Філософія Давньої Індії: культурно-історичні передумови становлення
Зародки філософського мисленні Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Вже у ІІ тис. До Р.Х. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія. Давньосхідна і давньогрецька філософія виникають майже одночасно, але історію цієї науки починають завжди зі Сходу. Чому? Це можна пояснити так:
Східна філософія тісніше переплетена з такими науками, як міфологія, релігія, магія, традиціями та обрядами.
Філософська думка Стародавнього Сходу опиралась на канонічні духовні джерела і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж алятична.
Зміст філософського мислення відображають:
1) “Веди” — канонічне духовне джерело Стародавньої Індії. “Веди” — збірник міфів (“відати”, “знати”) записані на листях пальми приблизно 1,5 тис. Років до Р.Х. Веди — стародавні пам’ятки індійської літератури написані віршем і прозою. До складу входять саліхіти — це 4 збірки до яких входять молитви, заклинання, певні тлумачення, міфи, розповіді про богів, гімни, давні світоглядні уявлення.
2) Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.
3) Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це повальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. З філософської точки зору “Упанішади” є найцікавішими текстами (від слова “сидіти поруч” мається на увазі поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” — саммітах).
15.Ортодоксальні школи Давньої індіії
Мається 6 ортодоксальних систем(шкіл).
1) Санкх'я –філософська система, що розвивала ведичне вчення й була відома своїм дуалістичним світобаченням.Засновником був мудрець Капіла, який навчав, що існує Два вічних джерела світу, дві першопричини – пуруша(чистий дух) і практіті(матерія) – основа всього багатогранного світу. Пуруша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу він є абсолютно пасивним і не здатен діяти самостійно. Практікі, навпаки, є активною енергією(силою), яка не має свідомості й власного вектора розвитку. Між ними існує тісний дуальний взаємозв'язок.
2) Йога -одна з шести ортодоксальних шкіл (даршанів) філософії індуїзму, за вченням якої людина може злити свою душу з Богом, досягти найвищого блага самопізнанням, самозаглибленням, цілком звільнивши свою свідомість від впливів зовнішнього світу. Йога виникла близько 2 ст. до н. е. як вчення ідеалістичного спрямування.Засновником вважаєть Патанджалі, автора «Йога-сутра». Вища мета йоги -зміна онтологічного статусу людини у світі.Основні напрями йоги:
· раджа-йога —шлях медитації;
· карма-йога — шлях діяння;
· джняна-йога — шлях знання;
· бхакті-йога — шлях служіння;
Крім чотирьох основних напрямків йоги, існує також багато інших, серед яких широко відома хатха-йога - шлях очищення тіла та розуму.
3)Ньяя -характеризується як школа логіки.Засновником школи ньяя був давньоіндійський філософ Готама, автор «Ньяя-сутр». Погляди представників цієї школи переважноматеріалістичні й близькі до поглядів школи вайшешика. За їхніми уявленнями світ складається з вічних дрібних частинок «ану»: води, землі, повітря і вогню.Послідовники цієї школи акцентувалися на логіці і теорії пізнання. Зокрема, визнавали 4 джерела пізнання: чуттєве сприйняття, точне свідчення,аналогія та умовивід.
4) Вайшешика - історично тісно зв'язана із індійською логічною школою ньяя.
Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів. Ця система започаткована у другому столітті до нашого літочислення Канадою(філософ Улука), якого називали кана-бхук (поїдач атомів).
З часом вайшешика злилася зі школою ньяя, а після 15 ст. поступово занепала.
Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.
5) Веданта -зявилась як результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Засновниками вважають Шанкару, Рамануджи, Бадараяну. Слово Веданта складається з двох складників та перекладається як кульмінація знання. Альтернативний перекладяк суть, серцевина.Вчення, що слідують традиції Веданти, ґрунтуються на двох простих реченнях:
1. Людина має божественну природу.
2. Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу.
Веданта ставить перед людиною мету досягнути стану самоусвідомлення або космічної свідомості. Вважається, що цього стану може досягнути кожен, але його неможливо пояснити жодними словами.
