істинної серйозності.
Отож обхідним шляхом ми вийшли до такого висновку: справжня культура не може існувати, коли в ній відсутній певний ігровий складник оскільки культура передбачає самообмеження і самовладання, здатність не плутати своїх власних тенденцій із якоюсь остаточною, найвищою метою, а усвідомлювати необхідність триматися в певних, добровільно прийнятих рамках. Культура, так би мовити, завжди прагне бути розігруванням відповідно до певних правил, а справжня культура вимагатиме справжньої гри. Чесна гра є не що інше, як сумлінність, виражена в ігрових термінах.