Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство 6 страница

Стаття 55 ГК визначає, що однією з ознак суб'єкта господарювання є відокремлене майно. Відокремлені підрозділи господарських організацій не є власниками майна, яке було переда­но їм господарськими організаціями. До цього майна застосовується право господарського відання (ст. 136 ГК), право оперативного управління (ст. 137 ГК), право оперативного вико­ристання майна (ст. 138 ГК). Майно також може бути передано відокремленим підрозділам в оренду або лізинг (ст. 283-192 ГК).

3. Повноваження відокремленого підрозділу господарської організації визначаються її установчим документом - положенням про відособлений підрозділ, яке затверджується юридичною особою.

Розділ III МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 14 МАЙНО СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 133. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

1. Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право гос­подарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного ви­користання майна.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (пра­ва володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

3. Суб'єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність на основі пра­ва оперативного використання майна, не можуть мати статусу юридичної особи і ре­алізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господар­ською організацією, до складу якої вони входять.

4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання.

1. Під правовим режимом майна суб'єктів господарювання зазвичай розуміють встанов­лені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), ви­користання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх госпо­дарська діяльність, відповідно до частини 1 коментованої статті є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками: право господарського відання, право оперативного управління і право оперативного використання майна. Зміст кожного з цих прав розкрива­ють подальші статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших ре­чових прав (у розділі II Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речо­вими правами на чуже майно), до яких відносяться, зокрема, право володіння та право ко­ристування.

Правоволодіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або осо­бою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених зако­ном (ст. 398 ЦК).

Правокористування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо зе­мельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб'єктів господарювання, які не можуть бути задоволені ін­шим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених у частині 1 статті 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна.

Коментована частина передбачає можливість визначення інших прав, які відносяться не до речових, а до зобов'язальних прав. Одним з них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного під­розділу. Це право виникає на підставі договору суб'єкта господарювання з власником майна про здійснення цим суб'єктом на його (майна) основі самостійного господарювання.

До прав, щодо яких йдеться в коментованій частині, можна віднести іпотеку (заставу).

3. Положення, викладені в частині 3 коментованої статті, перекликаються зі змістом ста­тей 55,132 і 138 ГК щодо права оперативного використання майна і встановлюють, що здій­снювати господарську діяльність на основі зазначеного права можуть лише суб'єкти госпо­дарювання, які не мають статусу юридичної особи. Це відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарської організації, які реалізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарською організацією, до складу якої вони входять.

Звертає на себе увагу те, що в частині 5 статті 55 ГК вжито термін «право оперативно-гос­подарського використання майна» як виключне право, на якому можуть діяти відокремлені підрозділи (структурні одиниці), тоді як у коментованій статті, а також у статтях 132 і 138 ГК вжито термін «право оперативного використання майна», а в статті 132, крім того, встанов­лено, що відокремлені підрозділи здійснюють щодо майна, яким їх наділила господарська організація, «право оперативного використання чи інше речове право, передбачене зако­ном». Уявляється, що подібні розбіжності щодо як термінології майнових прав відокремле­них підрозділів, так і їх обсягу мають бути усунені шляхом застосування єдиного терміна -«оперативне використання майна», а обсяг майнових прав повинен включати й інші, крім оперативного використання, права (оренди, користування тощо).

4. Як встановлено частиною 3 статті 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Це положення отримало розвиток у частині 4 коментованої статті ГК, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова - чи то про право власності, чи про інші речові права.

Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері господарювання

1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, корис­тується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарсько­го відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового ре­жиму майна, передбачених цим Кодексом.

2. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спіль­ній власності двох або більше власників.

3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

1. В економічному аспекті власність - це присвоєння матеріальних благ, суть якого поля­гає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, тери­торіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект проце­су присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопу­щенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке ви­никає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулю­вання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності дер­жави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повнова­жень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи пра­вової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господа­рювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користу­вання і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування - це вилучення з речей їх корисних властивостей, які дають можливість за­довольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, неза­лежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, стат­тею 133 ГК.

2. Норма, вміщена в частині 2 коментованої статті, закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної частко­вої або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов'язки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями глави 26 «Право спільної власності» Цивільного кодексу України (ст. 355-372).

3. У частині 3 коментованої статті знайшло відображення положення пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається ви­ключно законами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивільний кодекс Укра­їни, Господарський кодекс України, Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» [480], закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324], «Про передачу об'єктів права державної та кому­нальної власності» [375], «Про місцеві державні адміністрації» [325] та ін.

Важливе значення для забезпечення майнових прав суб'єктів господарювання має також положення щодо визначення правових форм реалізації права власності у сфері господарю­вання виключно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб'єктів госпо­дарювання від проявів втручання державних та інших органів у регулювання майнових від­носин шляхом прийняття ними актів так званого відомчого законодавства.

Стаття 135. Організаційно-установчі повноваження власника

1. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати гос­подарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не за­боронених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяль­ності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

2. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійс­нення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управ­ління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваже­ним ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснюва­ти безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.

3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власни­ка (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські об'єднання, пе­редбачені цим Кодексом.