6) Міманси - Основною метою школи міманса було встановлення авторитету вед. Найціннішим внеском даної школи в розвиток індуїзму було формулювання правил інтерпретації ведичного знання. Послідовники міманси вважають, що індивід повинен володіти непохитною вірою у веди і регулярно проводити ведичні ягії — вогненні жертвопринесення. Вони вірять у те, що сила ведичних мантр і вогняних жертвоприношень підтримує діяльність у Всесвіті. Прихильники міманса надають великого значення дхармі, яка полягає для них у здійсненні ведичних ритуалів.Послідовники міманси вважали, що інші філософські школи, основною метою яких була мокша, не надавали можливість повного звільнення від матеріальних бажань. Згідно з міманса, мокші можна досягти тільки за допомогою діяльності відповідно до приписів вед.Пізніше школа міманса змінила свої погляди і почала проповідувати доктрини брахмана і свободи. Її послідовники стверджували можливість звільнення душі від пут матеріального існування за допомогою чистої, духовної діяльності.
16.Неортодоксальні школи Давньої індії
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей.
Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи:
Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед.
Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.
Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою.
Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога.
Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.
Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.
Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.
В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях.
17.Філософія Давнього Китаю
Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.
Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.
18. Етико-політичне вчення Конфуція (17)
В Китаї переважала так звана «практична філософія», або «філософія життя», яка намагалася перш за покращити світ людей, і тому порушувала питання укріплення моралі та удосконалення керівництва державою. Саме на цьому зосереджувалося конфуціанство – найбільш впливова філософська школа, засновником якої був КУН ФУ-ЦЗИ (551–479 рр. до н.е.). У Європі він став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус чи Конфуцій. Основний зміст конфуціанства зводиться до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів її досягнення. Сам Конфуцій створював своє учення як мистецтво управління державою, яке він ототожнював з мистецтвом справедливості та моральністю. Конфуціанство прагне закріпити давній ритуалізм китайського суспільства, як усталений порядок життя. Конфуціанство теоретично виразило та обґрунтувало так званийn принцип «лі», який перекладається доволі широко – порядок, обряд, благопристойність, традиція, належний обов’язок і, навіть, все це разом. «Лі» у конфуціанстві підноситься до рівня зразка і центральної ідеї. Дотримання порядку всіма членами суспільства мало б забезпечити доброчесність, гуманність і соціальний спокій. З поняттям «лі» пов’язується поняття «жень» – людяність. Однак любов до людей теж розуміється як певний порядок відносин та обов’язків:молодші брати повинні слухати старших братів, діти – батьків, підлеглі –керівників, народ – правителя. Всі молодші беззаперечно мають підкорятися всім старшим, а старші повинні піклуватися про молодших. Основа людяності – пошана і поважне ставлення до старших, а шанобливість взагалі завжди є основою будь-якого порядку (сімейного, громадського, державного). «Не чини іншим того, чого не бажаєш для себе» – стає вищим мораль- ним принципом конфуціанства. Конфуцій не приховує, що його учення розраховано перш за все на розуміння «старшими», тобто «шляхетними мужами» (цзюнь цзи), а не простолюдинами (сяо жень). «Шляхетні мужі» повинні подавати народу приклади гідної поведінки, не допускати між собою розбрату, чвар, помсти, заздрощів. Тоді й народ, який завжди наслідує поведінку еліти, буде поводитися так само. Конфуціанський ідеал управління – велика сила морального прикладу, а не насильство: спонукати до праці, не викликаючи гніву.Не дивно, що конфуціанство з його ідеалом високоморального «мужа» стало ідеологічним фундаментом величезної імперії династії Хань та офіційною теорією, яка визначала духовне життя Китаю понад двох тисячоліть. Треба зазначити, що конфуціанство не могло оминути і тлумачення «дао». Воно розуміється як у вищій мірі розумна, доброчесна і досконала реальність, в якій містяться всі зразки думки й поведінки на індивідуально- му, сімейному та державному рівнях. Наближення до цієї реальності потребує максимальних духовних сил від кожного. Вся конфуціанська мораль має сенс лише в аспекті наближення до «дао». Конфуціанство слід сприймати перш за все як розвинуту духовну систему, яка: 1) руйнувала натуралістично-силове мислення; 2) збалансовувала індивідуальний та соціальний жит- тєві світи; 3) надавала давнім ритуалам оновленого духовно-морального характеру. Таким чином, «дао» – це шлях до досконалого порядку, і коли він досягається, то гармонія світу людей буде діяти «сама собою».
