Необхідність і суть державного регулювання ринкової економіки
Сучасна ринкова економіка є продуктом тривалої еволюції товарно-грошових відносин та держави як одного з найважливіших інститутів регулювання суспільних відносин. Тривалий час розвиток економічних систем, які базувалися в основному на приватній власності на засоби виробництва та загальному характері товарного виробництва, регулювалися, за образним висловом А. Сміта, "незримою рукою" ринкових сил. Йдеться про такі складові ринкового механізму регулювання економіки, як конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція і таке інше.
"Незрима рука" ринку об'єднує виробництво і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво задоволенню особистих та суспільних потреб у формі платоспроможного попиту. Ринкові механізми спрямовують обмежені ресурси суспільства на виробництво тих товарів, яких воно найбільше потребує, примушує виробників застосовувати найефективніші комбінації засобів виробництва і робочої сили, сприяє використанню новітніх досягнень науково-технічного прогресу, розробці та впровадженню нових технологій. Однак механізми ринкового саморегулювання економіки забезпечують ефективний розподіл обмежених ресурсів тільки в ідеальних умовах. Розподіл ресурсів, коли жоден із суб'єктів ринку не може поліпшити свого становища без того, щоб не погіршити становище інших суб'єктів, називається ефективним (оптимальним) за Парето. У процесі функціонування і розвитку економіки досить часто виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального (за В. Парето) використання обмежених ресурсів. Ці умови породжують виникнення цілого ряду соціально-економічних проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою механізмів ринкового саморегулювання, що потребує державного втручання в економіку.
Серед них слід виокремити те, що тенденція до встановлення рівноваги, яка забезпечується дією цього механізму, прокладає собі шлях через постійне порушення цієї рівноваги. До того ж, відбувається порушення не тільки рівноваги на окремих ринках, але й загальної макроекономічної рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Ринкова економіка є динамічною, але недостатньо стабільною системою. Ця макрое-кономічна нестабільність ринкової економіки проявляється у нестійких темпах економічного зростання і циклічному характері розвитку, недо-використанні ресурсів та неповній зайнятості, нестабільності загального рівня цін та інфляції. Хоча ринкові механізми саморегулювання у кожному конкретному випадку можуть подолати кризові явища в ринковій економічній системі, однак у цілому для неї характерні періодичні коливання обсягу валового внутрішнього продукту, зайнятості населення, цін та ін. Вони є наслідком дії не тільки зовнішніх факторів, а, насамперед, результатом недосконалості ринкового механізму.
Дія конкуренції, яка є рушійною силою ринкового механізму, поряд з дією інших факторів, призводить до концентрації і централізації капіталу, що створює сприятливі умови для монополізації виробництва і обігу, або олігополії. Це дає змогу обмеженій кількості підприємців концентрувати у своїх руках значну економічну владу, встановлювати монопольні ціни і привласнювати монопольний надприбуток. За максимізації прибутку у формі монопольного надприбутку відбувається урівноваження з граничними витратами не ціни, а граничного доходу. За цих умов ціна починає перевищувати граничні витрати, що є свідченням недостатнього вкладення ресурсів у виробництво монополізованого продукту, яке породжує неефективну підприємницьку діяльність. Окрім того, представники монополістичного капіталу, зосередивши у своїх руках значну економічну владу, мають можливість чинити тиск на державні структури, чиновників, що негативно позначається на законодавстві та політиці, які спрямовуються не на реалізацію суспільних інтересів, а передусім інтересів монополій та олігополій. Для своєчасної нейтралізації цих небезпечних соціально-економічних процесів та явищ і застосовують різноманітні методи регулювання ринкової економіки державою.
Значна роль у функціонуванні і розвитку суспільства належить суспільним товарам. Вони задовольняють потреби всіх членів суспільства і мають дві основні властивості. По-перше, не можна обмежити використання суспільного товару, що має назву несуперництва у споживанні. По-друге, обмеження доступу споживачів до таких товарів неможливе або неефективне і має назву загальнодоступності.
За наявності несуперництва у споживанні індивід, що бажає скористатися товаром або послугою, але не має можливості заплатити за них, з позиції оптимального використання ресурсів має отримати їх безкоштовно. Така ситуація незвична для ринкової економіки, де за все треба платити.
