Короткий словник історико-економічних термінів 5 страница

В 1970 р. В. В. Леонтьєв був обраний президентом Американської еко­номічної асоціації. Протягом 11 років очолював Економічне товариство при Гарвардському університеті. Перелік його титулів та нагород займає де­кілька сторінок. Леонтьєв — почесний доктор більше десятка університетів, у тому числі Паризького (Сорбонна), Римського, Брюссельського, Лозанн­ського та ін. В 1988 р. був обраний іноземним членом Академії наук СРСР. Кавалер ордена Херувіма (Італія), ордена Почесного легіону (Франція), ордена "Сонце, що сходить" (Японія), Французького ордена мистецтва та літе­ратури.

Для наукової діяльності В. В. Леонтьєва насамперед характерні поєднан­ня глибини економічного мислення із застосуванням математики, оптималь­не поєднання теоретичного аналізу і прикладних економічних розробок, системний підхід. Вихідні положення методології дослідження сформульо­вані вченим у широко відомій статті "Сліпе" теоретизування. Методологічна критика нео-Кембриджської школи" (1937).

Перша велика монографія В. В. Леонтьєва "Структура американської еко­номіки, 1919 — 1929 рр." (1941) принесла йому славу справжнього новатора в економічній науці. В 1951 р. вийшла друга монографія вченого "Структура американської економіки, 1919 —1939 рр.", а в 1953 р. — книга "Дослідження структури американської економіки". Обидві праці перекла­дені на кілька мов. Метод В. Леонтьєва "затрати—випуск" отримав міжна­родне визнання і широке використання у всьому світі. Міжгалузеві баланси економіки були побудовані в більш ніж 100 країнах світу. В процесі удоско­налення і ускладнення моделі "затрати—випуск" був створений динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промис­ловості, зміну цінових пропорцій. Модель була переведена на гнучкі коефі­цієнти.

Відомі фундаментальні праці В.В. Леонтьєва з економічного моделюван­ня: "Економіка затрат—випуску" (1966), "Новий погляд на економіку" (1967), "Економічна система в епоху перелому" (1976), двотомник "Еко­номічні ессе: теорії, дослідження, факти, політика" (1966, 1977). Остання роботи перекладена на багато мов, в тому числі і на російську (1990 р.).

Коло наукових інтересів В. Леонтьєва надзвичайно широке: аналіз еко­номічних теорій; методологія дослідження; математика в економіці; теорії грошей і цін; економічні цикли; ефективність концентрації виробництва; довгострокові сценарії світового розвитку та ін. В останнє десятиріччя вче­ний значну увагу приділяв розробці проблем трансформації командно-адміністративної економіки в ринкову.

Локаут (від англ. Іоскоиі - зачиняти двері перед ким-небудь, не впускати) — тимчасове закриття підприємства та масове звільнення робітників з метою попередження чи зупинення страйку.

Люстрація— інвентаризація у королівських маєтках середньовічної Польщі з метою визначення їхньої прибутковості.

Магдебурзьке право— система міського самоврядування у добу Середньовіччя.

Максимізація прибутку — мета фірми, досягається тоді, коли гранична виручка фірми дорівнює граничним витратам виробництва, в точці, де гра­ничні витрати швидше зростають, аніж зменшуються.

Майорат (< лат. таjor — старший) — 1) у феодальному праві та в праві деяких сучасних країн форма спадкування нерухомо­го майна (найчастіше земельної власності), за яким воно повністю передається старшому за віком члену сім'ї; 2) маєток, що пере­дається в спадок старшому в сім'ї.

Мальтузіанська теорія народонаселення— гіпотеза, яка вперше була ви­сунута англійським священиком і економістом Т. Р. Мальтусом (1766— 1834). За цією теорією, природна "тенденція" населення полягає в тому, що воно зростає швидше, ніж виробництво продовольства. Тому з часом подушеве виробництво продовольства зменшується і стає перешкодою на шляху зростання населення. Ця теорія ґрунтується на законі убиваючої віддачі: зростаюче населення застосовує фіксовану кількість землі, що неминуче змен­шить подушеве виробництво і доходи нижче від фізіологічного мінімуму.