1. Одним з основних організаційно-установчих прав власника майна частина 1 коментова­ної статті називає його право засновувати підприємства: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на основі належного йому (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не за­боронених законом.

Підприємства, щодо заснування яких йдеться в частині 1 статті 135 ГК, можуть мати різні види і організаційні форми, встановлені статтею 63 ГК.

Якщо власником є громадянин, він може обрати таку організаційну форму підприємницт­ва, як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК).

Власник на свій розсуд визначає мету і предмет господарської діяльності утвореного ним суб'єкта господарювання. Метою господарської діяльності є задоволення суспільних і осо­бистих потреб, а предметом - систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, тор­говельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК).

Власник на свій розсуд визначає також структуру утвореного ним суб'єкта господарюван­ня (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарюван­ня, а також приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

2. Засновуючи для здійснення підприємницької діяльності (особисто або через уповнова­жені ним органи) підприємство, власник закріплює за ними належне йому майно на праві господарського відання (для здійснення комерційної господарської діяльності) або на праві оперативного управління (для здійснення некомерційної господарської діяльності). Він ви­значає мету та предмет діяльності такого підприємства, склад і компетенцію його органів управління (власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи), порядок прийняття ними рішень, склад і порядок вико­ристання майна підприємства, встановлює інші умови господарювання у затвердженому ним (уповноваженим ним органом) статуті підприємства, а також здійснює у межах, перед­бачених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованого підприємства, та при­пиняє діяльність підприємства відповідно до положень ГК.

3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до Кодексу та інших нормативно-правових актів.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» [345] визначає корпоративні права як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юри­дичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, неза­лежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства або підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, чи в інших ор­ганізаційно-правових формах.

Більш вдалим є визначення поняття «корпоративні права», яке дається в частині 1 стат­ті 167 ГК (див. коментар до ст.167).

4. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські об'єднання. Так, відпо­відно до частини 4 статті 119 ГК державне (комунальне) господарське об'єднання - це об'єд­нання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Ка­бінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Особливості правового стано­вища таких об'єднань встановлені положеннями глави 12 ГК. Зокрема, стаття 122 ГК вста­новлює особливості управління державним (комунальним) господарським об'єднанням.

Стаття 136. Право господарського відання

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та ін­шими законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підпри­ємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-гос­подарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює гос­подарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

1. Коментована стаття розкриває одну з форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, а саме - права господарського відання. Термін «право господар­ського відання» прийшов на заміну терміну «право повного господарського відання», що ним у законах України «Про власність» (ч. 1 ст. 10) [74], «Про підприємства в Україні» (ч. З ст. 10) [382] позначалося право, на якому майно закріплювалося за державними підприємствами.

Право господарського відання — правова форма, яка згідно з частиною 1 даної статті за­стосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб'єктом підприємництва. При цьому, як випливає зі змісту частини 2 коментованої статті, такий суб'єкт підприємництва має бути заснований в організаційно-правовій формі підприємства.

За суб'єктами господарювання, які не відносяться до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право користування тощо). Для порівняння зазначимо, що за законодавством Російської Федерації майно на праві господар­ського відання належить лише державному або муніципальному унітарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан - державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

Право господарського відання - це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє, користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний характер, то суб'єкт підприєм­ництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, реалізовувати яке (повноваження) він може лише за згодою власника. Випад­ки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

2. Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпоря­дженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризуєть­ся і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюва­тись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому разі такий контроль не повинен призводити до втручання в оперативно-господарську діяль­ність підприємства.

3. Частина 3 коментованої статті містить норму щодо захисту права господарського відан­ня, згідно з якою право господарського відання захищається за допомогою тих самих поло­жень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарського ві­дання має вказівка закону (ч. 2 коментованої статті) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб'єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, а й нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду, господарського або третейського суду за захистом порушених майнових прав і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

4. Таким чином, право господарського відання - це право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб'єктами підприємництва, похідне від права власності, з обмеженням повноваження розпоряджатися окремими видами майна зго­дою власника (уповноваженого органу).

Стаття 137. Право оперативного управління

1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право су­б'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріп­леним за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом госпо­дарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оператив­не управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не викорис­товується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

1. Право оперативного управління як правовий інститут вперше було запроваджено в за­конодавство Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) по­ширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства - юридичні особи.

Закон України «Про власність» (ст. 39) [74] застосовував цей титул щодо правового режи­му майна державної установи, а Закон України «Про підприємства в Україні» (ч. З ст. 10) [382] - щодо правового режиму майна казенних підприємств.

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який здій­снює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержан­ня прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження воло­діння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здій­снюється у межах, встановлених Господарським кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до частини 3 статті 76 ГК майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

казенне підприємство або інший суб'єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в частині 3 стат­ті 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за ра­хунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

казенне підприємство як суб'єкт права оперативного управління розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства. Поря­док розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначається його стату­том відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України на основі закону (ч. 8 ст. 77 ГК). Суб'єкт господарювання на праві господарського відання самостійно визна­чає напрями використання свого прибутку.

2. Як і в разі права господарського відання, власник майна, закріпленого на праві опера­тивного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповнова­жений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовуєть­ся суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, відповідно до частини 3 статті 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казен­не підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприєм­ству майна і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.