З іншого боку, загальнодоступність товарів і послуг означає, що їх виробники не мають реального вибору щодо того, кому надавати послуги або товари: тільки тим, хто за них платить, або всім, хто побажає ними скористатися. Виникає ситуація, коли постачальник суспільного блага не має можливості обмежити свої взаємовідносини з кожним споживачем окремо.
Сукупність суспільних благ характеризується тим, що різним із них неоднаковою мірою притаманні властивості несуперництва у споживанні та загальнодоступності. Ті з них, які характеризуються вищим рівнем цих властивостей, належать до чистих суспільних благ, а ті з них, у яких хоча б одна з властивостей проявляється помірно, належать до змішаних суспільних товарів. Товари, що не мають зазначених властивостей, належать до приватних товарів.
Суспільні товари споживають усі громадяни, незалежно від того, платять вони за них чи ні. Причому суто суспільні блага мають надходити до споживача у тій самій кількості, що й іншим споживачам. Це прояв властивості невибірковості у споживанні. Треба мати на увазі і те, що суто суспільні блага (товари і послуги) споживаються громадянами тільки колективно. Мова йде про національну оборону, охорону правопорядку, єдину енергетичну систему, систему комунікацій. Обсяг споживання цих та інших суто суспільних товарів повинен дорівнювати обсягові їх колективного споживання, адже кожний споживає стільки блага, скільки його споживають усі разом. До того ж, ці блага мають нульові граничні витрати, тобто при збільшенні кількості споживачів витрати не зростають.
Через те, що суто суспільні блага не зорієнтовані на ринковий попит, то їх задоволення в умовах ринкової економіки можливе за участі держави. З цією метою вона фінансує виробництво суто суспільних благ за рахунок видатків з державного бюджету. З урахуванням їх регіональної структури до цього фінансування залучаються кошти як центрального, так і місцевих бюджетів.
Наступною проблемою, яка не може бути розв'язана за допомогою механізму ринкового саморегулювання, є його неспроможність забезпечити економіку необхідною кількістю центральних (національних) грошей. У зв'язку з цим держава бере на себе організацію пропозиції грошей на грошовому ринку. Цю роль виконує центральний (національний) банк країни. А держава розробляє і реалізує певну грошову політику.
Ринковій економіці притаманний розподіл на основі отриманих доходів. Відповідно до законів ринкових відносин будь-який дохід, отриманий на основі вільної конкуренції, справедливий. Ті, хто не в змозі з цілого ряду причин його отримувати, приречений на злиденне існування. Отже, в ринковій економіці існує значна диференціація доходів. Без цього в ній не можна забезпечити реальну реалізацію права на працю та добробут всіх членів суспільства. Працевлаштовуються в такій економіці тільки ті, на чию робочу силу є попит. НерегульованиЙ ринок не гарантує повної зайнятості населення, стабільного рівня цін і доходів. Наявність цих соціально-економічних проблем породжує об'єктивну необхідність державного впливу на їх розв'язання за допомогою значної кількості методів регулювання розвитку економіки.
Механізм вільної конкуренції часто призводить до небажаних ефектів, таких як забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування з наявністю в них шкідливих речовин.
Функціонування і розвиток ринкової економіки значною мірою залежить від рівня інформованості про властивості засобів виробництва, товарів і послуг, альтернативні можливості їхнього виробництва та споживання, а також про тенденції зміни кон'юнктури ринку. Асиметрія інформації обмежує можливості ефективного використання обмежених ресурсів, призводить до неоднозначної поведінки продавців і покупців, а також обмежує конкуренцію, не сприяє укладанню довгострокових угод.
Ринкам певних товарів і послуг притаманна суттєва асиметрія інформації. Йдеться про нерівномірний розподіл інформації, яку використовують при прийнятті рішень про купівлю, продаж товарів, отримання послуг. У тому разі, коли інформація необхідна для укладання торгових угод, перебуває у розпорядженні одного з учасників (як правило, у продавця), виникає можливість для диктату одного з партнерів. Для унеможливлення такого становища необхідне державне регулювання.
В умовах ефективного функціонування ринкової економіки використання обмежених ресурсів виробниками супроводжується відшкодування витрат на їх придбання у розмірі їх вартості. У свою чергу, споживач має повністю оплачувати вартість придбаного товару. Однак у практиці господарювання непоодинокі випадки, коли фірма вимагає витрат від свого партнера, але не відшкодовує їх. Може виникнути і така ситуація, коли підприємство створює блага для інших, але не отримує відповідного прибутку.