Мальтус Томас Роберт (1766 — 1834)народився у 1766 році у сільській місцевості поблизу від Лондона в сім'ї поміщика. Його батько був люди­ною освіченою, знайомий з філософами та економістами свого часу, зокре­ма з Д. Юмом та іншими.

Оскільки багатство в англійських сім'ях не ділилося між дітьми, Т. Мальтусу як молодшому сину за звичаєм призначалась духовна кар'єра. Тому не випадково, що, закінчивши коледж Іісуса Кембриджського університе­ту, він прийняв духовний сан і отримав у сільському приході місце другого священика. Однак молодий Мальтус, який завжди тягнувся до науки, з 1793 р. (в 27 років) став одночасно вчителювати в коледжі Іісуса і лишався на цій посаді до свого одруження у 1804 р. (умовою членства у коледжі була без-сімейність). При цьому весь свій вільний час він повністю присвятив дослі­дженню проблеми взаємозв'язку економічних процесів з природними яви­щами, якою він захопився ще з юнацьких років у бесідах та дискусіях з батьком. Як це не дивно, але батько був ентузіастом і оптимістом, а син — скептиком і песимістом. Мальтусу-старшому були близькі ідеї французьких енциклопедистів і англійського утопічного соціаліста Уільяма Годвіна про надзвичайно великі можливості удосконалення суспільства і людини, про близькість "золотого віку" людства. Мальтус-молодший був настроєний до всього цього критично. На майбутнє людства він дивився як у темряву ночі, в утопії Годвіна не вірив. Підшукуючи аргументи у дискусіях з батьком, він наштовхнувся у кількох авторів XVIII ст. на ідею, що люди розмножуються швидше, ніж зростають засоби існування, що населення, якщо його нічим не стримувати, може подвоюватися кожні 20 — 25 років. Мальтусу здавалось очевидним, що виробництво харчів не може рости такими самими швидки­ми темпами. Таким чином сили природи не дозволяють людству вибратися із бідності. Надзвичайна плодючість бідняків — ось основна причина їх жа­люгідного становища у суспільстві. І виходу із цього тупика не видно. Ніякі революції тут не допоможуть. Ці сумніви і аргументи пізніше будуть покла­дені Т. Мальтусом в основу його теорії.

Із основних етапів біографії Т. Мальтуса важливо відмітити той факт, що оженився він пізно — у 39 років, і мав трьох синів та одну доньку.

У 1798 р. з'явилась анонімно опублікована книга під назвою "Дослід про закон народонаселення". її автором виявився нежонатий молодий пастор — майбутній вчений-економіст Т. Мальтус, який викликав на себе не­скінченні нападки різким, безкомпромісним, навіть цинічним викладом своїх поглядів. Він писав: "Людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки не здатні прогодувати її або якщо суспільство неспроможне викори­стати її працю, не має права вимагати будь-якого харчу, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує їй віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання" (у кількох подальших виданнях Мальтус вилучає це місце).

Здавалося б Т. Мальтус належав до людей, які вважають жорстокість ро­зумною необхідністю, а гуманність — шкідливою вигадкою. Але в житті, як відмічають сучасники, він був компанійською і дуже приємною люди­ною! Він відрізнявся дивовижною урівноваженістю і спокійністю духу, ніхто ніколи не бачив його сердитим, дуже радим, або дуже пригніченим. Такий характер дозволив йому байдуже сприймати ті образи, яким він піддавався за свої жорстокі погляди.

Почасти з цієї причини, а точніше з метою поліпшення свого твору він з 1799 по 1802 р. здійснює подорож по країнах Європи.

Наступного 1803 р. у передмові до другого видання книги, яку на цей раз Т. Мальтус видав під своїм ім'ям (усього за його життя вийшло шість ви­дань, раз за разом більшим тиражем ), він, визнаючи важкість сприйняття деяких гнітючих прогнозів, які містяться у праці, і допускаючи неминучість " помилок в розрахунках і викладі фактів", писав: "Щодо моїх думок.., то, надіюсь, що вони не будуть відхилені досвідом минулого... Дотримуючись такої думки, слід водночас визнати, що бідність і біди нижчих класів насе­лення є непоправне зло... Але якщо які-небудь помилки всупереч моїй волі вкралися у цю працю, вони не можуть мати значного впливу на сутність моїх міркувань".

