Поняття методології. Методологія як вчення про метод. Філософія як методологія. Методологія як система методів. Ієрархія методів у системі методології

Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощоПрактична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге методологія — це галузь те-оретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів — від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій ме-тодології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Як систематизоване вчення про метод методологія виникла ще в епоху Нового часу, зокрема у філософії Ф. Бекона та Р. Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.

Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й сьогодні.

Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів.

Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого — методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.

Одним із різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках методології науки найбільш розвиненими й внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варпіавської школи (Айду-кевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні — Лакатос, Кун, Фейє-рабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.

І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектик о-матеріалістичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині де-далі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матері-алізму.

Актуально досліджується структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший — це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий — описовий, аморфний підхід.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:

1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.

Проте така класифікація — надто загальна. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

• філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;

• категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;

• загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;

• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

• закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання.

Філософія як методологія

Кожна наука має свій метод. Однак філософія виступає в якості найбільш загальної методології, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від греч. - Шлях пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і практичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самого філософського знання. Як і методи інших наук, він бере початок у практичній діяльності людей і в своєму витоку є віддзеркаленням логіки і закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Це відноситься, звичайно, тільки до такої філософії, яка спирається на науку.

Філософський метод задає загальні принципи дослідження і, за словами Ф. Бекона, порівняємо з факелом, який висвітлює шлях. Однак різні філософські школи і напрямки, у відповідності зі своєю специфікою і розумінням предмету філософії, формулюють і використовують різні філософські методи. Плюралізму філософських концепцій відповідає і плюралізм методів. Загальне, що властиво їм усім - це теоретичне мислення, виражене у філософських категоріях, принципах і законах.

Переходячи до більш конкретного розгляду питання про методи філософії, слід, перш за все, вказати на матеріалізм і ідеалізм. Про їх зміст йшлося вище. У даному ж аспекті слід звернути увагу на те, що вони виступають як найбільш загальні підходи і способи розгляду буття і пізнання. Теорія пізнання із самого початку багато в чому визначається тим, що береться за первинне: матерія чи свідомість, дух чи природа, тобто матеріалістичні або ідеалістичні передумови. У першому випадку загальний процес пізнання розглядається як відображення в свідомості об'єктивної дійсності, у другому - як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, спочатку присутніх в речах (об'єктивний ідеалізм), або як аналіз наших власних відчуттів (суб'єктивний ідеалізм). Іншими словами, онтологія багато в чому визначає гносеологію.

Наступний аспект диференціації філософських методів - діалектика і метафізика. Під діалектикою мають на увазі, перш за все, вчення про найбільш загальні закономірності розвитку буття і пізнання, одночасно вона виступає і загальним методом освоєння дійсності. Хоча таке її розуміння було не завжди. Зародження та початок становлення діалектики пов'язано з періодом античності. Цей етап часто характеризують як стихійну, АБО наївну, діалектику, маючи на увазі те, що погляди перших філософів на світ були багато в чому наївні. Але разом з тим вони розглядали його неупереджено, у розвитку і русі. Однак треба зазначити, що вже тоді виявлялося різне розуміння діалектики.

Так, матеріаліст Геракліт у своєму вченні звертає увагу на постійний рух і зміну світу, на взаємний перехід протилежностей в ньому, тобто перш за все на «діалектику речей», на об'єктивну діалектику. Жили в цей же період ідеалісти Сократ і Платон під діалектикою розуміли мистецтво вести суперечку, діалог з метою з'ясування понять і досягнення істини. Тут йде мова про «діалектиці понять», про суб'єктивну діалектику.

Таким чином, діалектика в принципі сумісна як з матеріалізмом, так і з ідеалізмом. У першому випадку вона виступає як матеріалістична діалектика, у другому - як ідеалістична діалектика. Класичним представником ідеалістичної діалектики (так само як і діалектичного ідеалізму) є Г.В.Ф. Гегель, який створив систему діалектики як теорію і метод пізнання. А класиками матеріалістичної діалектики (так само як і діалектичного матеріалізму) є К.Маркс і Ф.Енгельс, які надали їй цілісний і науковий характер.

