Загальні риси пенсійних систем зарубіжних країн
Пенсійне забезпечення будь-якої країни має ряд особливостей - організаційних, фінансових і інших. Об'єднуючим загальним початком для всіх країн виступає “трирівнева” система, за допомогою якої здійснюється пенсійне страхування. До неї входить держава, недержавні або приватні (виробничі, корпоративні) пенсійні фонди і страхові інститути. Подібна схема прийнята більшістю розвинутих країн.
Державному страхуванню підпорядковано, як правило, усе населення країни або його окремі категорії (наприклад, державні службовці).
Недержавні пенсійні фонди (НПФ) являють собою некомерційні організації. Сфера їх дії поширюється на обмежений контингент учасників. Звичайно в цій ролі виступають трудові колективи великих підприємств, компаній або цілих корпорацій, об'єднані профспілками.
Третій елемент системи в особі страхових організацій займає нішу особистого страхування, що здійснюється в індивідуальній формі або для груп громадян.
У більшості країн пенсійний вік, установлений відповідно до рекомендацій МОП, настає в 65 років, як для чоловіків, так і для жінок.
Серед європейських країн відхилень від цього значення небагато. Так, у Франції він дорівнює 60 рокам, у Данії - 67, в Італії - 57 для жінок і 62 для чоловіків, у Греції вікова пенсійна планка опущена до 60 років лише для жінок. Зате виробничий стаж, необхідний для одержання пенсії в повному обсязі, варіюється значно, причому полові розбіжності майже ніде не враховуються. Наприклад, у Данії й Італії він складає 40 років, в Англії-27, у Франції -37,5, у Швеції - 30, у Греції - від 11 до 35, у Бельгії - 45 років для чоловіків і 40 - для жінок.
Відомі два основних способи фінансування пенсійних систем:
- за рахунок покриття поточних витрат на виплату пенсій (він іменується за рубежем як «рау - as -go system);
- шляхом створення накопичувального резервного фонду.
Спосіб покриття поточних витрат одержав у світі найбільше поширення. З 58 обстежених МОП країн його застосовують 44. Він привабливий своєю приступністю в силу простоти покладених у його основу принципів організації і управління. У якості базисного виступає принцип “солідарності поколінь”, у відповідності, з яким дієздатна й економічно активна частина населення забезпечує пенсії попередньому поколінню, тобто зміст пенсіонерів визначених поколінь розподіляється серед більш масових вікових груп. Даний спосіб передбачає тільки одне джерело надходження фінансових коштів - внески, що перераховуються роботодавцями, а в багатьох країнах і самими працюючими, які цілком йдуть на виплату пенсій. Мету створення значних фінансових резервів і одержання доходів від інвестування вільних коштів не переслідуються.
Таблиця 3.1 –Джерела фінансування пенсійного страхування в деяких європейських країнах
| КРАЇНА | Відрахування працівника (у відсотках) | Відрахування роботодавця (у відсотках) | Участь держави |
| Бельгія | 7,5 | 8,86 | Субвенція 20 % від річних витрат |
| Франція | 6,6 | 8,2 | — ІІ — |
| Греція | 4,75 | 9,5 | Покриття витрат за непрацююче населення |
| Італія | 7,5 | 17,06 | Субвенція |
| Іспанія | 4,8 | Субвенція | |
| Великобританія | 5-9 | 5-10,45 | Субвенція |
| Германія | 9,35 | 9,35 | Субвенція |
В основу другого, накопичувального, способу покладена схема створення грошового фонду. У ньому акумулюються усі фінансові кошти, лише частина з яких витрачається на поточні пенсійні виплати. Інша, резервна, частина служить джерелом інвестицій для одержання доходу. Вона утворюється на початковому етапі діяльності фонду завдяки значному перевищенню загальної суми внесків працюючих учасників над сумою, необхідної для виплат пенсій. В міру розвитку і діяльності фонду внески учасників стають менше поточних пенсійних витрат, оскільки різниця погашається доходами від інвестицій.
Накопичувальний спосіб широко розповсюджений серед недержавних пенсійних фондів, у тому числі приналежних міжнародним організаціям (наприклад, ООН, Міжнародному банку реконструкції і розвитку), але застосовується й у державних пенсійних системах ряду країн, включаючи США.
Крім системи обов'язкового пенсійного страхування існує і додаткова у виді добровільного пенсійного страхування на підприємстві. Вона охоплює осіб найманої праці, що укладають індивідуальні чи колективні договори про надання пенсії або їм, або членам їх сімей (у випадку смерті застрахованих осіб). У деяких країнах частка страхування може виступати альтернативною формою обов'язковому пенсійному страхуванню або доповнювати його. Така форма виявляється привабливою для тих громадян, хто не бажає обмежуватися фіксованими виплатами, що мають верхню межу . Крім того, приватне пенсійне страхування відкриває можливості одержання додаткового соціального забезпечення понад передбаченого системою обов'язкового страхування.
Добровільне і приватне пенсійне страхування зосереджені у веденні недержавних пенсійних фондів, кожний з який працює за власними правилами, виступає самостійною юридичною і фінансовою організацією, що не відповідає по зобов'язаннях засновників. Разом з тим правила фонду нерідко містять положення, згідно яким засновник зобов'язується погасити або скоротити дефіцит фінансових коштів. Свою лепту в прагненні забезпечити надійність НПФ вносять і державні структури, регламентуючи фінансову звітність, методи визначення зобов'язань фондів, обмовляючи вимоги до якості об'єктів інвестицій.