Успіх, який принесла Т. Мальтусу публікація його першої книги, спону­кав автора "Досліду" удосконалити цей твір. Тому і друге, і наступні видан­ня були істотно оновлені і розширені за рахунок історичних екскурсів та критичного аналізу праць інших авторів. Із стислого памфлету — у першо­му виданні — книга стала великим трактатом у наступних. У другому ви­данні (1803 р.) Мальтус будує своє дослідження на такій великій кількості фактів, що він може претендувати на місце в ряду засновників історико-економічної науки. При перевиданні автор згладив або усунув багато "гострих кутів" своєї колишньої доктрини, хоч і не відмовився від застосування ви­разу "в арифметичній прогресії".

Примітно, що він став на менш песимістичну позицію щодо майбутнього роду людського і висловив надію на можливість обмеження росту населен­ня через дотримання моральних принципів і на те, що дії "хвороб і бідності — постійних стримуючих факторів збільшення населення — можна буде уникнути".

Правильність наукового передбачення Т. Мальтуса виявилась очевидною, а обґрунтована ним так звана теорія народонаселення, популярність якій надало багаторазове перевидання "Досліду про закон народонаселення", ста­ла невід'ємною частиною методологічної бази політичної економії, як це визнавали і Чарльз Дарвін, і Девід Рікардо, і багато інших учених із світовим ім'ям.

Манор (< англ. тапоr < тапео — залишаюсь, мешкаю) — феодальний маєток у середньовічній Англії.

Мануфактура (від лат. тапиз — рука, іасіига — виготовлення) —1) форма промислового виробництва, яка історично передувала машинній промисловості; характеризується ручною ремісничою технікою і поділом праці; 2) назва деяких текстильних підприємств в Україні та інших країнах.

Маркс Карл (1818 — 1883) народився 5 травня 1818 року в німецькому місті Трирі. Він був другим із дев'яти дітей адвоката Генріха Маркса, який походив із сім'ї рабина, котрий перейшов у 1816 році з іудейства у протес­тантизм. Сім'я мала середній достаток. В 1830 — 1835 рр. навчався у гімназії міста Трира. З 1835 року навчався на відділенні права Боннського універси­тету, а з 1836 по 1841 р. вивчав право, історію, філософію та історію мис­тецтв у Берлінському університеті, по закінченні якого одержав ступінь док­тора на філософському факультеті Ієнського університету.

У 1842 році К. Маркс переїхав до Бонна і до 1843 року включно працює співробітником, а потім редактором "Рейнської газети" в Кельні. У 1843 р. одночасно відбулося кілька подій: закриття газети, редактором якої він був, одруження з дочкою німецького барона Женні фон Вестфален, переїзд до Парижа. Саме тут, у Парижі, він розпочав роботу над проблемами політеко­номії разом з Арнольдом Руге.

Наступні два роки (1844 — 1845) стали для К. Маркса початком поглиб­леного вивчення політичної економії, філософії і соціології. Він знайомить­ся з Г. Гейне, П. Прудоном, М. Бакуніним, зав'язує дружбу з Ф. Енгельсом, з яким видає їх першу спільну працю "Святе сімейство".

У 1845 — 1848 рр. К. Маркс перебував у Брюсселі. За ці роки, співпрацю­ючи з Ф. Енгельсом, він видає разом з ним такі праці, як "Німецька ідеоло­гія", "Маніфест комуністичної партії". Ідейні розбіжності з П. Прудоном, особливо щодо книги останнього "Економічні протиріччя...", стали причи­ною видання Марксом свого першого виключно політекономічного твору під назвою "Злиденність філософії".

У Німеччину К. Маркс повертається у 1848 р. Поїхавши у Кельн, він очо­лив "Нову Рейнську газету", сподіваючись вплинути на наростання в країні революційного руху. У своїй газеті у 1849 р. він опублікував працю "Найма­на праця і капітал", після чого його було вигнано з Німеччини і, як вияви­лося, назавжди. Після короткострокового перебування у Парижі, К. Маркс решту свого життя (1850 — 1883) провів у Лондоні.