Ситуації, коли дії одного суб 'єкта господарювання в ринкових умовах призводять до необгрунтованих витрат іншого, називаються негативними зовнішніми ефектами (негативними екстерналіями). Ситуації, коли дії суб 'єкта господарювання призводять до отримання благ іншими, мають назву позитивних зовнішніх ефектів (позитивних екстерналій). Підприємство, яке породжує негативні екстерналії, перекладає частину своїх витрат на інших, а те, яке створює позитивні екстерналії, бере на себе частину чужих витрат. За наявності негативних екстерналій виникає тенденція до відносного перевиробництва, за надмірного витрачання обмежених ресурсів. У свою чергу, позитивні екстерналії обертаються відносним недовиробиицтвом внаслідок того, що для тих, хто виробляє товари, результати виробництва не відшкодовуються. Уникнути таких ситуацій можна за допомогою державного регулювання економіки.
Ринкові відносини не поширюються на ті види діяльності, що не можуть здійснюватись відповідно до комерційних критеріїв. Мається на увазі охорона здоров'я, наука, культура, єдина транспортна система, деякі збиткові підприємства, без діяльності яких немислима нормальна життєдіяльність суспільства. Тому загальною закономірністю державного регулювання ринкової економіки, навіть у країнах, де діє економічна свобода, є посилення державної підтримки науки, розвитку освіти та інфраструктури всього суспільного відтворення.
Отже, необхідність державного регулювання економіки зумовлена неспроможністю ринкового саморегулювання розв'язати низку кардинальних проблем розвитку економічної системи.
Державне регулювання економіки - це продукт розвитку людської* цивілізації та гуманізації суспільних відносин, коли за допомогою держави пом'якшуються негативні наслідки розвитку і функціонування ринкової економіки.
За своєю суттю державне регулювання ринкової економіки являє собою сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток продуктивних сил. техніко-економічних. організаційно-економічних і соціально-економічних відносин для стабілізації суспільного виробництва та пристосування до соціально-економічних умов, які постійно змінюються.
Держава за допомогою наявного арсеналу засобів та методів регулювання економіки, матеріальних, фінансових, інтелектуальних ресурсів має попереджувати стихійні зміни ринкової кон'юнктури, забезпечувати плавність та поступовість структурних зрушень, протидіяти катастрофічному розвитку економічної системи. Державне втручання у розвиток економічної системи має певні межі, які визначаються тим, щоб воно не звело нанівець мотивацію до творчої, ініціативної праці та підприємницької діяльності з елементами розумного ризику.
На думку американського економіста В. Леонтьева, в нинішніх умовах надзвичайно важливо знайти оптимальне поєднання ринкового і державного регулювання. Взаємодію цих двох засад регулювання ринкових відносин необхідно відстежувати, щоб посилювати або послаблювати у відповідних ситуаціях вплив на соціально-економічний розвиток або ринкового механізму, або державного регулювання. Держава у певних межах забезпечує умови функціонування ринку, щоб її надмірне втручання в ринкові відносини їх не деформувало.
Податки - це обов'язкові платежі господарюючих суб'єктів і громадян до бюджетів відповідного рівня за ставками, встановленими в законодавчому порядку.
Сукупність різних видів податків і зборів, у побудові та методах обчислення яких реалізуються певні принципи, утворює податкову систему країни.
Податкова система виникла і розвивалася разом з державою. У сучасному суспільстві за рахунок податкових надходжень формується основна частина доходів державного бюджету. Крім такої бюджетної або фінансової функції в умовах ринкової економіки податковий механізм використовується для державного впливу на суспільне виробництво, його динаміку і структуру, для розвитку інвестиційної активності, зовнішньоекономічної діяльності, підтримки соціальної сфери.
Відповідно до Податкового кодексом РФ під податком розуміється обов'язковий, індивідуально безоплатний платіж, що стягується з організацій і фізичних осіб у формі відчуження приналежних їм на праві власності, господарського відання або оперативного управління грошових коштів, з метою фінансового забезпечення діяльності держави і муніципальних утворень.
Збирання - це обов'язковий внесок, сплата якого є однією з умов вчинення відносно платників державними чи іншими уповноваженими органами юридично значущих дій, включаючи надання певних прав чи видачу дозволів (ліцензій). На відміну від податку при сплаті збору завжди присутня спеціальна мета і інтереси сторін.
