Зміни у сільському господарстві з переходом до непу

1. Заміна продрозкладки продподатком. Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір продподатку — селяни в 1921 р. мали здати продподатку 117 млн. пудів зерна замість 160 млн. пудів, що перед­бачалися продрозкладкою.

2. Дозвіл на вільну торгівлю надлишкам сільськогосподарської продукції. Усі надлишки сільгосппродукції вони могли вільно продати на ринку, залишивши прибуток собі.

3. Дозвіл на оренду землі і використання в обмежених розмірах найманої праці.

4. Створення в 1921 році єдиної системи споживчої кооперації, з якої згодом відокремилась сільськогосподарська кооперація.

Так розпочалася нова еконо­мічна політика (неп) в аграрному секторі економіки. Виробництво зерна зросло з 227 млн. пудів у 1921 р. до 1057 млн. пудів у 1926 р. (збір зерна у 1911-1914 р.р. становив близько 1084 млн. пудів), в 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг рівня 1914 р.

9 серпня 1921 р. був прийнятий «Наказ РНК про прове­дення в життя початків нової економічної політики», який зафіксував головні принципи перебудови роботи промисло­вості в умовах непу.

1. Державні підприємства пе­реводилися на господарський розрахунок, їм надавалося право обмеженого збуту своєї продукції, не дозволялося втручання держави в їх роботу;

2. Ліквідовано загальну трудову повинність, зрівняльну оплату праці, вводиться матеріальне стимулювання працівників;

3. Багато підприємств (більше тре­тини від загальної кількості) здавалися в оренду кооператорам, товариствам і іншим об'єднанням чи приватним особам. Інтенсивно розвивалася приватна ініціатива в роздрібній торгівлі (близько 53% товарообороту).

НЕП у галузі торгівлі і фінансів.

1.Відмова від розподілу продукції за картками.

2.Перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі:

- коопе­ративна,

- приватна (складала 94 %)

- державна.

3. У великих містах відкривалися торгівельні біржі, спочатку на Україні їх було 14, але до 1927 р. залишилось 4.

4. У 1922-1924 рр. було проведено грошову реформу: випу­щені конвертовані десятикарбованцеві банкноти — червінці, які дорівнювали 10 карбованцям Миколи II і мінялись на 6 доларів США – наслідок – стабілізація грошової системи.

Свого розквіту НЕП досяг 1926 р.:

- на цей час оплата праці в індустрії зросла в 1,6 рази (в порівнянні з 1924 р.), вчителям її підвищили в 3,6 рази.

- Розвивалось масове будівництво та капітальний ремонт житла, стала обов'язковою 14-добова відпу­стка для працюючих у містах,

- спала інфляція,

- зріс життєвий рівень населення.

Говорячи про сутність непу, необхідно підкреслити, що в його основі лежало часткове роздержавлення (денаціоналіза­ція) власності, допущення приватної власності, на базі якої отримували розвиток товарно-грошові, ринкові відносини.

Однак не варто переоцінювати НЕП, який, як і кожна пе­рехідна модель, не міг остаточно стабілізувати економічний роз­виток.

Економіку радянських республік в 20-ті роки неодноразово приголомшували кризи

1922 р. – фінансова;

1923 р. – криза збуту;

1924 р. – товарний голод;

1925 р. – зростання інфляції (ножиці цін);

1927-1928 рр. – «ножиці цін».

Головною суперечністю епохи непу була невідповідність між економічним базисом і політичною надбудовою

в господарській сфері з розвитком ринкових відносин спосте­рігалася відома економічна свобода,

в політичній сфері панувала жорстко централізована система влади («диктатура пролетаріату», яка на ділі була диктатурою комуністичної [ партії, або, точніше, її керівної ланки).

Влада постійно втру­чалася в господарську діяльність, намагаючись управляти ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів керівництва, нав'язуючи товаровиробникам невигідні їм умови господарювання. Вийти з цього протиріччя можна було двома шляхами:

- або рішуче демократизувати політичну систему, пристосувавши її до об'єктивних умов ринкового розвитку,

- або не менш рішуче відмовитися від економічної свободи, заборонити приватну власність, знов усе націоналізувати і підпорядкувати економіку одному гос­подареві — державі.

Легко здогадатися, який з цих двох аль­тернативних варіантів буде прийнятий на озброєння кому­ністичними лідерами.

У ідеологічному плані неп ніколи не влаштовував біль­шовиків, оскільки знаходився у кричущій суперечності з комуністичним ідеалом. Соціалізм, заради якого була здійсне­на Жовтнева революція і який хотіли побудувати кому­ністи, мислився як «справедливе» суспільство, в якому не буде приватної власності, а значить, не буде бідних і ба­гатих, не буде експлуатації людини людиною і всі будуть рівні.