У лондонський період поряд з іншими творами він пише "Капітал", який вважав працею свого життя. Його фінансові справи у цей період складалися непросто. Так, з 1851 р. і протягом десяти років К. Маркс був співробітни­ком газети "Нью-Йорк Дейлі Трибюн" і через фінансові труднощі протягом 1852 —1857 рр. був вимушений займатися журналістикою заради заробіт­ку, що майже не залишало часу для продовження економічних досліджень. Щоправда, незважаючи на це, йому вдається підготувати працю "До крити­ки політичної економії", і за сприянням Ф. Лассаля, який умовив одного з берлінських видавців прийняти її, в 1855 р. вона була надрукована.

Однак у 1862 р. розрив з Ф. Лассалем, припинення з початком громадянської війни у США співробітництва в "Нью-Йорк Дейлі Трибюн" викликали значні фінансові ускладнення, які тривали до 1869 р., коли його нерозлучний друг і соратник Ф. Енгельс вирішив цю проблему, забезпечивши К. Маркса щорічною рентою. Саме в цей період ціною надзвичайних зусиль в 1867 р. Маркс остаточно відредагував і у тому ж році в Гамбурзі видав перший том «Капіталу». Два інші томи (з самого початку було задумано випус­тити "Капітал" у трьох томах) до часу видання першого не були готові до публікації як через хворобу і фінансові труднощі, так і, найімовірніше, че­рез усвідомлення автором незавершеності цієї праці.

К. Марксу так і не вдалося закінчити другий і третій томи "Капіталу". Ще в листопаді 1878 р. у листі до Н. Даніельсона він писав, що до кінця 1879 р. підготує до друку другий том "Капіталу", але 10 квітня 1879 р. повідомляв йому ж, що цей том опублікує не раніше, ніж вивчить розвиток і завершення кризи англійської промисловості.

К. Маркс помер 14 березня 1883 р.— через два роки після смерті (у 1881 р.) його дружини Женні Маркс. Всю роботу щодо збору матеріалу і підготовки до публікації другого (вий шов з друку в 1885 р.) і третього (виданий у 1894 р.) томів "Капіталу" взяв на себе Ф. Енгельс. Мабуть, насправді досить важко встановити, яка частина у творах Маркса припадає на частку Енгельса, але, очевидно, вона значна. Що стосується "Капіталу", безсумнівно й інше — томи другий і третій написані після смерті Маркса. їх зміст був добутий Енгельсом із об'ємних рукописів Маркса, не зовсім закінчених.

Маршалл Альфред (1842 — 1924) — один з провідних представників нео­класичної економічної теорії, лідер "кембриджської школи" маржиналізму. А. Маршалл у дитинстві під впливом батька готувався до духовної кар'є­ри, оскільки його дід був священиком. З предметів, які вивчав, найбільше любив математику, а у вільний від навчання час його захопленням були шахи.

Не поділяючи поглядів батька та позичивши у дядька грошей, А. Мар­шалл самостійно з рідного Лондону вирушив вивчати математику в Кембриджський університет, який закінчив з відзнакою і був залишений там для викладацької роботи. Як виявилося згодом, назавжди, оскільки остан­ня стала основною справою його життя.

Політичну економію А. Маршалл викладав з 1868 до 1908 р. З 1877 до 1885 р. був змушений тимчасово у зв'язку з сімейними обставинами зали­шити Кембридж, викладав у Бристольському та Оксфордському університетах. З 1902 р. за його ініціативою було запроваджено нове викладання цієї спеціальності під назвою "економікс", таким чином було остаточно витісне­но читання курсу за підручниками політичної економії "класичної школи" Дж. С. Мілля.

Основна праця А. Маршалла — шестикнижжя "Принципи економікс" — була видана у 1890 р. і після постійно ним доповнювалась, перероблялась у восьми виданнях, що вийшли за його життя.

