Микола кузанський: співпадіння максимуму та мінімуму
Молодшим сучасником філософів-гуманістів був Микола Кузанський (Микола із Кузи, містечка на півдні Германії, розміщеного недалеко від Тріра).
Микола Кузанський (1401-1464 рр.) народився в християнській сім’ї, вчився в так званій школі «братів загального життя». Це була напівчернеча організація, що протиставила себе офіційної католицької Церкви, але не поривала з нею і не йшла в єресь містицизму й ірраціоналізму. Брати загального життя прагнули відродити дух первинного християнства, поставивши себе в певну опозицію римо-католицтву. Вони хотіли піти від схоластичних суперечок і повернутися до індивідуального релігійного переживання Бога. Відповідними в цій общині були виховання й освіта, це виразно виявиться у її вихованця Миколи Кузанського. Згодом у «братів загального життя» вчитиметься Еразм Роттердамський. Після закінчення школи Микола Кузанський вступає до Гейдельбергського університету, а потім вчиться у Падуанському університеті. Він вивчає математику, медицину, астрономію, географію, юриспруденцію.
У 1423 р. Микола Кузанський стає доктором економічного права, потім вступає до Кельнського університету, де вивчає богослов’я. У 1426 р. Кузанський рукопокладений в сан священика, з того часу починається його швидке сходження ступенями ієрархічних сходів католицької церкви. Він йде на службу в папську курію. У 1437 р. його посилають до Візантії на переговори з приводу об’єднання церков. Там він знайомиться з Георгієм Гемістом Пліфоном. У 1448 р. Микола Кузанський стає кардиналом, але активне життя в рамках католицької Церкви не заважає його філософським, богословським і природничонауковим заняттям. Він цікавиться географією і вперше пропонує карту Європи, займається вивченням календаря (багато в чому за його ініціативою готується реформа календарного числення), математикою (робить значний внесок у числення нескінченно малих величин). У 1450 р. Микола Кузанський був призначений папським легатом у Германії, а в 1458 р. повертається до Риму і стає генеральним вікарієм.
Ще молодим (у 1440 р.) Микола Кузанський пише свою основну працю «Про вчене незнання». У нього є низка інших робіт: «Про припущення», діалоги, об’єднані участю в них дійової особи під ім’ям Простак (написані явно під впливом Платона), – «Простак про мудрість», «Простак про розум», «Простак про досліди із вагами», деякі богословські твори – «Про прихованого Бога», «Про шукання Бога», «Про Богосиновство», «Про дар Батька світів».
Після виходу роботи «Про вчене незнання» на Миколу Кузанського посипалися різні звинувачення. Його опонентом був католицький священик Венк, робота якого називалася «Неосвічена ученість». Після виходу її у світ Микола Кузанський випускає «Апологію вченого незнання», де намагається захистити свої погляди. Нападки на Миколу з боку багатьох священнослужителів зовсім не заважали його успішному просуванню ієрархічними сходами римо-католицької Церкви, що свідчить про специфіку того часу, коли вільнодумство проникало навіть у спільність високопоставлених і впливових.
Основне положення трактату «Про вчене незнання» у всій творчості Кузанського полягає в поверненні до богослов’я ранніх батьків Церкви (ранніх в порівнянні з Фомою Аквінським та іншими стовпами католицької Церкви). Микола Кузанський прагне повернутися до духу Орігена і особливо Діонісія Ареопагита. У їх філософії, сатверджує кардинал, закладено розуміння істини та Бога.
Про Бога не можна нічого сказати. Пізнати Бога можна лише на шляхах апофатичного (тобто заперечного) богослов’я. Тому чим більше ми пізнаємо Бога, тим більше ми переконуємося в тому, що ми його не можемо пізнати. Стверджувати, що знає Бога, може лише повний неук, а дійсний мудрець і богослов, пізнаючи Бога, все більше переконується в своєму власному незнанні. Тому істину (а Бог є Істина) пізнати ми не можемо. Чим більше ми пізнаємо її, тим більше переконуємося у власному незнанні – саме в цьому полягає основна думка трактату. Цією ідеєю трактат починається, нею ж він і закінчується.
