Географічний детермінізм. Дифузіонізм.

Тема 1. Школи і наукові напрями політичної етнології

План

1. Етнологічні школи і напрями.

а) міфологічна школа;

б) еволюціонізму;

в) дифузіонізм та школа геополітики в політичній етнології;

г) функціоналізму;

д) структуралізму;

е) історичної етнології;

є) етнопсихологічна школа.

2. Сучасна проблематика досліджень з політичної етнології, новітні школи та наукові напрями.

1) Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій.-К.: Либідь, 1994.-С. 9-21, 69-85.

2) Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К.: Либідь, 2000.-С. 168-177.

3) Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999.-С. 62-65, 68-70.

4) Дельєж Робер. Нариси з історії антропології. Школи, автори, теорії. – К.: вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008.

5) Тиводар М. Етнологія. – К., 2004.

6) Кафарський В., Савчук Б. Етнологія. Підручник.- К., 2006.

7) Антонюк О.В. Основи етнополітики: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К. : МАУП, 2005. - 432 с.

8) Донцов Д. Націоналізм //Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. — К., 1998.

9) Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 295 с.

10) Малий етнополітичний словник / О.В. Антонюк, В.І. Волобуєв, М.Ф. Головатий та ін. - К. : МАУП, 2005. - 288 с.

11) Картунов О.В. Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник. - К.: Крок, 1999. - 300 с.

12) Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: Етнополітичний аналіз: монографія. - К. : Вища школа, 1998. - 392 с.

Крисаченко В.С, Степико М.Т., Власик О.С. та ін. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. — К: НІСД, 2004.

1. Етнологічні школи і напрями:

Процес пізнання, як указував відомий історик етнології С. Токарєв, включає дві обов'язкові частини – накопичення фактичних знань про предмет дослідження та їх тлумачення, – які постійно перебувають у зумовленості та взаємодії. Причому в етнології глибина осмислення, особливо залежить від ґрунтовності емпіричної, фактичної бази: чим різноманітнішим та значнішим за обсягом матеріалом оперує етнолог, тим більше він має підстав для фундаментальних узагальнень.

Утім, сама тільки фактична база недостатня для одер­жання абсолютної істини; до неї вчений може наближа­тися, лише маючи досконалу систему осмислення та інтер­претації фактичного матеріалу. Спосіб здобуття істини, власне, становить методологію пізнання, система ж уста­лених способів є науковим напрямом, а якщо він має тра­диції – науковою школою.

Кожна наукова школа майже обов’язково пов’язана з боротьбою ідеологій, з актуальними політичними, економіч­ними та соціальними проблемами. Нерідко на перехресті цих проблем і зароджуються школи. Прикладом може бу­ти XVIII століття – час гострого протиборства схоластики і діалектики. Проте рушійною силою науки, і зокрема фор­мування шкіл, є не ідеолого-політичні чинники, а механізм її внутрішньої логіки – рух до пошуку істини. Такий пошук передбачає різні шляхи, отож зрозуміло, що кожний з них започатковує свій науковий напрям або наукову школу.

Українська політична етнологія розвивалася в системі світової народознавчої науки і тому, природно, зазнавала впливу різних напрямів та шкіл. Водночас, маючи політичну при­роду та умови для виникнення, її школи позначені специ­фічністю. Найрельєфніше це виявилося у міфологізмі.

Міфологічна школа

Міфологічна школа – науковий напрям, в основі якого лежить уявлення про міфи, легенди та інші форми духовної культури народу як прояв його духу, національної самосвідомості та народної сутності. Вважається, що міфологічна школа сформувалася на початку XIX ст. в Німеччині, а її засновниками були брати Я. і В. Грімм. Подібні ідеї в Росії розвивали Ф. Буслаєв, І. Худяков, О. Котляревський, в Англії – М. Мюллер, у Франції – А. Пікте, в Італії – А. де Губернатіс, в Україні – О. Потебня. Ра­зом із тим в українській етнології традиція міфологізації має більш давнє коріння і більш ґрунтовну основу.

Міфологічна школа українознавства зросла на ґрунті течії, близької за суттю до міфологізму, – романтизму, якому притаманне перебільшення значення історичних подій та національних явищ, тобто їх певна ідеалізація та міфологізація. Ця міфологема історії і буття взагалі характеризувала не одне покоління українських істориків та етнографів, починаючи від М. Маркевича і закінчуючи М. Грушевським. В етнографічних дослідженнях Маркевича, наприклад, як і в його головній історичній праці «История Малороссии», пройнятих ідеями волелюбності й протесту проти будь-якого гноблення, можна бачити й ідеалізацію історичного минулого України, зокрема козацтва, нерозуміння соціальної природи станів, перебільшення зна­чення емпіричного матеріалу, передусім народних оповідок та легенд.

Міфологізоване осмислення етносоціальних проблем на українському ґрунті так відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв’язку з етнічною ментальністю українства – його схильністю до фантазувань. Ос­тання ж замішана на глибинних шарах архаїчної землеробської культури, побудованої на міфології, демонології, культі. Українці – народ із надзвичайно розвиненим магічним мисленням, з великою магічною традицією. Ця риса на науковому рівні була помічена ще О. Пипіним та Є. Огоновським, котрі називали її «уродженим інстинктом». Са­ме вона і вплинула на розвиток романтичних тенденцій в українському народознавстві, а пізніше й етнографії, про­явившись наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у вигляді підвищеного інтересу до старовини, національного характеру, фольклору, поезії, до прадавнього коріння взагалі.