Менгер Карл (1840 — 1921) — учений-економіст. Очолював "австрійську школу" маржиналізму. Незважаючи на дворянське походження, він мав ліберальні погляди на соціально-економічний розвиток суспільства, які, очевидно, склались ще в роки навчання на юридичних факультетах універси­тетів у Відні і Празі. У 27 років захистив у Кракові дисертацію, деякий час працював журналістом, згодом — економічним оглядачем при уряді Австрії.

Незначний, на перший погляд, досвід практичної діяльності у журналі­стиці і на державній службі дозволив йому видати в 1871 р. фундаменталь­ну, як виявилось згодом, працю "Основи політекономії". У тому ж році ця книга виявилась достатньою рекомендацією для керівництва Віденського університету, щоб прийняти її автора на викладацьку роботу як приват-до­цента політекономії.

Через 8 років (у 1879 р.) К. Менгер зайняв вищу посаду — професор кафедри політекономії і залишався на ній до 1903 р. Разом зі своїми учнями та однодумцями йому вдалося створити опозицію у боротьбі з переважаючими в економічній науці парадигмами класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва і про витратну природу походження вартості товару.

Однією з найважливіших праць К. Менгера є також "Дослідження про метод суспільних наук і політичної економії зокрема" (1833). Але саме "Основи…" стали книгою його життя. її вдосконаленню він присвятив більшу частину свого життя, навіть поступившись кафедрою одному із своїх учнів — Ф. Візеру. Саме тому друге видання "Основ..." вийшло у світ лише через два роки після смерті автора (у 1923 р.).

Цікаво, що Менгер, спираючись у свої праці на літературні джерела пере­важно німецьких авторів (представників так званої німецької історичної школи), не був знайомий з творами попередників німецького маржиналізму — Й.-Г. фон Тюнена і Г. Госсена. Праця його не визнавалась протягом чверті століття (на англійську мову її було перекладено лише через 80 років). "Основи..." К. Менгера, які надихнули його послідовників у Віденському університеті на подальші наукові досягнення відповідно до "нових" мето­дологічних принципів "учителя", зрештою привели до того, що упродовж усього першого етапу "маржинальної революції" з трьох творців маржинальної економічної теорії найбільше визнання здобув саме він — основоположник "австрійської школи". Це пов'язано з тим, що на відміну від методології У. Джевонса і Л. Вальраса, менгерівська методологія зберегла окремі ключові позиції класичної методології. Йдеться, по-перше, про відсутність застосування в економічному аналізі методів математики, геометричних ілюстрацій. По-друге, використання принципу вихідної (базової) категорії, якою вважається вартість з тією лише різницею, що вона, за Менгером, має визначитися хоч і за каузальним принципом, але пов'язується не зі зміною витрат виробництва (або витрат праці), а з суб'єктивною характеристикою — граничною корисністю. І, по-третє, на відміну від класиків, К. Менгер вважав первинною не сферу виробництва, а сферу обігу, тобто споживання, попит.

Меркантилізм — сукупність поглядів, ідей в економічній науці, можли­во, більш відома внаслідок її критики А. Смітом у "Багатстві народів". Мер­кантилісти були вражені загальною купівельною здатністю грошей (золота) і вважали, що багатство нації полягає у золоті. Тому економічна політика має бути спрямована на залучення в країну все більшої кількості благород­них металів. Ранні меркантилісти навіть наполягали на забороні вивезення грошей та рекомендували здійснювати нагромадження грошей в країні шля­хом вивезення товарів на зовнішній ринок. Держава повинна мати активне сальдо торговельного балансу, тобто країна не повинна ввозити більше товарів, ніж вивозити. Політика меркантилізму — політика, спрямована на нагромадження золота і срібла в країні шляхом обмеження вивозу їх та збільшення вивозу товарів.

Метрополія(гр. теtrороlіs < теtеr — мати і роlіs — місто) — 1) у Стародавній Греції — назва міста-держави (поліса) щодо заснованих ним в інших землях поселень; 2) держава, яка володіє колоніями.

Мілітаризація економіки — переведення значної частини національного господарства на виробництво товарів і послуг воєнного призначення.