На початку трактату Микола Кузанський дає визначення того, що є максимум: це те, більше за що абсолютно нічого не може бути. Але якщо максимум такий, то він не може бути менший сам за себе. Якщо максимум стає менше максимуму, він уже не є максимумом. Тому максимум є і тим, менше за що ніщо не може бути, – отже, максимум співпадає з мінімумом. Але наймінімальніше число – це одиниця; отже, максимум є одиниця. Максимум всеосяжний, над усім, що підноситься; він вищий за всяке твердження, про нього не можна сказати, що він є, він не більше є, ніж не є. Існування цього вищого єдиного максимуму проголошується Миколою Кузанським як вища істина.
Максимум і є Бог. Досліджуючи максимум, філософ виявляє, що максимум включає також рівність і зв’язок із самим собою. Саме такий зміст християнської Трійці. Кузанський навіть осмілюється стверджувати, що слова «єдність», «рівність» і «зв’язок» краще показують природу Бога, ніж слова «Бог Батько», «Бог Син» і «Бог Дух Святий». Правда, в дужках він додає, що було б краще, якби богодуховні автори включили цю думку в Священне Писання.
Пізнати Бога можна лише на шляхах аналогій. Аналогії з чуттєвими предметами не можуть бути надійними, оскільки саме чуттєве достатньо хитке. Найнадійнішою і безперечнішою є суть абстракція (тут явно видно вплив платонівської традиції), але абстрактні аналогії не повинні бути позбавлені матеріальної опори, інакше їх не можна собі уявити. Такою суттю є математичні предмети, тому краще за все приступити до пізнання Бога через математичні символи (тобто знаки). Оскільки Бог є Єдність, Рівність і Зв’язок, то краще всього уявити собі Бога у вигляді трикутника, а оскільки Бог є максимум, то Бог є нескінченний абсолютний трикутник. Нескінченний трикутник – це трикутник, сторони якого прагнуть до нескінченності, тобто це трикутник про три прямі кути. Крім того, Бог є і нескінченна пряма лінія, нескінченне коло, і все це співпадає, бо коло, прагнучи до нескінченності, стає все менше і менше кривим. Кривизна його наближається до нуля, нескінченне коло співпадає з прямою.
Оскільки коло нескінченне, центр його не може знаходитися в одному місці. Центр такого кола знаходиться скрізь, а межа – ніде. Оскільки Бог є нескінченне коло, центр якого скрізь, то Бог є скрізь, у кожній частині світу Він присутній весь цілком.
Будучи нескінченністю, Бог перевищує всі протилежності та включає їх. Але окрім абсолютного максимуму, є відносний максимум – світ. Будучи нескінченним, Бог нескінченно міститься в кожній конкретній речі, тому і світ є нескінченним. Світ, як і Бог, є колом, центр якого – скрізь, а межа – ніде.
Микола Кузанський відкидає поширену у той час арістотелівсько-птолемеєвську картину світу – замкнутого всесвіту, на межі якого знаходиться сфера нерухомих зірок. Він стверджує, що всесвіт має рівномірну структуру. Земля не має ніякого домінуючого місця в цьому світі; Земля є така ж частка у всесвіті, як і всі інші її частки.
Аргументи Кузанського йдуть від природи Бога і зв’язку Його зі світом. Оскільки зв’язок Бога зі світом мислиться саме таким чином, як сказано вище, то мислитель вимушений якимось чином розглядати і концепцію створення світу. Якщо Бог увесь міститься у всьому світі (більше того, як стверджує автор, світ вічний, а не створений в певний момент часу), то Микола Кузанський вимушений боротися з неоплатонівським еманативізмом, щоб уникнути висновку про створення світу Богом за деякою необхідністю (як ми пам’ятаємо, згідно плотинівскій концепції, світ твориться через еманацію із Бога, і еманація є деякий момент необхідності, суттю Бога, що є, і отже, перевищує Його).
Микола Кузанський не розділяє ні концепцію творіння світу в часі, ні концепцію еманації. Він стверджує, що світ є розгортанням Бога – експлікація. Бог є єдністю всього, він є буття-можливість. Бог розгортається в деяку актуальність, у дійсність.
