Дискусії про роль грошей та практика регулювання пропозиції грошей

Широкі й тривалі дискусії щодо впливу грошей на економічне зростання, які розглянуті в цьому розділі, проводяться не заради суто наукового інтересу, а з метою створення теоретичної бази для монетарної політики, для організації державного регулюван­ня пропозиції грошей, тобто мають насамперед практичне при­значення.

Проте незавершеність дискусій з багатьох теоретичних пи­тань, наявність прямо протилежних поглядів стосовно деяких з них істотно послаблює практичне значення проведених дослі­джень, ускладнює можливості їх практичного використання. Це проявляється в суттєвих розбіжностях поглядів науковців різних шкіл із суто практичних питань монетарної політики.

Навіть з такого визначального для практики питання, як доці­льність державного регулювання пропозиції грошей, погляди кар­динально розділилися: неокейнсіанці вважають таке регулювання можливим і вкрай потрібним, а представники неокласиків його заперечують, посилаючись на те, що і на коротких часових інтер­валах гроші нібито не впливають на виробництво чи впливають надто слабо. А серед тих економістів, які визнають доцільність монетарного регулювання, немає згоди щодо його цілей та механізмів. Одні (переважно неокейнсіанці) вважають можливим пряме втручання у формування пропозиції грошей через збіль­шення чи зменшення її задля зміни сукупного попиту і загально­го рівня цін. Інші (переважно монетаристи) бачать монетарне ре­гулювання у підтриманні пропозиції грошей на стабільному рівні з поступовим збільшенням чи зменшенням її обсягу в межах очікуваних темпів економічного зростання.

Разом з тим щодо багатьох питань практики монетарного регу­лювання позиції представників різних шкіл істотно зблизилися.

По-перше, дійшовши згоди в питанні нейтральності грошей на тривалих часових інтервалах, неокейнсіанці і неокласики визнали недоцільним застосовувати регулювання пропозиції грошей для впливу на довгострокове економічне зростання. Економічними ці­лями на цих інтервалах є низька інфляція і стабільне економічне зростання, і для їх досягнення потрібно використовувати інші засоби, ніж для досягнення короткострокових цілей.

По-друге, узго­дивши позиції щодо можливості стимулювального впливу через пропозицію грошей на обсяги виробництва, неокейнсіанці впритул підвели неокласиків до визнання можливості застосування засобів монетарної політики для згладжування фаз ділового циклу. Таку політику вони називають стабілізаційною і вважають найбільш ефективною. І хоча неокласики не в усьому погоджуються з неокейнсіанцями і навіть не рекомендують засто­совувати на практиці стабілізаційну політику, реальна дійсність і логіка теоретичного аналізу на боці кейнсіанців.

Щоб підтвердити цю думку, ще раз повернемося до тієї самої логіки теоретичного аналізу.

Сьогодні і неокейнсіанці (більшою мірою), і неокласики (мен­шою мірою) визнають, що експансійне збільшення маси грошей в обороті може на короткий період прискорити економічне зростання. Але як тільки «сила» такого прискорення вичерпується, виробництво повертається до свого природного рівня, а додатково випущена маса грошей залишається в обороті. Вона переходить на довгий ча­совий інтервал і буде там тиснути на ціни, провокуючи інфляцію. Особливо загрозливою ця ситуація видається на етапах рівномірного економічного розвитку, коли не передбачається зростання економіч­ної динаміки під впливом немонетарних чинників, або ж економіка перебуває в стані тривалої рівноваги за повної зайнятості. Спроби ж знову «пришпорити» економічне зростання новим вливанням гро­шової маси в таких умовах може тільки наблизити гіперінфляцію.

У світлі сказаного цілком логічними здаються рекомендації неокейнсіанців пов'язувати регулювання пропозиції грошей на коротких часових інтервалах зі змінами фаз ділового циклу: збі­льшувати напередодні (чи на початку) економічного спаду, щоб зменшити його глибину, і знижувати напередодні (чи на початку) економічного піднесення задля зменшення його висоти. За такого підходу додаткова кількість грошей, випущених при збільшенні пропозиції грошей у фазі спаду, одержить товарне забезпечення або частково буде вилучена з оборогу внаслідок стримування пропозиції грошей у фазі піднесення. Завдяки такій синхронізації можна досягти зменшення амплітуди коливань обсягів виробни­цтва, пом'якшення негативних наслідків рецесії та послаблення інфляційних наслідків збільшення пропозиції грошей.

Зазначені рекомендації неокейнсіанців, на перший погляд, підтверджуються і виявленою на досвіді США послідовністю змін маси грошей в обороті і обсягів виробництва протягом сто­літнього періоду. На всіх фазах спаду спочатку помітно знижува­лася пропозиція грошей і за нею слідувало скорочення виробниц­тва (рецесія). На фазах піднесення спочатку помітно збільшува­лась пропозиція грошей і лише потім зростав обсяг виробництва.

З цієї закономірності неокейнсіанці і неокласики зробили різні висновки. Неокейнсіанці вважають, що монетарній владі потріб­но було напередодні рецесії не зменшувати, а збільшувати про­позицію грошей, а напередодні піднесення, навпаки, — не збіль­шувати, а зменшувати. Тоді конфігурація економічної динаміки була б менш коливальною, більш стабільною, згідно з їх концеп­цією стабілізаційної політики. Неокласики ж розцінили цю зако­номірність як підтвердження їх концепції недоцільності прямого втручання держави в пропозицію грошей.

Неокласики вважають, що певна скритність заходів монетар­ної політики (щоб забезпечити непередбачуваність їх для еконо­мічних агентів) та значна тривалість і неоднозначність лагів про­яву їх результатів у реальній економіці роблять неможливим надійне узгодження змін пропозиції грошей з фазами ділового циклу. Тому результати таких змін можуть виявитися протилеж­ними очікуваним: збільшення пропозиції грошей може відбува­тися перед фазою піднесення, а зменшення — перед фазою спа­ду, що тільки поглибить коливання ділового циклу. Це нібито й відбувалося в історії США всупереч зусиллям ФРС стабілізувати економічну динаміку монетарними заходами. Рекомендації нео­класиків щодо монетарної політики зводяться до підтримання зростання пропозиції грошей постійними, досить низькими тем­пами, адекватними бажаним темпам економічного зростання, які визначаються ефективністю використання факторів виробництва.

Зазначені рекомендації неокласиків не знайшли широкого за­стосування в практиці монетарного регулювання, але відіграли важливу позитивну роль у розвитку теорії і практики монетарної політики. Вони примусили неокейнсіанців глибше проаналізува­ти механізми впливу пропозиції грошей на виробництво і більш виважено сформулювати свої рекомендації щодо використання теоретичних концепцій у монетарній політиці. Зокрема, неокейнсіанці погодилися з наявністю тривалих лагів у реалізації заходів монетарної політики, визнали, що вона не може вмить подолати негативних тенденцій в економіці, і стали більше уваги приділяти досягненню цілей довгострокових періодів (низького рівня ін­фляції та сталого зростання). Щодо політики на коротких інтер­валах, то неокейнсіанці не радять часто застосовувати регулятив­ні зміни пропозиції грошей, а лише у разі подолання глибоких і затяжних спадів. «Включення» ж регулятивного механізму при кожному, навіть незначному, коливанні сукупного попиту підірве довіру до монетарної політики і взагалі знизить її дієвість.

Таке зближення позицій неокейнсіанців і неокласиків відчутно підвищило значення теоретичних досліджень ролі грошей у роз­витку економіки, у проведенні ефективної монетарної політики.