Сутність податків проявляється через їхню ф у н к ц і ї - фіскальну, перерозподільні, регулюючу, контрольну, соціальний.
Фіскальна функція забезпечує формування фінансових ресурсів держави шляхом перерахування податків та зборів у бюджети різних рівнів і в позабюджетні фонди.
Перерозподільна функція дозволяє за рахунок податків перерозподіляти доходи між різними категоріями громадян та сферами діяльності. Перерозподіл доходів тісно пов'язане з реалізацією соціальної функції податків, яка передбачає наявність звільнень і пільг для осіб з невисокими доходами, інвалідів та ін
Регулююча функція реалізує непряме або економічний вплив держави на розвиток різних сфер господарського життя країни. Податкове регулювання може бути стимулюючим або стримуючим залежно від величини податкових ставок і наявності пільг по окремих податках.
Контрольная функція податків дозволяє державі контролювати фінансово-господарську діяльність і доходи організацій і громадян.
Российская податкова система, прийнята в 1992 г., включає податки трьох рівнів - федеральні, регіональні (суб'єктів РФ) і місцеві. Перелік податків з 2005 р. визначається Податковим кодексом РФ.
Федеральні податки і збори обов'язкові к у пла ті на всій тер ит о-рії Росії. До них відносяться:
• податок на додану вартість (ПДВ);
• акцизи на окремі групи і види товарів;
• податок на прибуток організацій;
• податок на доходи фізичних осіб;
• єдиний соціальний податок;
• податок на видобуток корисних копалин;
• водний податок;
• державне мито;
• податок на успадкування та дарування;
• збори за користування об `єктами тваринного світу і за користування об'єктами водних біологічних ресурсів.
До складу регіональних податків входять:
• податок на майно організацій;
• транспортний податок;
• податок на гральний бізнес.
До місцевих налдгам відносяться:
• земельний податок;
• податок на майно фізичних осіб.
В даний час основу податкової системи Росії складають ПДВ, акцизи, Податок на прибуток організацій і податок на доходи фізичних осіб. При цьому переважну частку в доходах федерального бюджету складає ПДВ.
Федеральні податки і збори встановлюються, змінюються або скасовуються лише Податковим кодексом РФ, регіональні та місцеві податки і збори - відповідно законами суб'єктів Федерації та нормативними правовими актами представницьких органів місцевого самоврядування з урахуванням умов, встановлених Кодексом. Нові податки і збори можуть запроваджуватися не раніше 1 січня року, наступного за роком їх прийняття. Акти законодавства про зміну податків і зборів набирають чинності не раніше ніж після закінчення 1 місяця з дня їх офіційного опублікування й не раніше 1 - го числа чергового податкового періоду з відповідного податку.
Незважаючи на переважання тієї чи іншої групи податків, найбільш істотним показником податкової системи є величина податкового тягаря для економіки країни в цілому і для окремого суб'єкта.
Податковий тягар на макрорівні визначається відношенням загальної суми податків до величини валового внутрішнього продукту і характеризує ту його частину, яка перерозподіляється в результаті дії бюджетних механізмів.
В економічно розвинених країнах із соціально орієнтованою економікою частка податків у ВВП складає від 25 до 55%.
На мікрорівні податкове тягар з казив а ет частку сукупно ого до - хода конкретного платника податків, що відчужується до бюджету і розраховується як відношення суми всіх сплачених податків до новоствореної вартості.
Цей показник залежить від діяльності платника. Він найбільш високий у виробників підакцизної продукції (85-90%), а у сільськогосподарських підприємств, що користуються багатьма податковими пільгами, не перевищує 10%. Хоча обсяг вилучаються до бюджету коштів залежить від розміру податкового тягаря платника, зв'язок цих двох показників має досить складний характер.
Згідно з теорією Лаффера після досягнення певного граничного значення податкової ставки податкові надходження починають знижуватися.
Податковий тягар може також розглядатися і в територіальної паном розрізі, коли податкове навантаження розподіляється між окремими регіонами відповідно до соціально-економічною політикою держави.
В даний час багато країн практично досягли граничного рівня податкових вилучень та подальше зростання оподаткування може призвести до соціально-політичними наслідками. Це підтверджується події 2000 р. у країнах Західної Європи, коли при зростанні цін на пальне його споживачі зажадали зниження акцизів.