19.Онтологія та етика Даосизму
Даосизм (вчення про шлях - дао, засновником якого став Лао-цзы, 6 - 5 вв. до н. э), сходить до релігійних вірувань древніх китайців, передусім до шаманізму. У 6 - 4 столітті до н.е. формується вчення про шлях - дао і благу силу дэ : "школа дао-де" (головний трактат "Дао-дэ дзин"). Поняття дао отримало специфічне тлумачення в даосизмі, де воно виступає як закономірність усього існуючого, закон спонтанного буття космосу, людину і суспільства, початок Вселеної ("мати Піднебесної"), що породжує, передуюче світу оформлених речей, принцип циклічності часу. Дао властива блага сила дэ ("доброчесність"), за допомогою якої воно проявляє себе у світі. До провідних концепцій даосизму відносяться також принципи цзы жань ("самоестественность - спонтанність дао") і у вэй ("недіяння", відмова від довільної целеполагающей діяльності, незгодної з природним світопорядком - заснованим на спонтанності дао). Звідси вчення про "дотримання дао", що призводить до відновлення первинного "сокровенного єднання" і рівності усього існуючого, отримання благоденствування, процвітання, довголіття. Відступ від дао і недіяння веде до катастрофічних наслідків, передчасної загибелі, порушення космічної гармонії і смути. Тому здійснений правитель не повинен намагатися "упорядкувати Піднебесну" штучним способом. Соціальний ідеал даосизму - маленька відособлена країна патріархального типу. У "Дао де цзині" високо оцінена простота і безыскуственность старовина, протиставлена конфуціанської етики ієрархії і ритуалуОдним з найбільш відомих представників даосизму є старокитайський філософ Чжуан - цзы (369-286 до н. э), в центрі вчення якого концепція дао-шляху, неактивного і безформного, існуючого спрадавна, такого, що був початком і основою для самого себе і що породив небо і землю. Чжуан-цзы розвиває діалектичні думки про єдність протилежностей, їх взаємообумовленість і природну взаємозамінюваність, положення про природність і неминучість життя і смерті. Ідеї цього філософа значною мірою вплинули на усі наступні інтелектуальні традиції Китаю. Сам же даосизм з філософського вчення поступово перетворився, подібно до конфуціанства, в релігійний напрям з елементами містики і алхімії (яких не було ще у вищезгаданих представників); основним же прагненням релігійного даосизму стало досягнення безсмертя вже в цьому житті (цьому присвячені різноманітні психофізичні практики, що розробляються їм).
20.Етико-політичні вчення маоїзму та легізму: порівняльна характеристика.
Моїзм. Це вчення пов’язують з іменем філософа МО-ЦЗИ (приблизно 479–395 рр. до н.е.). За своїм характером, воно соціально-етичне, як і конфуціанство, але складає йому майже повну альтернативу. Перш за все моїсти заперечують конфуціанське розуміння людяності (жень) як пошани молодших до старших. Така гуманність може бути удаваною, нещирою, тоді як справжня людяність – це рівна до всіх любов. «Треба, щоб всі люди, як і Небо, любили всіх людей, всі держави любили всі держави». Якщо конфуціанці виправдовують соціальну нерівність волею Неба, то моїсти засуджують поділ суспільства на «шляхетних мужів» та «простолюдинів». «Такого стану справ, коли народ голодує , а багаті потопають у розкошах, не повинно бути. Мій задум – знищити все це», – писав сам Мо-цзи. Моїсти виступали й проти конфуціанського учення про долю. Якщо існує доля, вважали вони, то всі людські вчинки втрачають сенс, тоді не варто ані вчитися, ані прагнути до чогось досконалого. Всі люди, в тому числі і правителі, мають працювати, бо будь-яка людина саме трудом відрізняється від тварин. Правителі – це теж люди, а не «сини Неба», і тому їх слід цінувати за їхніми справами, за мудрість, а не прирівнювати до самого Неба. Небо завжди буде зразком чистоти й досконалості, а правителі необов’язково є подібним взірцем.Моїсти високо цінували будь-які знання, в тому числі практичні знання ремісників та землеробів. Вони не заперечували авторитету стародавніх книг і традицій, але джерелом знань вважали факти самого життя.Легізм. Якщо конфуціанство і моїзм лише по-різному тлумачили гуманізм та справедливість, то політично-філософська школа «фа-цзя» (або«законники», в європейській версії – «легісти») заперечувала це взагалі. Легісти протиставляли конфуціанському ритуалу «лі» свій принцип «фа», який розуміється суто як покарання за недотримання закону. В системі управління вони відмовилися від морального переконання на користь правового примусу. Совість треба замінити страхом, а виховання – системою покарань. Першим видатним теоретиком і практиком легізму був ГУНСУНЬ ЯН(Шан Ян). Відносини в державі, на його думку, не повинні нагадувати сімейні, де є пошана молодших до старших і піклування старших про молодших. Держава – це перш за все розгалужений чиновницький апарат на чолі з гегемоном. Він є джерелом законів, і для нього не існує ні волі Неба, ні волі народу, ні прикладів предків. Його мета – згуртувати народ, заради могутності держави, відмовившись від таких «надмірностей», як мистецтво, торгівля, ремесло, філософія і взагалі вільнодумство. Землеробство та війна проголошувалися головними засобами існування держави.