При непі ж постійно виникали капіталістичні відно­сини, невелика частина населення (непмани) багатіли, а мільйони робітників продовжували жити у жалюгідних умовах. Це не подобатися тим, хто проливав свою і чужу кров на фронтах громадянської війни.

Таким чином, як з політичної, так і з ідеологічної точок зору неп ніяк не вписувався в майбутнє соціалістичне сус­пільство. Однак з цими «недоліками» непу якийсь час ще можна було б миритися; набагато серйознішим аргументом на користь відмови від цієї політики стала його низька економічна ефективність в умовах змагання соціалістич­ної системи зі світовою капіталістичною системою. Кому­ністичне керівництво поставило перед собою мету в найкоротші терміни наздогнати і перегнати ведучі капіталіс­тичні країни, продемонструвавши тим самим переваги со­ціалістичної моделі суспільного ладу над капіталістичною. При збереженні непу вирішити цю стратегічну задачу було неможливо.

Вважалося, що ключовою ланкою в будівництві соціа­лізму повинен стати розвиток важкої промисловості. Однак реконструкція старих підприємств і будівництво нових про­мислових об'єктів вимагали величезних капіталовкладень. Нагромадити необхідні для форсованої індустріалізації кошти умовах непу було неможливо; темпи зростання продук­тивності праці в промисловості, а тим більше в сільському господарстві залишалися порівняно скромними. Закономірно виникало питання: де ж взяти гроші на індустріалізацію? Капіталістичні країни не мали намір інвестувати соціалістичний експеримент. Кошти треба було знайти всередині країни. Радянське керівництво дійшло висновку, що «дойною коровою» для індустріалізації може бути тільки аграрний сектор економіки. Хліб, який селяни продавали державі за низькими закупівельними цінами, потім перепродувався за кордон, а виручена таким чином валюта йшла на купівлю машин та іншого промислового обладнання.

По мірі будів­ництва все нових і нових промислових об'єктів потреба в колосальних грошових коштах з кожним роком зростала.

Отже, виникала необхідність у різкому збільшенні виробництва хліба.

І ось тут з'ясувалося, що дрібні індивідуальні селянські господарства, що складали в 20-ті роки основу сільськогос­подарського виробництва, не здатні істотно підвищити свою продуктивність. Половина селянських господарств належала біднякам, які практично нічого не вивозили на ринок. Вельми продуктивними і перспективними були куркульські госпо­дарства; їх нараховувалося лише 5% від загальної кількості селянських господарств, але вони давали чверть усього то­варного хліба країні. Інші 3/4 припадали на частку серед­няцьких господарств. Оскільки їх розміри в середньому не перевищували 3—5 гектарів, було ясно, що у них немає ніяких перспектив для зростання. Вийти з положення, що створилося, можна було тільки шляхом збільшення «вироб­ничих потужностей», тобто за рахунок створення великих товарних господарств.

1. При нормальних ринкових умовах село неминуче пішло б шляхом капіталізації (комерціалізації). Якби комуністичне керівництво штучно не обмежувало підприємницьку ак­тивність куркулів (тобто не встановлювало межі оренди землі та найма робочої сили і не душило заможних селян високи­ми податками), в селі поступово утвердився б фермерський тип господарства. При цьому розорилася б маса бідняків і частина середняків, але великі господарства, що залишилися б, могли б значно збільшити свою продуктивність. Чи могла партія піти на це? Питання риторичне.

2. Другим можливим шляхом збільшення виробничих по­тужностей в аграрному секторі було повсюдне кооперуван­ня дрібних селянських господарств і створення великих ви­робничих сільськогосподарських колективів (колгоспів). Вибір саме цього варіанту розвитку сільського господарства і при­веде до ліквідації непу в кінці 20-х років.

Приводом для згортання непу стали кризи хлібозаготівель у 1927—1928 рр. Вони були викликані тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 разів нижчими ринкові) цінами, вважаючи за краще згноїти його або віддати свиням.

Щоб подолати кризу 1927 р., радянська влада пішла на поступки селянству; закупівельні ціни було підвищено, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищення цін, селяни знов не поспішали продавати його хлібозаготівельникам. До січня 1928 р. було заготовлено на 128 млн пудів хліба менше, ніж до січня 1927 р.

Зрив плану хлібозаготівлі загрожував серйозними невдачами як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Справа в тому, що уряд вже намітив, скільки хліба він зможе направити на продаж в міста і на утримання армії і флоту, скільки хліба піде відповідно до укладених контрактів за кордон, скільки валюти він зможе отримати від експортного про­дажу і куди далі піде ця виручка. Плани були затверджені, однак «несвідомі» селяни поплутали державі всі розрахун­ки.

