Поняття інноваційного процесу. Його основні етапи та стадії

Одним з основних понять інноватики та інноваційного мене­джменту є поняття інноваційного процесу.

Незважаючи на те, що в спеціальній літературі трапляється багато різноманітних підходів до визначення цього явища, суть їх зводиться до одного висновку, а саме: інноваційний процес пов'язаний із створенням, освоєнням і поширенням іннова­цій.

Фундатор інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав іннова­цію в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме: «виготов­лення нового продукту, а не «новий» продукт; упровадження нового методу, а не «новий метод»; освоєння нового ринку...; отримання нового джерела сировини...; проведення реалізації…»

За визначенням американського дослідника Б. Твісса, інноваційний процес — це перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів у фізичну реальність (нововведен­ня), яка змінює суспільство. В основі інноваційного процесу лежить створення, упровадження і поширення інновацій, необ­хідними властивостями яких є науково-технічна новизна, прак­тичне їх застосування і комерційна реалізованість з метою задо­волення нових суспільних потреб. Звичайно, світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва теж здійснюються через уведення інновацій. Нові організаційні стру­ктури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулю­вання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми— усе це є результатом інноваційних процесів, які розви­ваються на основі певних принципів: спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розроблюється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає».

Інноваційний про­цес має чітку орієнтацію на кінцевий результат прикладного ха­рактеру, який забезпечує певний технічний і соціально-економіч­ний ефект.

Інноваційний процес можна розглядати як комплекс послідов­них дій, унаслідок яких новація розвивається від ідеї до конкрет­ного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визнача­ється складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання.

На розвиток інноваційного процесу впливають:

- стан зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного ре­гулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо);

- стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ре­сурси, застосування технологій, зв'язки з зовнішнім середовищем та ін.);

- специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

На відміну від науково-технічного прогресу інноваційний процес не завершується тільки впровадженням новації (техніки, технології, продукту) у виробництво, а має неперервний харак­тер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалю­ється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей.

Таким чином, інноваційний процес можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досяг­нень науки і технології.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу ма­теріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Слід зазначити, що на відміну від виробничого процесу інно­ваційний процес характеризується:

- високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;

- неможливістю детального планування та орієнтації на про-­
гнозні оцінки;

- необхідністю переборювати опір як у сфері економічних
відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу;

- залежністю від соціально-економічного середовища, у якому він функціонує і розвивається.

Потреба в інноваційному процесі формується під впливом та­кої суперечності, як співвідношення між реальною і бажаною си­туацією в розвитку суспільства.

Структура інноваційного процесу представлена на рис. 1

Рис. 1. Структура інноваційного процесу

Розрізняють три види інноваційного процесу:

- простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

- простий міжорганізаційний (товарна форма);

- розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес пе­редбачає створення і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційно­го процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений іннова­ційний процес виявляється з появою нових виробників нововве­дення, порушуючи монополію виробника — піонера, що сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення.

Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

- створення інновації та її поширення;

- дифузія нововведення.

Поширення інновації — це інформаційний процес, форма і
швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та
практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному Середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадження ново­введень.

Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та зна­ходять усе більше споживачів. Неперервність/ інноваційних про­цесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації у- це процес кумуля­тивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи біль­ших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії іннова­цій може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень в будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах

У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість вітчизняних учених дотримується схеми: «дослідження — розро­бки — виробництво — маркетинг — продаж». Американські до­слідники розглядають інноваційний процес докладніше: «фунда­ментальні дослідження — прикладні дослідження — розробки — дослідження ринку — конструювання — дослідне виробницт­во — ринкове випробування — комерційне виробництво». Усі вказані етапи взаємозумовлені і забезпечують успіх нововведен­ня лише за умови інтеграції їх у єдине ціле.

Специфіка інноваційного процесу така, що з розробленням ін­новації центр уваги поступово переміщується від сфери досліджень до сфери збуту. Водночас елементи інноваційного процесу перебувають у тісній взаємодії, постійно обмінюючись інформа­цією.

На рис.2 показана послідовність і взаємозалежність стадій інноваційного процесу на підприємстві.

Отже, інноваційний процес має циклічний характер розвитку, здійс­нюється в просторі і часі, основними його етапами є: науковий, технічний, технологічний, експлуатаційний. Вони охоплюють та­кі види діяльності:

- фундаментальні дослідження (ФД);

- прикладні дослідження (ПД);

- дослідно-конструкторські розробки (ДКР);

- дослідно-експериментальні розробки (ДЕР)

- дослідна база наук (ДБН);

- організаційно-економічна робота (ОЕР);

- промислове виробництво нових товарів (ПВНТ), масове ви­робництво.

Рис. 2. Стадії інноваційного процесу

У сучасній концепції інноватики розрізняють нововведення-продукти, нововведення-процеси і модифікацію продуктів (включаючи сферу послуг). Всі вони розглядаються як напрямки інноваційної діяльності, здійснюваної в цілісній системі управління інноваціями "Наука —» технологія —» економіка —» освіта".

Отже, інноваційна діяльність містить у собі, крім інноваційних процесів, широкий спектр робіт як по освоєнню наукомістких технологій, так і по ефективному використанню отриманих ліцензій, розкриттю ноу-хау і т. д. Неодмінним і обов'язковим напрямком Інноваційної діяльності є поширення і тиражування, тобто дифузія нових виробів, технологій, методів організації виробництва і управління.

2. Основні питання інноваційного менеджменту.

Інноваційний менеджмент являє собою єдиний у своєму роді процес, що об'єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і управління.

Зараз у всіх ланках господарювання здійснюється пошук нових форм і методів управління, що забезпечили б вихід економіки з кризової ситуації.

Практичне рішення проблем розвитку ринкових відносин сьогодні й у майбутньому залежить від ступеня освоєння методів інноваційної діяльності.

Інноваційний менеджмент — це сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і форм управління інноваційною діяльністю конкретного об'єкта управління з метою одержання найоптимальнішим шляхом економічних результатів цієї діяльності.

Управління інноваційною діяльністю фірми, корпорації перед­бачає:

- розроблення інноваційних цілей розвитку;

- створення системи інноваційних стратегій;

- аналіз зовнішнього середовища з урахуванням невизначеності та ризику;

- аналіз інноваційного потенціалу фірми;

- оцінку ситуації на ринку;

- пошук інноваційних ідей, ліцензій, ноу-хау;

- прогноз ситуації на ринку;

- формування інноваційного та інвестиційного портфеля, розроблення проектів;

- планування та організацію наукових розробок, їх упровадження у виробництво;

- удосконалення організаційних структур управління;

- управління персоналом;

- оцінку ефективності інноваційної діяльності;

- процедуру прийняття управлінських рішень;

- вивчення ринкової кон'юнктури, інноваційної діяльності конкурентів;

- дослідження ринку для нових продуктів, і технологій (ємність ринку, умови й еластичність попиту тощо);

- прогнозування діяльності, характеру та стадій життєвого циклу нової продукції (на цій підставі приймаються рішення про розміри виробничих потужностей, обсяги капіталовкладень);

- дослідження ресурсів, необхідних для проведення іннова­ційних процесів;

- аналіз ризиків інновацій, визначення методів їх мінімізації;

- розробку варіантів кооперації в науково-дослідній сфері з конкурентом;

- вибір організаційної форми створення, освоєння й розміщення на ринку нових товарів (моніторинг інноваційного проекту, внутрішній або зовнішній венчур);

- оцінку ефективності інвестиційного проекту;

- дослідження доцільності та планування най адекватнішої форми передавання технології в процесі створення, освоєння, розміщення на ринку (ліцензії, трансфери, науково-технічне співробітництво).

Інноваційний менеджмент націлений на забезпечення ефектив­ного функціонування інноваційного процесу в рамках фірми (під­приємства), з метою створення можливості її конкурентоспро­можності на ринку в довгостроковій перспективі.

Критеріями ефективності інноваційних процесів є еконо­мічні показники, за допомогою яких можна визначити при­ріст економічного результату відносно витрат. При цьому при­буток і дохідність інновацій виступають не як мета, а як важ­лива умова і результат здійснення інноваційної діяльності — створення нових продуктів, технологій, послуг, що вплива­ють на рівень життя суспільства.

Слід зазначити, що в сучасний період цінні винаходи і ство­рення на їх основі дослідно-експериментальних зразків потребу­ють величезних зусиль численних колективів і фінансових ви­трат. Часто початкова вартість інноваційного проекту багато­разово зростає, особливо, коли кілька ідей мають бути поєднані в одне життєздатне нововведення.

Крім того, реалізація інновації на ринку пов'язана з великим ризиком. За даними американського економіста Е. Менсфілда результати приблизно 60 % наукових досліджень і розробок, що проводились 120 американськими промисловими фірмами, не потрапляли на ринок. З кожних десяти виробів, виробництво яких освоєно, п'ять не витримували ринкових випробувань, а з п'яти, що лишились конкурентоспроможними, виявлялись тільки два (тобто 8 % від 100 % наукових досліджень і розробок). Усе це визначає специфіку управління нововведеннями. Інноваційний менеджмент має скоординувати й узгодити функціонування та взаємодію як внутрішніх, так і зовнішніх структурних елементів інноваційного процесу, створити певну гармонію роботи.

Специфіка управління нововведеннями така, що, з одного бо­ку, необхідно стимулювати висування якомога більшої кількості ідей, пов'язаних з інноваціями, забезпечити достатню свободу дій співробітників інноваційного процесу, створити позитивні мотиви праці, а з іншого — необхідно здійснювати контроль за інноваційним процесом у межах стратегічного планування.

Таким чином, виходячи з вищезазначеного, основними цілямиінноваційного менеджменту слід уважати:

- забезпечення довго­строкового функціонування інноваційного процесу на основі ефек­тивної організації всіх його складових елементів і систем;

- створення конкурентоспроможної інноваційної продукції, технологій найбільш ефективним і оптимальним шляхом.

Відповідно до цілей формуються завдання інноваційного ме­неджменту, основними з яких є такі:

- Вироблення стратегічної інноваційної політики і механізмів її здійснення. і

- Формування стратегічних, довго- і короткострокових цілей інноваційної діяльності.

- Розроблення планів, програм, проектів та їх виконання.

- Створення організаційно-виробничої структури і структур управління інноваційною діяльністю.

- Планування організації процесів розроблення інновацій (ін­новаційного процесу).

- Спостереження (контроль) за виконанням етапів, стадій інноваційного процесу в часі та синхронізацією всіх видів діяльності.

- Підбір і розміщення кадрів, створення творчої атмосфери та мотивації інтелектуальної праці.

- Календарне планування роботи і контроль її виконання.

- Комплексне формування та використання інноваційного потенціалу підприємства.

- Організація і кооперація інноваційних програм, прискорен­ня їх розроблення;

- Створення тимчасових цільових груп для комплексного вирішення інноваційних проблем — від ідеї до серійного виробництва продукції.

- Спостереження й оцінка світових тенденцій науково-технічного розвитку.

У практиці управління інноваційними процесами широко ви­користовуються методи системного аналізу проблем, що вини­кають, теорія ймовірності, моделювання процесів прийняття рі­шень, ситуаційний підхід, який дає можливість творчого вико­ристання адекватної ситуації, наукових прийомів управління.

До основних принципів, які притаманні інноваційному мене­джменту, відносять :

- дослідницький стиль прийняття рішень;

- творчий підхід до аналізу непередбачених ситуацій;

- підвищення оперативності управління інноваційним розвитком;

- принципи «центральної ситуації».

Принцип дослідницький стиль прийняття рішень реа­лізується у поєднанні власних досліджень і залучення з цією метою наукових організацій, вищих навчальних закладів, кон­сультаційних центрів. Цей принцип націлений на подолання домінуючого ще на багатьох підприємствах стилю «ми все можемо самі». З підвищенням рівня невизначеності середови­щу такий стиль призводитиме до хибних рішень, утрат від реа­лізації, які можуть бути непорівнянними з витратами на дослі­дження.

Творчий підхід до аналізу непередбачених ситуацій реалізу­ється у використанні системного аналізу проблем, що виникають, економіко-математичного моделювання процесів прийняття рі­шень у кожній з функцій управління інноваціями.

Принцип підвищення оперативності управління інноваційним розвитком реалізується в реакції інноваційного управління на зміни в зовнішньому середовищі. Темпи цих змін не повинні пе­ревищувати темпи інноваційних перетворень (наприклад, ство­рення гнучких технічних систем).

Принцип центральної ситуації в інноваційному менедж­менті полягає у формуванні системи факторів управління роз­витком усіх систем виробництва та узгодження їх з певними цілями управління.

Практика функціонування провідних компаній розвинених країн світу показує, що їх успіхи пов'язані саме з розроблен­ням цілісної системи управління інноваціями, яка перебуває в постійному і неперервному розвитку відповідно до змін як самої організації, так зовнішнього середовища. У цих компа­ніях створюється така інноваційна структура і культура управління, у якій напрями інноваційного розвитку інтегру­ються в загальні стратегічні плани, що пов'язані з постійним розробленням перспективної нової продукції і створенням нових сфер бізнесу.

Під функціями менеджменту розуміється вид діяльності, яка необхідна для реалізації загальних завдань управління ін­новаціями.

У теоретичних працях і в практичній діяльності є кілька підходів до класифікації функцій інноваційного менеджменту.

На наш погляд, до функцій, які відображають зміст інновацій­ної діяльності, належать:

- прогнозування (передбачення);

- формування інноваційних цілей;

- планування;

- координація;

- організація;

- стимулювання (активізація);

- контроль.

Назва кожної функції окреслюють предметні сфери управлінської діяльності, кожна з яких спрямована на вирішення специфічних і різноманітних питань взаємодії між окремими підрозділами фір­ми, що потребують здійснення великої кількості конкретних заходів.

Прогнозування. Функція прогнозування в інноваційному менеджменті спрямована на роз­роблення прогнозів науково-технічного розвитку на тривалу пер­спективу. Під прогнозом розуміється науково обґрунтована дум­ка про можливі зміни техніко-економічного, технологічного, соціального стану об'єкта управління в цілому і його окремих ча­стин. Прогноз — це підсумок висновків, емпіричних даних і об­ґрунтованих припущень про напрями розвитку в майбутньому. Особливістю прогнозування інновацій є його альтернативність і багатоваріантність напрямів у створенні інновацій. Альтернатив­ність означає можливість вибору одного рішення із взаємовиключаючих можливостей. Для складання прогнозу про майбутній стан об'єкта необхідні наукові дослідження закономірностей та тенденцій розвитку суспільства, науково-технічного прогресу, соціальних потреб, технічних можливостей галузі, підприємства та його економічної діяльності.

Існує великий арсенал методів прогнозування, це: методи екс­траполяції, експертні (евристичні методи), метод написання сце­наріїв, метод Дельфі, метод Монте-Карло, метод колективної ге­нерації ідей та ін.

Прогнозування інновацій — це спосіб визначити перебіг подій у майбутньому, виходячи з того, що відбувалось у минулому.
Отже, всі методи прогнозування ґрунтуються на аналізі тенденцій.

Методи екстраполяції. Ці методи застосовуються для перед­бачення того, що існуючі тенденції розвитку прогнозованого об'єкта збережуться в майбутньому. При цьому майбутнє розгля­дається як пряме і безпосереднє продовження минулого (тепері­шнього).

Основними джерелами вихідної інформації для прогнозування є:

- статистична, фінансово-бухгалтерська й оперативна звітність
організацій;

- науково-технічна документація за результатами виконання
НДДКР, включаючи огляд, проспекти, каталоги та іншу інформацію
про розвиток науки і техніки як у своїй країні, так і за кордоном;

- патентно-ліцензійна документація, наукові публікації.

Методи екстраполяції дають змогу використовувати накопи­чений минулий досвід і поточні припущення відносно майбут­нього з метою його визначення.

Метод експертних оцінок використовується переважно в до­вгострокових прогнозах. Прогнозування здійснюється на підставі судження (думки) експерта (групи експертів) відносно поставле­ного завдання. Експертами виступають кваліфіковані спеціалісти з конкретної проблеми, які можуть зробити вірогідний висновок про об'єкт прогнозування. По суті, думка спеціаліста — це ре­зультат логічного аналізу й узагальнення процесів, які стосують­ся минулого, теперішнього і майбутнього, на основі особистого досвіду, кваліфікації та інтуїції.

Метод експертних оцінок має кілька видів:

- індивідуальна експертна оцінка;

- колективна експертна оцінка;

- метод психоінтелектуальної генерації ідей;

- метод експертних комісій та ін.

Метод написання сценаріїв. Сценарій означає сю­жетну схему, тобто заздалегідь підготовлений план дій чого-небудь.

Сценарій інновацій — це упорядкована в часі послідовність епізодів вибору інноваційної політики, методів її реалізації, тобто логічна послідовність подій, які показують крок за кроком, як бу­дуть розгортатись події у майбутньому. Метод написання сцена­ріїв полягає у підборі колективу спеціалістів для складання сце­нарію майбутнього розвитку процесів, які можуть виявляти й оцінювати потенційні наслідки, що при цьому можуть виникну­ти. Мета написання сценарію — створити гіпотетичну майбутню ситуацію з інноваційного розвитку.

Сценарій має такі позитивні якості:

- це найефективніший метод нетрадиційного мислення;

- змушує спеціалістів, які розробляють інноваційні прогнози,
занурюватись зовсім у незнайомий світ майбутнього, а не розгля­дати тільки його варіанти, що передбачають прості проекції теперішнього в майбутнє;

- змушує спеціалістів звертати увагу на деталі та процеси, які
вони могли легко випустити з поля зору, коли б обмежувалися
тільки загальними міркуваннями;

- є важливим заходом для вивчення майбутньої ситуації (інноваційної, господарської, політичної), одержаної в процесі проведення будь-якої гри.

Метод Дельфі — це метод прогнозу, під час використання якого у процесі дослідження виключається безпосереднє спілку­вання між членами групи і проводиться індивідуальне опитуван­ня експертів з використанням анкети для з'ясування їхньої думки відносно майбутніх гіпотетичних подій. Назву цей метод дістав від назви знаменитого в античному світі оракула Дельфійського храму (Дельфійський оракул).

Основні особливості цього методу такі:

- повна відмова від особистих контактів між експертами, які
опитуються з певної проблеми;

- забезпечення експертів необхідною інформацією, включаю­
чи й обмін думками між ними після кожного туру опитування;

- забезпечення анонімності, аргументації і критики оцінок.

Метод Монте-Карло (за назвою міста, яке відоме своїми граль­ними домами) — це метод імітації для приблизного відтворення реальних явищ. Він об'єднує аналіз чутливості (сприйнятливості) і аналіз розподілювання ймовірностей вхідних змінних. Цей ме­тод дає змогу побудувати модель, мінімізуючи дані, а також максимізувати значення даних, які використовуються в моделі. По­будова моделі починається з визначення функціональних залежностей у реальній системі. Після чого можна одержати кіль­кісне рішення, використовуючи теорію ймовірності й таблиці ви­падкових чисел.

Формування інноваційних цілей. Процес формування іннова­ційних цілей є однією з важливих процедур інноваційного менедж­менту і складовою всіх планових розрахунків в інноваційній сфері.

Інноваційні цілі пов'язані з місією фірми, стратегіями, життє­вим циклом інновацій і організації в цілому та є орієнтиром інно­ваційної діяльності на задані періоди.

Кінцева мета інноваційного менеджменту полягає в тому, щоб забезпечити довгострокове функціонування підприємства на ос­нові ефективної організації інноваційних процесів і конкуренто­спроможності інноваційної продукції.

У великих організаціях (корпораціях) розробляється «дерево ці­лей», у якому інноваційні цілі складають певний ієрархічний рівень.

Дерево цілей являє собою упорядковану ієрархію цілей, що відображає їх внутрішні взаємозв'язки і супідрядність, основний зміст якого полягає в способі переходу від глобальної (основної) цілі до сукупності мілкіших підцілей. Дерево цілей має кілька (З—4) рівней, їх кількість визначається конкретними умовами, рівнем інформації, складністю об'єкта, кваліфікацією експертів, ресурсними можливостями, необхідністю точного прогнозу. Цілі показують напрям дій системи управління, її кінцевий результат.

Цілі інновацій мають бути конкретно сформульованими і ви­мірними. За змістом вони можуть мати науковий, технічний, еко­номічний, соціальний, політичний характер і бути орієнтованими на вирішення виробничих, кадрових, соціальних, екологічних, технічних завдань розвитку організації.

Цілі інновацій мають бути достатньо точно орієнтованими в часі з точки зору досягнення певних результатів.

Планування як функція інноваційного менеджменту полягає
в обґрунтуванні основних напрямів і пропорцій інноваційної діяльності відповідно до прийнятих прогнозів та цілей розвитку, можливостей ресурсного забезпечення, інноваційного потенціалу організації, попиту ринку. Функція планування охоплює весь комплекс заходів як з розроблення планових завдань в інноваційному процесі, так і з упровадження їх практично.

Значення функції планування полягає в тому, що в процесі4 планових розрахунків забезпечується деталізація цілей іннова­ційної діяльності, доведення їх до окремих структурних підрозді­лів і виконавців, визначення складу необхідних ресурсів, узго­дження черговості та строків реалізації проектів, програм і окремих робіт, установлених на певний період.

Процес планування базується на аналізі та оцінці:

- чинників зовнішнього і внутрішнього середовища;

- інноваційного потенціалу організації, виробничих можливостей;

- НДДКР нових технологій, нових зразків продукції;

- фінансового стану та фінансових можливостей.

У рамках цілісної системи інноваційного менеджменту функ­ція планування виконує такі основні завдання:

- структуризацію цілей інноваційної діяльності та доведення їх до виконавців;

- формування програми заходів, наукових, технічних і виробничих завдань, вирішення яких забезпечить досягнення наміче­них цілей;

- взаємозв'язок у часі та просторі намічених цілей, заходів і виконавців;

- оцінку матеріальних, фінансових, науково-технічних ресурсів, необхідних для реалізації прийнятих інноваційних програм та проектів; регулювання процесу виконання видів робіт згідно з іннова­ційними програмами.

Координація. Функція координації в інноваційному менедж­менті означає процес узгоджування діяльності всіх ланок системи управління, апарату управління підрозділів НДДКР і окремих спеціалістів. Координація забезпечує єдність відносин суб'єкта й об'єкта управління.

Координація у складних соціоекономічних системах має супере­чливі тенденції: з одного боку, системі необхідна свобода вибору поведінки, а з іншого — необхідно застосовувати управлінські дії, щоб змінити первісний стан системи до потрібного результату.

Координація є основою структури організації, яку зазвичай визначають як сукупність сталих зв'язків в організації. Без взаємо­зв'язків і фактичної взаємодії частин не може бути організацій­ного цілого. Саме зв'язки є умовою взаємодії. Зв'язки між під­розділами організації, її частинами здійснюються через канали комунікації. Зв'язки — це виявлення відносин, а не якісь дії.

Вертикальні зв'язки з'єднують ієрархічні рівні організації та її підрозділів. Вони формуються в процесі проектування організації, діють постійно, відображаються на всіх можливих схемах, визнають розподіл повноважень, тобто вказують «хто є хто» в організаційній ієрархії. Вертикальні зв'язки є каналами передавання розпорядчої і звітної інформації та створюють стабільність в організації.

Горизонтальні зв'язки — це зв'язки між підрозділами, рів­ними за положенням в ієрархії. їх головне призначення — сприя­ти ефективній взаємодії всіх підрозділів організації відповідно до її цілей і завдань.

Організація. Сутність цієї функції в інноваційному менеджмен­ті полягає в забезпеченні виконання планових завдань і об'єднання людей, які спільно реалізують інноваційні плани, програми, проекти на базі відповідних правил і процедур. До останніх належить ство­рення органів управління, відповідної організаційної структури управління, встановлення взаємозв'язків між підрозділами, розподіл інформації за підсистемами менеджменту.

Функція організації забезпечує раціональне поєднання в просто­рі та часі всіх елементів інноваційного процесу, що вможливлює найефективніше виконання планових завдань і визначає умови, у яких вони будуть виконуватись. Це важливо, оскільки організація потребує гнучкості і динамічності залежно від тематики НДДКР. Сучасній теорії та практиці інноваційного менеджменту притаманна досить велика розмаїтість форм і видів організації інновацій.

Стимулювання. Функція стимулювання в інноваційному ме­неджменті виявляється в спонуканні працівників до зацікавлено­сті в результатах своєї праці зі створення і реалізації інновацій.

Стимулювання передбачає створення системи моральних і мате­ріальних заохочень для співробітників організації у підвищенні про­фесійного рівня, просуванні по службі, покращанні психологічного клімату, що дає змогу підвищити продуктивність як індивіду­альної, так і колективної праці, забезпечити конкурентоспромож­ність і процвітання організації в довгостроковій перспективи.

Контроль. Функція контролю — одна з важливих функцій ін­новаційного менеджменту. Вона полягає в перевірці організації інноваційного процесу, плану виконання створення новинок, ре­алізації інновацій. Методи контролю широко варіюють залежно від типу виробництва і продукції, що випускається. Завданнями інноваційного контролю є:

- збір і систематизація інформації про стан інноваційної діяльності та її результати;

- оцінка одержаних результатів діяльності;

- аналіз причин відхилення і чинників, які впливають на результат діяльності;

- підготовка і реалізація рішень, які спрямовані на досягнення
намічених цілей розвитку та подолання відхилень.

У системному підході контроль виконує функцію зворотного зв'язку в процесі управління інноваціями: інформаційні потоки в ньому спрямовані від об'єкта до суб'єкта управління.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Які завдання виконує інноваційний менеджмент?

2. Що розуміється під функціями інноваційного менеджменту і за якими ознаками їх розрізняють?

3.Розкрийте сутність функції планування в інноваційному менеджменті.

4. У чому полягає особливість формування інноваційних цілей?

5. Що являють собою альтернативи в прогнозуванні? Які методи прогнозування використовуються на підприємстві?

6. Покажіть основні відмінності прогнозу від плану.

7. Покажіть стадії інноваційного процесу.

8. Перелічіть суб’єкти інноваційного процесу.