Мінова вартість — з позицій трудової теорії вартості форма прояву вар­тості, що являє собою кількісне співвідношення або пропорцію, за якою то­вари обмінюються один на другий. Мінова вартість визначається затраченою суспільно необхідною працею товаровиробників та створенням обмінюваних товарів, тобто їхньою вартістю.

Монетаризм — школа в сучасній економічній науці, яка виходить з того, що зміни у пропозиції грошей є основною причиною макроекономічних ко­ливань. В короткостроковому періоді, на думку монетаристів, зміни в про­позиції грошей в основному впливають на реальний обсяг виробництва і рівень цін. У тривалішому (довгостроковому) періоді реальний обсяг виробництва прямуватиме у напрямку потенційного ВНП, тоді як ціни змінюва­тимуться пропорційно до пропозиції грошей. Монетаристи часто підкреслю­ють, що найкраща макроекономічна політика полягає у стабільному зрос­танні грошової маси стабільним темпом.

Монетарна політика — один із двох основних видів макроекономічної політики держави. Суть монетарної політики центрального банку полягає у здійсненні ним контролю над грошима, процентними ставками і станом ринків капіталу. Інструментами монетарної політики є операції на відкри­тому ринку, регулювання дисконтної ставки, обов'язкові резерви комерційних банків у центральному банку.

Монкретьєн Антуан (1576 — 1621) був багатим французьким дворянином часів Генріха VI і Людовика XIII. Життя Монкретьєна наповнено пригода­ми, гідними д'Артаньяна. Поет, дуелянт, вигнанець, наближений короля, заколотник і державний злочинець, він закінчив життя під ударами шпаг і в диму пістолетних пострілів, попавши в засаду, яку влаштували вороги. Загинув він в 1621 р. у віці 45 років, а його "Трактат політичної економії" вийшов у 1615 р. у Руані. Тому не дивно, що "Трактат політичної економії" був забутий, а ім'я Монкретьєна зганьблене.

Пройшло майже 300 років, перш ніж добре ім'я Монкретьєна було віднов­лено, і поважне місце в історії економічної і політичної думки міцно закріпилось за ним.

Монополістичний капіталізм— період в історії, коли у виробництві починають панувати монополістичні об'єднання, які тримають під контролем ринок країни.

Монополістична конкуренція — така структура ринку, за якої на ньому діє велика кількість продавців, що поставляють товари, які є близькими, однак недосконалими замінниками. На такому ринку кожна фірма може справляти певний вплив на ціну свого товару.

Монополія (від гр. топо — один і роlcо — продаю) — форма організації виробництва, що передбачає об'єднання підприємств, які виробляють продукцію певного виду; виникає на основі високого рівня концентрації виробництва та капіталу з метою встановлення контролю над ринком для обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків.

Мораторій — відстрочка виконання зобов'язань, встановлена державними органами на певний термін чи до закінчення яких-небудь надзвичайних подій — війни, стихійного лиха тощо.

Мультиплікатор — термін, застосовуваний у макроекономіці, щоб позна­чити зміни, які відбуваються у таких змінних, як ВНП, пропозиція грошей, на одиницю зміни у зовнішніх змінних, таких, як урядові видатки або банківські резерви. Видатковий мультиплікатор належить до кінцевого збільшення ВНП внаслідок впливу кожної одиниці збільшення видатків (скажімо, на інвестиції).

Муніципія (лат. типісіріит) — у Стародавньому Римі — місто з правом самоврядування.

Натуральне господарство— господарство, що задовольняє свої потреби виключно за рахунок власного виробництва.

Національне багатство — сукупність матеріальних і культурних благ, створених і нагромаджених суспільством за всю його історію.

Неолітична революція— процес переходу від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих, який супроводжувався появою додаткового продукту, підвищенням життєвого рівня населення, зростанням його чисельності й створенням передумов для виникнення держав.

Нобілі— знать у Стародавньому Римі, привілейована правляча верхівка, сенатори.

Нобілітація— отримання дворянства в добу Середньовіччя.