Легісти прагнули знайти шлях до об’єднання роздробленої китайської імперії. Вони висували концепцію рівних можливостей: посади мають обійматися не за знатністю, не за багатством і не успадковуватися, а – за принципом особистих здібностей. До того ж чиновницький апарат управління повинен був систематично оновлюватися. Порядок в країні забезпечується силою закону, а не силою традицій та ритуалів. Третє століття до нашої ери стало часом реального втілення на практиці ідей школи «фа-цзя» (легізму).
21.Ранньогрецька філософія про першооснову світу,мілетська школа.
На відміну від східної філософії, антична філософська думка формується на дещо інших засадах. Греки не мали священних книг, подібних до «Вед» чи «У-цзин», від яких відштовхувалися міркування мудреців. Філософія стародавніх греків спиралася переважно на знання (математичні, астрономічні, метеорологічні, географічні тощо), часто запозичені в інших народів Середземномор’я. Більш того, у греків землеробство ніколи не було провідною галуззю господарства, тому вони майже не відчували себе часткою природи і більш сподівалися не на богів Олімпу, а на власні сили у мореплавстві, рибальстві, скотарстві та виноградарстві. Умови життя формували такий світогляд, де людина з її розумом варта значно більшої поваги (ніж на Сході), і саме цей чинник згодом оформлюється як прагнення підкорити природний світ. Розвиток філософської думки відбувається за умов так званої рабовласницької демократії, що забезпечувала в достатній мірі справжню свободу мислення. А оскільки реально займатися поезією, математикою чи філософією могли лише заможні люди, вільні від фізичної праці, то і їхні міркування швидко набувають споглядального, теоретичного характеру. Філософська думка Середземномор’я вважається колискою всіх точних наук як продукту розуму. Прагнення до мудрості властиве всім людям,втім, у строгому сенсі, філософія є витвором еллінського генію. Першою історичною формою філософування у Давній Греції є так звана натурфілосо- фія, тобто філософія природи. Першим осередком натурфілософії вважається місто Мілет, розташо- ване в області Іонія, що у Малій Азії. Відповідно до цього перший історич- ний тип еллінської філософії називається Іонійською філософією, а пер- шою філософською школою – Мілетська школа.
Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважавводу. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський).
У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці первооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечіпризводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора у якості причини і рушія змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.Вчення Геракліта Ефесського трактують, особливо з позицій марксизму-ленінізму, як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійськоїнатурфілософії про загальну мінливість усіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.
22.Давньогрецька атомістична теорія
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праці Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів.
23.Сократівське тлумачення природи
Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.
У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.
Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.
Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.
При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.
Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію[2]. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей.
Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.
Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.
24.Ідеальна держава Платона
Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію.
Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”.
Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.
Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди
25.Сенс платоністичного міфу про печеру
Міф про печеру
Сутність ідей також роз'яснено на прикладі печерної, сонячної та лінійної алегорій. Суть дослідження правди Платон доводить за допомогою печерної алегорії: нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо тих речей — причин тіней. Врешті-решт, одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом із якостями контролера, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів (на відміну від філософії Епікура, який вимагав самоізоляцію індивіда від загального суспільства). Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.