Непрямим образом держава бере участь і у фінансуванні НПФ, маючи у виді пільгову фінансову політику у відношенні їх. Внески роботодавця в пенсійний фонд звичайно розглядаються у виді необхідних витрат виробництва і тому майже цілком виключаються з оподатковування. Співвідношення державного і приватного пенсійного страхування в різних країнах по-різному, про що свідчать дані табл. 3.2.
Таблиця 3.2 – Співвідношення державного і приватного пенсійного страхування в деяких розвинутих країнах світу
| КРАЇНА | Державне пенсійне страхування | Приватне пенсійне страхування | ||
| Частка в страховій системі (у відсотках) | Відсоток від ВВП | Частка в страховій системі | Відсоток від ВВП | |
| США | 6,9 | 3,3 | ||
| Англія | 6,34 | 4,6 | ||
| Германія | 10,6 | 2,6 | ||
| Голландія | 8,2 | 1,6 | ||
| Італія | 9,5 | 1,5 | ||
| Франція | 10,0 | 1,0 | ||
| Австралія | 63,4 | 4,0 | 2,3 |
Починаючи з періоду становлення національних пенсійних систем в світовому співтоваристві здійснюються спроби зберегти та трансформувати придбані пенсійні права для осіб, що по різних причинах мігрують.
Пенсійне законодавство за рубежем протягом багатьох десятиліть є предметом міжнародного узгодження і регулювання. У 1935 році Міжнародна організація праці (МОП) виступила з ініціативою створення координаційної системи законодавств про пенсії по старості, інвалідності і на випадок втрати годувальника з метою закріплення за мігрантами вже придбаних прав або прав, що здобуваються. Прийнята в 1962 році Конвенція № 118 установила принцип рівноправності в області соціального забезпечення. Члени МОП, що її ратифікували, зобов'язалися надати на своїй території громадянам будь-якої іншої держави, що є членом МОП, а також біженцям і особам без громадянства однакові зі своїми громадянами права на соціальне забезпечення. У 1965 році була прийнята Конвенція № 48, завдяки якій з'явилася можливість врегулювати питання підсумовування періодів трудового і страхового стажу при визначенні права на пенсію по всім трьом її видах, якщо трудова діяльність конкретної особи здійснювалася в декількох країнах. Ще більш детально ці питання розроблені в Конвенції № 157, підписаної в 1982 році. Дана конвенція поширюється на всі загальні і спеціальні системи соціального забезпечення, що фінансуються за рахунок страхових внесків, за винятком спеціальних систем для жертв війни, соціальної і медичної допомоги. Теоретична тривалість періоду страхування для придбання права на пенсію по старості складає 30 років, а для пенсій по інвалідності і на випадок втрати годувальника - 2/3 числа років, що пройшли після досягнення особою 15-літнього віку. При відсутності необхідного періоду страхування пенсія призначається не в повному розмірі, а пропорційно стажу.
Мінімальний період страхування для пенсій зазначених трьох видів, відповідно до законодавства більшості країн, складає п'ять років, а для короткострокової допомоги (через хворобу, по вагітності і родам і ін.) - один рік. При відсутності у визначеної особи мінімального періоду страхування воно не може претендувати на одержання страхової пенсії по старості в повному обсязі. Якщо ж у даної особи, яка у силу віку вже не може придбати необхідний стаж, мається або 10-літній стаж сплати внесків або роботи з наймання, або 5-літній період проживання в країні, пенсія по старості призначається в скороченому розмірі.
80-90 роки XX століття відзначилися масовим реформуванням світових пенсійних систем. Основний принцип реформ пролягав у переході від солідарних, перерозподільних пенсійних систем до накопичувальних, коли громадяни несуть персональну відповідальність за своє майбутнє пенсійне забезпечення. За підрахунками спеціалістів, у світі існує близько 268 різних пенсійних систем, у яких тим чи іншим чином поєднуються солідарна та накопичувальна моделі.
Головна причина необхідності пенсійних реформ - старіння населення, яке є результатом зниження народжуваності та збільшенням середньої тривалості життя. За даними демографічних прогнозів, демографічна ситуація буде дедалі погіршуватись і через декілька десятиліть досягне свого піку. Якщо сьогодні в більшості розвинутих країн на одного пенсіонера припадає 4-5 осіб працездатного віку, то до 2025 року це співвідношення складатиме в країнах Європи 1:2,5, у США - 1:3,5.
Збільшення тривалості життя та зменшення рівня народжуваності призводить до зростання коефіцієнту залежності (співвідношення осіб працездатного віку до пенсіонерів). Це, в свою чергу, обумовлює зниження рівня заміщення пенсією втраченого заробітку. Для забезпечення балансу між внесками і виплатами до пенсійної системи в умовах старіючого населення необхідно збільшувати ставки пенсійних внесків. У таблиці 2 наведені балансуючі ставки внесків, за яких забезпечуватиметься рівень пенсій на стабільному рівні.
Як правило, розвинуті країни реформують свої пенсійні системи не радикально. Лише Швеція, Швейцарія та Великобританія провели відносно значні реформи шляхом запровадження додаткового компоненту - накопичувальної схеми. Натомість в країнах з перехідною економікою, зокрема, в Хорватії, Угорщині, Польщі, Латвії, обов'язкова накопичувальна схема є основою пенсійної системи.
У табл. 3.3 наведені дані про існуючі пенсійні системи, які різною мірою використовують три рівня пенсійної системи: обов'язкову перерозподільну (солідарну), обов'язкову накопичувальну та додаткову добровільну системи.
Таблиця 3.3 – Зарубіжні пенсійні системи