Звичайно, теоретично у 1928 р. влада знову могла піти на поступки селянам і подолати кризу шляхом розумної збалансованої політики цін. Але цього не сталося з однієї причини: у той рік на політичному Олімпі з'явився новий вождь — Й. В. Сталін (1879—1953).

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріояович (1879-1953 рр.) — ра­дянський партійний і державний діяч.. Народився в Гризи у селянській ро­дині. У1894-1899рр. вчився у Тифлійській духовній семінари. З1898р. — учасник соціал-демократ ичного руху. За революційну діяльність зазнає переслідувань від царизму. У 1917-1922 рр. — нарком у справах національності, водночас у 1919-1922 рр. — нарком державного контро­лю. У квітні 1922 р. обраний генеральним секретарем ЦКРКП(б). Про­водив купе на згортання НЕПу, примусову колективізацію селянства, форсовану індустріалізацію. Ініціатор і керівник масового терору та ре­пресій. З 1941 р. до 1953 р. — Голова Ради народних комісарів (ради міністрів) СРСР. Уроки Великої Вітчизняної війни — Голова Державно­го комітету оборони, Верховний головнокомандувач Збройних Сил СРСР, маршал Радянського Союзу, генералісимус СРСР (із 1945р,).

Ленін помер ще у 1924 р., не залишивши наступника. На чолі партії та держави стала гру­па найближчих соратників Леніна (Троцький, Сталін, Зінов'єв, Каменєв та ін.), між якими розгорілася боротьба за владу. Найбільш реальним претендентом на «партійну ко­рону» був Троцький, проте інші представники «ленінської гвардії» змогли у 1925 р. об'єднатися проти нього і усунути його від усіх ключових постів у партійному апараті.

У 1926— 1927 рр. стався розкол в таборі переможців: тепер Сталін зі своїми прибічниками зміг позбутися Зінов'єва и Каменева. Сходження Сталіна на партійний Олімп великою мірою було зумовлено тим, що ще у 1922 р. він став Генеральним секре­тарем ЦК — ця посада дозволяла йому займатися підбором та розстановкою партійних кадрів (а «кадри вирішують усе»). Значна частина найвищих партійних функціонерів була за-бов'язана Сталіну своїми кріслами і тому в усьому підтри-мувалахвого «благодійника». Не дивно, що до 1928 р. Сталін зумів утвердитися нагорі партійної піраміди й фактично вста­новити у партії та країні режим одноособової влади.

У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь ви­рішив показати їм, хто в Радянському Союзі являється справжнім господарем. Зрештою, власником землі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося нею «з ми­лості». Оскільки користувач перестав беззаперечно підкоря­тися власнику, держава мала повне право застосувати віднос­но нього певні санкції.

У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визнало можливим «у вигляді винятку» вчини­ти адміністративний тиск на тих «куркулів», які притриму­вали не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фактично мова йшла про введення Сталіним надзвичайних заходів, що оз­начали відмову від основного принципу непу — права селя­нина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після сплати податків.

Спеціальні озброєні продзагони, як в «добрі старі» часи «воєнного комунізму», вже в лютому були направлені в села для вилучення прихованого хліба. При цьому влада залучила на свій бік сільських бідняків, краще обізнаних в тому, де їх більш заможні односільці заривали зерно. Донощики отримували за послуги від 10% до 25% І конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», І викривати яких вони допомагали.

Отже, за допомогою надзвичайних заходів Сталін зміг подолати хлібозаготівельну кризу 1928 р. Але легкість отриманої перемоги ще не означала, що в наступний раз можна буде знов стукнути по столі кулаком — і дармовий хліб широкою річкою потече в засіки Батьківщини.

У багатьох районах СРСР, в тому числі в Україні, надзвичайні заходи негайно призвели до скорочення посівних площ. В осінню посівну кампанію замість розширення озимого клину ста­лося загальне скорочення посівних площ на 3%. Восени 1928 р. почався масовий забій худоби. Скорочуючи посіви і забиваючи худобу, заможні селяни намагалися вивести себе з вищих категорій господарств, які зазнавали зростаючого тиску з боку держави.

У кінці року продовольчий дефіцит привів до введення в містах карток на хліб і ряд інших продуктів.

Весною 1929 р. із хлібозаготівлею повторилася торішня історія — для вилучення хліба повсюдно застосо­вувалися надзвичайні заходи.

Стало ясно, що вище пар­тійне керівництво поставило на ринкових відносинах хрест. Але, відмовляючись у 1928—1929 рр. від непу, сталінський режим повинен був знайти йому більш ефективну заміну. Такою заміною непу мусила стати політика масової ко­лективізації.