26. Вчення аристотеля про матерію та форму.4 причини виникнення речей.
АРІСТОТЕЛЬ (384–322). Він народився у Стагірі, у родині придворного лікаря македонського царя. У 367 році до н.е. у віці 17 років стає слухачем Академії Платона. Пізніше філософ став учителем Олександра Македонського.Основою природничо-наукових поглядів Арістотеля є його вчення про матерію і форму.Світ складається з речей, кожна окрема річ є поєднанням матерії і форми. Матерія сама по собі — безформне, хаотичне, пасивне начало; це матеріал, тобто те, з чого виникає річ, її субстрат. Щоб стати річчю, матерія повинна набути форми — якогось ідеального, конструктивного, моделюючого начала, що надає речам визначеності, й конкретності. Як матерія, так і форма є вічними. За Арістотелем, кожна річ — це поєднання матерії і форми. При цьому матерія даної речі є, у свою чергу, формою для матерії тих елементів, з яких ця річ складається. Переходячи таки чином углиб речовини, до все більш простих тіл (наприклад, від будинку до цеглин, від глини до елементів, з яких вона складається й т.д.), приходять до абстрактної "першоматерії".Першоматерія позбавлена усякої форми, усяких-властивостей і якостей. Це субстанція, що не має визначеності. Поєднуючись з найпростішими формами, вона утворює перші елементи, з яких складаються всі речі. Найпростіші форми — тепле, холодне, сухе, вологе. У поєднанні з першоматерією вони утворюють чотири першоелементи: вогонь, повітря, воду й землю. Першоелементи у світі розташовані у визначеному порядку, який задає структуру Космосу.Однак саме формі, а не матерії Арістотель явно віддає перевагу, переконаний у тому, що саме в ній, а не в пасивній матерії міститься джерело індивідуалізації і діяльності.
27. Етика Аристотеля
АРІСТОТЕЛЬ (384–322). Він народився у Стагірі, у родині придворного лікаря македонського царя. У 367 році до н.е. у віці 17 років стає слухачемАкадемії Платона. Пізніше філософ став учителем Олександра Македонського.Арістотель залишив велику творчу спадщину, яка налічує 150 наукових праць і трактатів. Найвідоміші його твори – це «Метафізика» (вчення про буття), «Органон» (розглядаються проблеми логіки), трактат «Про душу», етичні твори «Евдемова етика», «Велика етика», політико-економічніпроблеми – твори «Політика» і «Економіка».Арістотель розглядає проблему предмета філософії і доходить висновку, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Вивчення ідеального – кінцева мета філософії і в даному аспекті філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Але Арістотель доходить висновку, що предмет філософії ширший за предмет теології.Критикуючи ідеалізм Платона, він критикував і матеріалізм, що привело його до думки, що для існування світу потрібні дві першооснови – матеріальна і ідеальна. Матерію філософ розглядає як пасивний початок, що не може самостійно розвиватися. Форма – це активний початок. Завдяки формі матеріал перетворюється на реальні речі. З точки зору Арістотеля,матерія є першою сутністю, а кінцевою формою є Бог: першодвигун природи і кінцева причина світу.Він критикував розуміння Платоном співвідношення ідеї і самої речі.У Платона ідея існує незалежно від речі у світі ідей, а реальна річ є копієюідеї. Арістотель же вважав, що ідея речі і сама річ не існують окремо: ідея речі перебуває в самій речі. Не можна відривати одиничне від загального,вони існують в єдності.
Учений виділив чотири причини існування речей:
1. Форма. Не існує жодної речі без форми, яка виступає як сутністьбуття речі.
2. Матерія. Вона виступає як потенційна передумова існування речі.Не існує речі без матерії, як і без форми.
3. Рух. Саме -рух є процесом перетворення можливого в дійсне.
4. Мета. Метою виникнення речі є сама річ.