Ноу-хау(англ. кпоw-hоw, букв. — знаю, як) — технічні знан­ня, досвід, секрети виробництва, документально оформлені, пере­дача яких обумовлюється при укладанні ліцензійних договорів та інших угод, оскільки Ноу-хау охороняється законодавством.

Обмін— об'єктивно необхідна фаза суспільного виробництва, що зв'язує виробництво і розподіл, з одного боку, і споживання — з іншого. Обмін може проявлятися у формі обміну конкретними видами праці (обмін діяльністю) і бути стадією внутрішньо притаманною виробництву, тобто обміном, що здійснюється безпосередньо у виробництві, а також самостійною фазою відтворення, де здійснюється обмін продуктами праці в натуральній (про­порційний) чи вартісній (еквівалентний) формах.

Ойкен Вальтер (1891 — 1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава фрайбурзької школи в економічній теорії.

Народився 17 січня 1891 р. в Йєні, в сім'ї батька Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, і матері Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бон­на, Йєни. 1913 р. отримав ступінь кандидата наук за роботу "Утворення об'єднань в судноплавстві". У 1921 р. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.

Під час першої світової війни перебував на фронті (1914 — 1918 рр.). У тяжкий повоєнний час розрухи і гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці "Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині" (1923), "Міжнародна валютна про­блема" (1925). В 1934 р. вийшла в світ книга "Теоретичні дослідження капі­талу" (друге видання — 1954 р.). У 1938 р. видав невелику працю "Для чого потрібна політекономія?". Книги написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму.

У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, яка народилась і провела дитинство в Смоленську, а згодом стала письменницею. У них було троє дітей.

З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрайбурзі, де вчений став постійно проживати.

У 1939 р. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію "Основи національної економії" (шосте видання — 1950 р.). Друга велика праця вче­ного — "Основні принципи економічної політики" (1954, посмертно). Обидві книги перекладені і опубліковані російською мовою (відповідно в 1995 і 1996 рр.). У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, брали участь дочка — Едіт Ойкен-Освальт і внук — Вальтер Освальт.

Близькі духовні зв'язки В. Ойкен мав з Ф. Хайєком і Й. Шумпетером — видатними економістами, з філософами К. Поппером і Е. Гуссерлем, а та­кож з рядом представників природничих наук.

У теорії господарського порядку В. Ойкена вдало поєднані методологічні підходи історичної школи та класичної політичної економії: обґрунтовано положення, згідно з яким господарський процес відбувається постійно все­редині певних форм порядку. Вчений також сформулював основні принци­пи функціонування моделі ринкової економіки, особливо виділивши серед них пріоритет приватної власності, конкуренцію без монополій, свободу ціноутво­рення і стабільність грошового обігу, економічну самостійність та від­повідальність підприємців, антимонопольну роль держави.

Олігополія (< оlіgоs — небагато і гр. роlісо — продаю) — панування невеликої кількості фірм, компаній у виробництві та на ринку. Протилежне — монополія.

Охлократія (< гр. осhlоs — натовп і кrаtоs — влада) — пану­вання юрби.

Патриції (лат. раtrісіі < рater — батько) — 1) у Стародавньо­му Римі спершу — усе корінне населення, яке входило до родо­вої громади і становило римський народ. Пізніше — родова ари­стократія; 2) у середньовіччі — міська аристократія.

Парадокс вартості— парадокс, що полягає в тому, що багато найнеобхідніших для життя продуктів (наприклад, вода) мають низьку "ринкову вартість, тоді як багато предметів розкоші (наприклад, діаманти), що ма­ють невелику споживну вартість, є дуже дорогими. Це пояснюється тим, що ціна відбиває не сукупну корисність товару, а його граничну корисність. Трудова теорія вартості пояснює високу вартість діамантів великими затра­тами праці на їх виробництво.

Парадокс ощадливості— парадокс, що вперше був помічений Кейнсом. Рішення суспільства заощаджувати більше може мати наслідком зменшен­ня реальних заощаджень. Збільшення заощаджень означає зменшення ви­датків на споживчі товари, що може зменшити сукупний попит і ВНП. Це, всвою чергу, може вести до зменшення інвестицій, нижчих доходів і, зреш­тою, зменшення заощаджень.