Ця дійсність не містить у собі протилежностей, а є такою, яка вона і є, але розгортання не є еманація, не необхідна сила, що перевищує Бога, а є розгортання Бога через його власну волю. Тому Бог є всім світом у згорнутому вигляді. Те, що виходить у результаті розгортання, вже не є Бог.
Не можна звинуватити Миколу Кузанського в пантеїзмі (ототожненні Бога і світу), не можна сказати, що він цілком і повністю пориває з християнством у своїй онтології. Скоріше за все його концепція, так само як і у Плотіна, хоча тут складно підібрати термінологію: не «все є Бог» (пантеїзм), а «все в Богу», але в згорнутому вигляді. Оскільки світ є розгортання Бога, то світ вічний.
Людина є частиною створеного Богом світу, причому частиною найбільш здійсненою, тому що людина включає не тільки матеріальну, тілесну природу, але й духовну, розумову. Тому людина цілком включає все. Людина, на думку античних мислителів, є мікрокосм. Проте не можна сказати, що кожна людина є мікрокосм. Кажучи це, ми говоримо лише про сутність людини. Людина є істота, вражена гріхом. Лише одна людина включала весь світ – Ісус Христос. Втілившись, прийнявши в себе весь світ духовно і матеріально, ставши довершеною людиною, Бог показав людям шлях не тільки до порятунку, але й до вдосконалення людської сутності. Тому кожна людина, на думку Кузанського, є Бог, але не абсолютно.
Дуже цікава і не зовсім звичайна для того часу теорія пізнання Миколи Кузанського. Людина – істота божественна, тому вона може пізнавати. Проте філософ не вважає, що все пізнання для людини здійснюється на шляхах лише розуму. Він намагається об’єднати платонівську й арістотелівську позиції, сполучаючи чуттєвий, раціональний та інтуїтивний елементи пізнання. Розуміючи, з одного боку, що істина нематеріальна і пізнання істини не є пізнання матеріальних предметів, а є пізнання Бога (і зрештою пізнання істини є пізнання того, що ми нічого не знаємо), Микола, з іншого боку, стверджує, що пізнання конкретної, обмеженої, а не абсолютної істини можливе і починається з процесу чуттєвого сприйняття. Саме воно є тим поштовхом, який спонукає наші органи пізнання до початку дії.
Після відчуттів набуває чинності інша здатність людського пізнання – уява, яка, не виходячи за межі чуттєвого пізнання, узагальнює дані у відчуттях. Відчуття і уява – це нижчий рівень пізнання. На вищому рівні починає діяти розум, який розрізняє та зіставляє. Розум є особливою інтелектуальною діяльністю, здатністю пізнання, і має своє власне знаряддя. Розум не залежить від відчуттів, він має в собі ідеї (або форми, кажучи арістотелівською мовою), які вкладені в нас Богом при народженні. Проте Кузанський не стає на позицію платоніків, які стверджували, що знання в нас вже закладене до народження. Знання з’являється в нас, коли діють органи чуття. Проте розум містить у собі в згорнутому вигляді всі ці ідеї і форми, а розум зіставляє і розрізняє ідеї і дані, які поступають від уяви. Такою є розсудлива діяльність нашого пізнання.
Вищий ступінь пізнавальної діяльності – інтелект, або розум, який не зіставляє, не порівнює, а сполучає воєдино всі дані. Розум, зіставляючи і порівнюючи, діє на підставі закону виключеного третього і закону непротиріччя. Розум же діє на підставі інших законів – він бачить істину цілком, він схоплює її у всіх її протилежностях. Це інтуїтивне схоплювання істини.
Розум не може пізнати нескінченність – а інтуїція може. Таким чином, прагнучи до нескінченності (а ми пам’ятаємо, що нескінченність є Бог, максимум, що обіймає собою всі протилежності), розум бачить усі протилежності. В результаті такої діяльності розум споглядає все в одній крапці, так що все є одним і одне є всім. Це Микола Кузанський називає інтелектуальною інтуїцією.