Податкова система України визначена Законом «Про систему оподаткування», який був прийнятий уперше в 1991 р. У 1994 р. цей Закон був ухвалений у новій редакції з урахуванням змін та доповнень, які мали місце в 1992—1993 рр. Нині діє редакція з доповненнями до Закону, прийнята в 1997 р. Він містить перелік податків та інших обов’язкових платежів, що стягуються в Україні, з поділом їх на загальнодержавні та місцеві.
Загальнодержавні податки та обов’язкові платежі включають чотири групи: прямі й непрямі податки, платежі за ресурси та інші обов’язкові платежі, внески у цільові фонди.
До складу цих груп входять:
а) прямі податки:
— податок на прибуток підприємств;
— податок на доходи фізичних осіб;
— податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;
— податок на нерухоме майно (нерухомість);
— плата (податок) за землю;
— податок на промисел;
б) непрямі податки:
— податок на додану вартість;
— акцизний збір;
— мито;
в) платежі за ресурси та інші обов’язкові платежі:
— збір за спеціальне використання природних ресурсів;
— збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок бюджету;
відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;
рентні платежі;
— державне мито;
— плата за торговельний патент за деякі види підприємницької діяльності;
г) внески до цільових фондів:
— збір на обов’язкове соціальне страхування;
— збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;
— збір на страхування на випадок безробіття;
— збір до Державного інноваційного фонду;
— збір за забруднення навколишнього природного середовища;
— збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.
До місцевих податків та зборів належать:
— податок з реклами;
— комунальний податок;
— готельний збір;
— збір за припаркування автотранспорту;
— ринковий збір;
— збір за видачу ордера на квартиру;
— курортний збір;
— збір за участь у бігах на іподромі;
— збір за виграш у бігах на іподромі;
— збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;
— збір за право використання місцевої символіки;
— збір за право проведення кіно- і телезйомок;
— збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей;
— збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;
— збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі;
— збір з власників собак.
Крім установленого переліку податків, допускається спрощена уніфікована система оподаткування у вигляді фіксованого і єдиного податків для суб’єктів підприємницької діяльності та фіксованого сільськогосподарського податку.
Чинне в Україні податкове законодавство передбачає, по суті, дворівневу систему їх встановлення: загальний закон, у якому встановлюється сукупність податків, та закони з конкретних видів податків. При цьому окремі види податків і обов’язкових платежів у законодавчому порядку не були відрегульовані. У зв’язку з цим розроблено і підготовлено до затвердження «Податковий кодекс», як єдиний законодавчий акт, що регулює усю податкову систему.
Загалом чинна в Україні податкова система відповідає міжнародними стандартам оподаткування. Основна її відмінність полягає в тому, що у структурі податкових надходжень поки що провідна роль належить платежам підприємств, а податки з громадян становлять менш як 20%.
3.5. Грошово-кредитне регулювання
Цілі грошово-кредитного регулювання
Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.
Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.
Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.
Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб’єктів від кредитів та низьких або передбачуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.
Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.
Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулюючих заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослідження у цій галузі доводять, що зміна динаміки грошової маси позначаться на динаміці цін та реальному обсязі ВВП із запізненням у 3—12 місяців. Це означає, що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасними, а й випереджаючими.
Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.
В Україні засади грошово-кредитної політики, згідно із Законом «Про Національний банк України», мають ґрунтуватися на основних критеріях та макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.
Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та інші нормативно-правові акти.
Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші.
Банківська система
Функціонування економіки можливе лише при наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.
Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством. Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами.
Станом на початок травня 1999 р. в Україні зареєстровано 211 комерційних банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 29 (9 банків з 100% іноземним капіталом). Фактично діє 171 банк із загальним обсягом статутного фонду понад 2,23 млрд гривень. Обсяг статутного фонду в розрахунку на один діючий банк становить близько 13 млн гривень. Найбільшими банками є: Пром- інвестбанк, банк «Україна», Приватбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк України, Укрексімбанк, банк «Аваль».
Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за рахунок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредитування господарства. Доходи банків формуються, головне, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.
Той факт, що банки в гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямку посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в антициклічному напрямку. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.
У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. Така особливість взаємовідносин між центральним банком і державними органами називається автономією (неза- лежністю) центрального банку. Автономія означає, що, по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визначених статутними положеннями, по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими державними структурами.
Сутністю трансформації економіки в постсоціалістичних країнах є надання автономії центральному банку та реформування банківської системи в напрямку побудови її на дворівневій основі.