Діалектика виникла і розвивалася разом з метафізикою як протилежним їй способом мислення і пізнання. Її особливістю є тенденція до створення однозначної, статичної картини світу, прагнення до абсолютизації і ізольованого розгляду тих чи інших моментів або фрагментів буття. Метафізичний метод характеризується тим, що розглядає предмети і процеси за одним принципом: або так, або ні; або біле, або чорне; або друг, або ворог і т.д. У соціальній практиці цього відповідає добре відоме гасло: «Хто не з нами, той проти нас». При розгляді руху метафізика тяжіє до відома різноманітних його форм до якої-небудь однієї. Причому частіше спостерігається зведення вищої форми руху матерії до нижчої. Так, наприклад, для матеріалізму Нового часу було характерно зведення різних форм руху матерії до механічної. Тому він і отримав назву механістичного матеріалізму, якій, у свою чергу, є проявом метафізичного матеріалізму.

Необхідно зазначити, однак, що сам по собі метод пізнання, який передбачає розгляд предметів і явищ в статиці, спокої, а тим самим і «огрубіння», «спрощення» знаходиться в постійній зміні буття, має повне право на існування. Метод абстрагування, який при цьому застосовується, цілком навчена і використовується різними дисциплінами. І якщо за спокоєм не забувається рух, за статикою - динаміка, а за деревами - ліс, то такий елемент метафізики просто необхідний в пізнанні, бо він виступає як необхідний момент діалектичного пізнання. Методологічна помилка виникає тоді, коли цей момент спокою або яка-небудь одна характеристика, сторона предмета дослідження виривається з загального взаємозв'язку і взаємозумовленості і зводиться в абсолют. У цьому, до речі, гносеологічні корені всіх односторонніх теоретичних концепцій. Суть їх у тому, що ідеальний чинник (думка, свідомість, ідея) відривається від матеріального, абсолютизується і протиставляється матеріальному як абсолютно автономного деміурга (творця) буття. При цьому забувається, що, врешті-решт, мислення, ідеальне виникає на базі матеріального.

Слід, однак, відзначити, що погану послугу пізнання надає не тільки абсолютизація спокою, але й абсолютизація його протилежності - руху. І те й інше є вираз метафізичного способу дослідження. І якщо в першому випадку ми встаємо на шлях, що веде до догматизму, то у другому - на шлях, що веде до абсолютного релятивізму (релятивізм - від лат. - Відносний) - методологічний принцип, який полягає в абсолютизації відносності пізнання і що випливає з однобічного підкреслювання постійної мінливості реальності і заперечення її відносної стійкості. Для справжньої діалектики немає не тільки спокою без руху, але й руху без відносного спокою.

Крім зазначених методів філософія включає в себе й інші.
Відзначимо деякі з них, що мають найбільше значення. Сенсуалізм (від лат. - Почуття) - методологічний принцип, в якому за основу пізнання беруться почуття і який прагне все знання вивести з діяльності органів почуттів, відчуттів, абсолютизуючи їх роль у пізнанні (Епікур, Гоббс, Локк, Берклі, Гольбах, Фейєрбах і ін.)

Раціоналізм (від лат. - Розум) - метод, згідно з яким основою пізнання і дії людей є розум (Спіноза, Лейбніц, Декарт, Гегель та ін.)

Ірраціоналізм - філософський метод, який заперечує або принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам осягнення буття (Шопенгауер, Ніцше).

Бурхливий розвиток науки і пізнання в останні десятиліття привели до осмислення методології як спеціалізованої області знання. В її рамках досліджуються внутрішні механізми, логіка і організація знання. Зокрема, розглядається критерії науковості знання, проводиться аналіз мови науки, простежуються логіка і зростання наукового знання, структура наукових революцій і інші.

Всі названі філософські методи знаходяться між собою в діалектичному взаємозв'язку і утворюють цілісну систему, завдяки чому філософія і виступає як загальна методологія пізнання і освоєння світу. Але поряд з цим філософія виступає і як особлива теорія, що має свої категорії, закони і принципи дослідження. Ці дві якості філософії тісно взаємопов'язані між собою. Філософська теорія в силу загальності своїх положень, законів і принципів виступає в той же самий час і як методологія для інших наук. Однак ці дві якості філософії не слід змішувати.