Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
Встановлені у КК відносно визначені, альтернативні та кумулятивні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізації покарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до того, що навіть мінімальне покарання в межах санкції буде в конкретному випадку надто суворим і таким, що не відповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається із тими його цілями, які сформульовано в ст. 50 КК. З огляду на зазначені ситуації ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за вчинений злочин, і призначити за злочин будь-якого ступеня тяжкості більш м'яке покарання порівняно з тим, яке у цій санкції передбачено. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Підставами застосування ст. 69 КК закон визнає дві групи чинників, що характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, що певним чином характеризують особу винного.
Обставини, що пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК мають відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин обов'язково повинно бути декілька — не менше двох (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). Відсутність таких обставин у справі або наявність лише однієї обставини, що пом'якшує покарання, виключає можливість застосування ст. 69 КК'. При цьому суд ураховує як ті обставини, що пом'якшують покарання і перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так і ті, що визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому знижувати істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, що свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання шкідливим наслідкам злочину з боку винного, добровільне відшкодування збитків, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного та активне сприяння розкриттю злочину, другорядна роль у вчиненні злочину тощо2.
Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, що можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні цих даних беруться до уваги: зразкова поведінка особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова Діяльність, позитивна характеристика, прагнення залагодити заподіяну Шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що в усіх таких випадках повинні бути встановлені такі дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявності тільки двох розглядуваних підстав застосування ст. 69 КК в їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або тільки позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.
Порядок призначення більш м'якого покарання припускає застосування судом одного із таких правил (варіантів) застосування ст. 69 КК:
1. Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. У такому випадку суд призначає той самий вид (в альтернативній санкції — один із тих видів) основного покарання, який і передбачено в санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для цього виду покарання в санкції. Однак слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижче від тієї найнижчої його межі, яку встановлено для нього в Загальній частини КК1. Наприклад, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачено позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років, то суд, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, може призначити це покарання на строк нижче чотирьох років, однак не нижче одного року, бо саме таку мінімальну межу позбавлення волі встановлено в ч. 2 ст. 63 КК. Неможливо призначити покарання нижче від найнижчої межі й у разі, коли його мінімальний строк (розмір) в санкції не зазначено і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановлено для цього виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покарання нижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК, оскільки в санкції цієї статті зазначено лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).
2. Перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий перехід означає, що суд призначає покарання, яке, по-перше, не зазначене в санкції статті і, по-ДРУ1^' є більш м'яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно визначеній санкції або порівняно з кожним із декількох, які фігурують в альтернатив ній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м'який вид основного покарання, керуючись при визначенні їх порівняльної суворості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК. Зокрема, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту — до виправних або громадських робіт, а від останніх — до штрафу.
3. За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба передусім встановити наявність тих підстав для виключного пом'якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний і, по-друге, закріплене в санкції як обов'язкове. Додаткові покарання, зазначені в санкціях статей Особливої частини КК, можуть бути передбачені в них або як факультативні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов'язкові(ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи, а у другому — суд зобов'язаний призначити обов'язкове додаткове покарання і має право відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.
4. Керуючись приписами частин 1 та 2 ст. 69 КК, суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов'язкове.
5. На підставі частин 1 та 2 ст. 69 КК суд має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м'якого виду основного покарання і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов'язкове.
Отже, варіанти застосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох випадках, приводять до своєрідного «подвійного» пом'якшення покарання, оскільки суд, спираючись на приписи частин 1 та 2 цієї статті, одночасно пом'якшує два види покарання — і основне, і додаткове.