Розглядаючи проблеми людини, Арістотель вважає, що душа – причина і початок людського тіла. Він вважає душу початком життя, проте розрізняє її «рівні»:
• нижчу – рослинну, що відповідає за функції живлення, зростання,розмноження в будь-яких живих істот;
• середню – тваринну, в якій до вищеназваних функцій додаютьсявідчуття;
• вищу – розумну, яка притаманна людині; додає розсудливість і мислення.
Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум не залежить від тіла, він є вічним та незмінним, здатним до усвідомлення вічного буття. Розум вчений поділяв на пасивний, який відображає буття, і активний, який створює світ.Щодо теорії пізнання Арістотеля, то слід зазначити, що він критикував скептицизм і вважав цілком можливим пізнання світу. Розглядаючи чуттєве і раціональне пізнання, протиставляв раціональне чуттєвому. Арістотель є засновником логіки – науки про форми і закони правильного мислення; обґрунтував закон тотожності, закон несуперечності, закон виключеного третього. Розробив дедуктивний умовивід в роботі «Органон».Важливе місце займає його соціальна філософія. Арістотель визначає людину як політичну істоту, яка може сформуватись і жити лише в суспільстві. На думку філософа держава – це суспільство рівних людей, які поєднані між собою з метою досягнення найкращого життя. Останнє передбачає нетільки середній матеріальний добробут, але дотримання справедливості. Філософія Арістотеля відіграла визначальну роль не лише в античний період, але й в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, а також сучасну філософію і культуру.
28.Етичні вчення стоїків та епікурейців
Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта ЕПІКУР(342–271 рр. до н.е.). Основний його твір «Про природу». В його вченні домінує етична проблематика. Основна мета філософії, вважав Епікур – щастя людини, яке досягається через пізнання законів світу.Всесвіт вічний, унікальний і незмінний. Він завжди був таким і буде таким. Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів. У Демокріта атоми відмінні за формою і величиною, а у Епікура за вагою. Під дією ваги атоми падають вниз і під час падіння атом може відхилятись від траєкторії, Можливість відхилення тлумачиться як основа не тільки природної свободи а й індивідуальної (людської).Це означає відсутність приреченості (фатуму), а отже, можливість вибору з кількох життєвих варіантів. Всі людські біди він пояснював тим. що люди не знають, що таке істинна насолода. Завдання філософії, на його думку –дослідити дійсну насолоду, бо люди часто не знають, чого їм шукати. Коли Епікур говорить, що насолода є кінцева мета, то він розуміє не насолоду розпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі,зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття – копії.Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ ТИТЛУКРЕЦІЙ КАР (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей»він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його думку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти через пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхиленняатомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються один з одним, утворюючи __________таким чином всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини. Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала джерелом несправедливості, вважав філософ.
Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку навчав своїх прихильників ЗЕНОН із Кітіона (бл. 336–264 рр. до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були КЛЕАНФ (331–233 рр. до н.е.) ХРІСІПП (281–208 рр. до н.е.). У Римі його ідеї розвивалиЛУЦІЙ АНЕЙ СЕНЕКА (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), ЕПІКТЕКТ (50–138) та МАРКАВРЕЛІЙ (121–180).Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фізика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням,життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна сила. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і без-розсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно визначити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це спокій, незворушність.Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страждання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До них людина повинна ставитися байдуже.Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою».Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Геракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Логосу.Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя», «Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатнапротистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою.
Античний скептицизм
Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто досліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ–ΙΙΙ ст. дон.е. Його найвідоміші представники – ПІРРОН з Еліди (бл. 360–270 рр. дон.е.), ЕНЕСІДЕМ з Кноса (Ι ст. до н.е.), СЕКСТ ЕМПІРИК (кінець ΙΙ – поч. ΙΙΙ ст.).Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідяхна них:
• якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;
• що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утримуючись від суджень;
• що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? -Зберігати спокій, незворушність, самовладність.
Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речейта вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень.Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті,тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати,а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок:утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії –«однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюваннях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здається».Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з якої випливає незворушність і байдужість.Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.
Філософія неоплатонізму
Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії були: ПЛОТІН (205–270), ПОРФИРІЙ (232 або 233 – поч. ΙV ст.), ЯМВЛІХ (бл. 245– бл. 330 рр.), ПРОКЛ (410–485).Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систематизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків наступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шляхом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову(божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще,вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цінність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного.Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею.