Особливості систем соціального страхування у розвинутих країнах

Особливе місце у системі соціального страхування посідає держава, яка може законодавчо захистити життя людей від можливого безробіття, фінансової скрути, зубожіння. Механізми такого захисту в Україні розвинуті недостатньо.

У 2004 році Прем'єр-міністр України та голова Федерації профспілок України підписали Соціальний контракт, згідно з яким діяльність уряду повинна бути спрямована на поліпшення рівня життя населення, реалізацію трудових, соціально-економічних прав громадян, дотриманні принципів соціальної справедливості при нарахуванні пенсій, недопущенні втручання органів влади в діяльність фондів соціального страхування.

Напружена ситуація з Державним бюджетом призводить до падіння загального рівня доходів, більша частина людей потребує державної допомоги, претендує на соціальні трансферти.

До урядових трансфертів традиційно належить допомога з безробіття, пенсії, допомоги малозабезпеченим, старим, хворим. Формування системи соціального страхування в Україні — одне з найактуальніших завдань політики зайнятості. Для її розв'язання необхідно вивчити досвід функціонування аналогічних систем у розвинутих країнах у поєднанні з ретроспективним дослідженням вітчизняної практики.

У країнах із розвинутою ринковою економікою досягнення високого рівня зайнятості — одна з основних цілей макроеко-номічної політики держави. Система заходів щодо регулювання зайнятості базується на державній концепції стимулювання економічного зростання, підвищення ефективності виробництва і продуктивності праці, що розглядаються як 270 найважливіші умови підтримання і створення додаткової зайнятості. Щоб краще зрозуміти механізм управління зайнятістю й працевлаштуванням, розглянуто окремі елементи соціального забезпечення у деяких передових країнах світу.

Регулювання зайнятості поєднує два типи методів управління. З одного боку — це методи, які характеризуються позаекономічним примусом до праці (властиві адміністративно-командній економіці), з іншого — нові, ринкові методи при одночасному збереженні й оптимізації окремих традиційних елементів державного регулювання. Відповідно й системи соціального страхування у різних країнах мають свою специфіку.

Для нашої країни інтерес становить досвід США щодо поширення та функціонального призначення довгострокового страхування життя. В цій країні історично склалися дві незалежні гілки соціального забезпечення: державна і приватна. Держава відповідає за підтримання мінімального рівня допомоги, а також за її широку доступність. У свою чергу, соціальні програми приватного бізнесу надають переважно соціальні послуги в більш високому обсязі й кращій якості.

Державне соціальне страхування забезпечує майже все населення пенсіями за старістю, інвалідністю (пов'язану з виробничим травматизмом), у випадку смерті годувальника, а також подає медичну допомогу старим та інвалідам. Слід зауважити, що державні пенсії з інвалідності виплачуються незалежно від рівня доходів решти отримувачів.

Запроваджена в США система державного соціального страхування дає право непрацюючій дружині пенсіонера і його неповнолітнім дітям на одержання додаткової допомоги в розмірі до половини його пенсії кожному. Розлучена жінка, яка прожила з чоловіком понад десять років і не вийшла більше заміж, отримує пенсію (за старістю чи як вдова) на правах дружини.

Вік виходу на пенсію — 62 роки як для чоловіків, так і для жінок, які мають трудовий стаж не менше, ніж вісім років, і платили внески у фонди державного соціального страхування також не менше, ніж вісім років. При виході на пенсію не в 62, а в 65 років пенсія збільшується на чверть. Пенсіонери мають право працювати. Для осіб, старших за 65 років, немає обмеження на розмір пенсії, якщо заробіток не перевищує 860 доларів на місяць. Позитивним наслідком цього процесу є високий ступінь мотивації до праці, зростання інтересу працівників до продовження трудової діяльності.

У системі регулювання зайнятістю, що функціонує у США, важливим елементом є молодіжна політика зайнятості, яка включає програми роботи для молоді з бідних сімей у віці від 16 до 21 року. Головна мета таких програм полягає в тому, щоб молоді, яка вступає у трудову діяльність, дати відповідний рівень професійної підготовки при одночасному створенні умов для широкого вибору прийнятної роботи. Місцеві органи влади, комерційні організації забезпечують учасникам таких програм часткову чи повну зайнятість (із невеликою оплатою).

Державна соціальна політика покликана бути не лише засобом соціального захисту людей похилого віку, а й є важливим інструментом забезпечення ефективної зайнятості усіх груп населення, сприяє продовженню трудової діяльності, створює належний рівень життя.

Подібною до американської є британська система державного соціального страхування. Основна відмінність їх у тому, що у Великобританії віковий ценз виходу на пенсію (65 років для чоловіків і 60 для жінок) утруднює процес регулювання зайнятості, працевлаштування молоді. З огляду на це у 1977 році в країні було введено план вивільнення робітників, щоб заохотити людей похилого віку раніше виходити на пенсію за умови, що підприємець найматиме на вивільнені місця безробітних, особливо молодих. Це певною мірою допомагає залучити молодь до національного економічного та соціального розвитку.

З усіх видів відрахувань до системи соціального забезпечення Великобританії найменше сприяє розв'язанню проблеми зайнятості чинне положення про податки, які підприємства сплачують із заробітної плати працюючих. Відповідно до цього закон, процент податкових відрахувань із заробітної плати збільшується до встановленої верхньої її межі, після якої податки пропорційно зменшуються. Таким чином, чим більше заробітна плата перевищує верхню встановлену межу, тим меншу суму податку сплачують підприємці, що означає і менші надходження до системи соціального забезпечення.

Серед інших особливостей державної активності у сфері стимулювання зайнятості слід відзначити перенесення і перерозподіл частини централізованих функцій на регіональний рівень. Відповідне законодавство дає можливість місцевій владі самостійно заохочувати підприємницьку ініціативу. Документами передбачаються бюджетні асигнування регіонам на розвиток мережі дрібних підприємств. Водночас стимулюється створення кооперативних товариств робітниками, якщо є загроза закриття підприємства, у членів кооперативів різко зростає мотивованість до праці.

Політика Швеції у сфері зайнятості є складовою частиною загальної економічної політики держави і нерозривно пов'язана з останньою. Вона має чимало спільного з аналогічною політикою в інших розвинутих державах. Однак є і певна специфіка. Якщо у розвинутих державах уряди тяжіють до того, щоб узяти на себе всю відповідальність щодо боротьби з безробіттям, перенавчання й перерозподілу робочої сили, то у Швеції урядові програми виходять передусім із примату роботи. Програми мають на меті пряме працевлаштування або влаштування після періоду підготовки. Поширені раніше дорогі програми із субсидування підприємств для підтримання зайнятості майже зникли. Із введенням у країні "Акта про гарантії зайнятості" різко звузився перелік підстав для звільнення, позбавивши роботодавців безмежного права наймати і звільняти.

У Ш веції діяльність органів працевлаштування базується на тому, що перевагу слід віддавати працевлаштуванню, професіональній підготовці і створенню додаткових робочих місць. Якщо ці заходи не забезпечили бажаних результатів, вдаються до надання фінансової допомоги. Необхідно врахувати, що вся діяльність органів працевлаштування базується на принципі забезпечення рівних можливостей незалежно від статі тих, хто шукає роботу.

Кожна країна має свою специфіку державного соціального страхування життєдіяльності людей. Показовим є те, що в розглянутих країнах набагато ефективніше страхується працездатність і життя людини, ніж в Україні, а ці держави досягли високого рівня зайнятості. Тому, безперечно, формуючи свою політику зайнятості, Україна повинна детально вивчити досвід її регулювання в розвинутих державах світу, врахувавши особливості національної економіки та менталітет українського народу.

Окрім прикладів соціального страхування в інших країнах, необхідно вивчити досвід організації пенсійного забезпечення, який мав місце на території нашої країни на початку і в першій половині XX століття. Так, перебуваючи у складі Авст-ро-Угорської імперії, Східна Галичина мала свої традиції вирішення питань соціального страхування. Вже тоді існували дві гілки соціального забезпечення, як і в теперішніх розвинутих країнах світу. Особливу увагу привертають дослідження діяльності незалежної системи пенсійного страхування. Так, у Львові функціонувала ціла низка пенсійних фондів, організованих як за галузевим, так і за територіальним принципом.

Одним із яскравих прикладів такого формування був пенсійний фонд працівників міських електричних закладів у Львові. Його діяльність була регламентована статутом (один із останніх затверджений 15.05.1924 р.), хоча час створення цього фонду сягає початку століття. Відповідно до статуту, метою діяльності фонду було забезпечення пенсією працівників міських електричних закладів, а також їхніх родин у випадку смерті годувальника, що працював у них. Право на членство в пенсійному фонді мали всі, хто працював у міських електричних закладах, платив внески відповідно до статуту, не належав до іншого фонду і не отримував ренти від інших страхових закладів, якщо:

а) вік при вступі до фонду був не більший за 40 років;

б) відбув обов'язкову військову службу;

в) стан здоров'я відповідав вимогам дорученої посади.

Постійними працівниками вважалися особи, які працювали у міських електричних закладах один рік. На підтвердження прийнятому на роботу видавали Карту прийому—документ, що підтверджував належність до пенсійного фонду.

Приклад

Паньків Михайло, помічник (посада), вступив на службу до електричних закладів М.Львова 1 квітня 1909 року і відповідно до статуту пенсійного фонду, схваленого на засіданні міської ради 15 травня 1924 року, був постійним працівником і членом пенсійного фонду з 1 травня 1909 року.

Відповідно до статуту, пенсійний фонд міських електричних закладів формувався за рахунок:

• майна попереднього пенсійного фонду цього закладу і внесків його членів;

• вступних внесків;

• щомісячних внесків;

• дотацій міських чи районних електричних закладів — щомісяця;

• інших доходів фонду, а саме: процентів від майна фонду, непередбачених доходів, пожертв від третіх осіб, пені та штрафів, стягнених із членів за різні порушення.

Пенсія після 10 років належності до фонду становила 40% від рівня оплати праці на підприємстві й зростала за кожен додатковий рік на 2,4%, тому після 35 років членства пенсій досягала 100% (максимуму) „зарплатних" виплат.

Використання досвіду формування галузевих пенсійних фондів може бути вигідним для процвітаючих галузей за умови, якщо існування такого фонду стимулюватиметься законодавчо.

Вадою такої моделі є посилення диференціації в пенсійному забезпеченні населення, але політика зайнятості не повинна орієнтуватися на принцип зрівнялівки пенсій, що домінував Україні.

Система соціального страхування повинна формуватися з урахуванням передового світового досвіду у поєднанні з використанням вітчизняної практики й українського менталітету.

Ряд учених-економістів пропонують наступні заходи подальшого розвитку системи соціального страхування в Україні:

— створення достатньої економічної основи забезпечення відшкодування основних фінансових ризиків, що вимагає встановлення обгрунтованого розміру тарифів страхових внесків, поступового перетворення страхових фондів у фінансово-кредитні страхові компанії;

— поступового запровадження трьохканальної схеми надходження коштів до страхових фондів, згідно з якою значна частина навантаження повинна припадати на роботодавця, а менша — розподілятися між працівником та державою;

— реформування управління фондами соціального страхування за принципом трипартизму;

— створення сприятливих умов для розвитку добровільного страхування, зокрема, на комерційних засадах.