Найбільш послідовним прихильником міфологічної шко­ли був А. Афанасьєв, котрий убачав в усьому земному не­бесне начало, доводячи до крайнощів німецькі міфологічні теорії. Те ж робив і О. Потебня, започаткувавши у 30-х роках XIX ст. класичну міфологічну школу в українському народознавстві. Це знайшло відображення у його працях «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «О доле и сродных с нею существах», «О купальских огнях и сродных с ними представленнях» (1867) та ін.

Романтизм та міфологізм по суті стали основою, на якій зароджувалась українська етнографія та її перший науко­вий центр – харківський. Гурток «Харківські романтики», очолюваний І. Срезневським, об’єднував відомих народо­знавців – К. Сементовського, В. Пассека, М. Костомаро­ва – прихильників міфологічної школи. Пізніше до неї бу­ли причетні М. Цертелєв, М. Максимович і навіть ранній М. Сумцов.

Міфологічна школа відіграла позитивну роль у збудженні громадського інтересу до витоків рідної історії та культури, у піднятті цілих шарів народного духовного життя, і в цьому полягає її значення. Разом із тим вона слабує на певну однобічність підходів до осмислення реалій, спрощеність трактувань процесу розвитку культури, навіть на деяку реакційність світобачення. Щоправда, остання риса найменшою мірою стосується української міфологічної школи, оскільки міфологізацію земного вона уявляла як природний процес, на відміну від подібних шкіл в інших країнах, котрі у руйнації колись єдиної індоєвропейської культури бачили загальний регрес культури і цивілізації. Проте українська міфологічна школа має й інші досить серйозні вади, головна з яких — ігнорування об’єктивних законів розвитку соціальних і національних явищ. Утім, традиції міфологічної школи виявилися настільки життєздатними, що регенеру­ється і в сучасних умовах: дедалі більше з’являється праць, у яких хід земних процесів пояснюється лише космічними явищами, а розв’язання соціальних проблем відшукується у космосі.

Відчутного удару класичній українській міфологічній школі завдали М.Сумцов, Ф.Вовк. Порівняльно-історичний метод стає визначальним для вітчизняної етнографії, а приклад чудового його використання — праці Ф. Вовка, насамперед «Этнографические особенности украинского народа» (1916).

Еволюціонізм

Гіпотезу прогресивного розвитку людства від «дикого стану» до цивілізації ще в античні часи в поетичній формі сформулював Тіт Лукрецій Кар. Ідея поступального розвитку людства по висхідній в умовах європейського середньовіччя була добре забута. Вона жила лише в працях арабських і візантійських учених XI-XV ст., а в поглядах західноєвропейських учених заново почала оживати лише у XVIII ст.

Витоки ідейних коренів еволюціонізму виявляються у поглядах філософів і суспільствознавців XVІІІ – початку XIX ст. Вперше ці погляди були сформульовані в космогонічній теорії І. Кантом (1755), а в астрономії – Лапласом (1796). Розглядаючи сонячну та інші зоряні системи, обидва вчені прийшли до висновку, що ці системи виникли (розвинулись) із первісних туманностей. Ч. Лайєль цю ідею еволюції переніс на геологію (1830-1833). Зго­дом принцип розвитку проник і в біологію. Еволюцію рослинних і тваринних видів, їх змінність і складні взаємозв'язки з навколишньою природою відстоював Ж.-Б. Ламарк (1809), К. Бер (1829-1837) та інші природознавці.

Ще у 1798 р. Р.Мальтус(1766-1833)опублікував свою відому книгу «Досвід закону про народонаселення», в якій основним рушієм господарського і соціально-культурного розвитку людства він називав «боротьбу за існування», тобто принцип соціальної боротьби за існування між людьми. Він обґрунтував тезу, що народонаселення зростає у геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування — в арифметичній. Тому стихійні лиха, епідемії, війни, голодомори він вважав за природні регулятори народонаселення, що знімають суперечності між людьми і природою, між зростанням населення і виробництвом продуктів життєзабезпечення. Ч. Дарвін визнавав, що цей принцип він переніс на живу природу і сформулював концепцію внутрішньовидової і міжвидової боротьби. У 1852 р. англійський філософ і соціолог Г. Спенсер, на сім років раніше від Ч. Дарвіна, прийшов до ідеї існування еволюції в біологічному світі, сформулював принцип добору і боротьби за існування у світі природи, але не обґрунтував його. Ч. Дарвін визнавав Г. Спенсера за одного із своїх попередників.

Але справжній переворот у науці про природу, людину і людське суспільство здійснив Ч. Дарвін (1809-1882). Не випадково рік публікації його книжки «Походження видів шляхом природного добору» (1859) багато дослідників вважають за дату, з якої починаються сучасні етнологія і антропологія. На основі узагальнення попередніх досягнень природничих наук та власних пошуків Ч. Дарвін сформулював теорію походження видів рослин і тварин, розкрив фактори еволюції живих істот (спадковість і мінливість, природний і штучний добір), обґрунтував розвиток як процес безперервних змін, здійснив аналіз факторів еволюційного процесу.

Основні положення теорії Ч. Дарвіна відразу ж були використані для з’ясування походження людини та її історії. Уже в 1863 р. Т. Гекслі опублікував працю «Місце людини в природі», в якій теорію Ч. Дарвіна застосував до людини як окремого біологічного виду. Сам Ч. Дарвін понад тридцять років опрацьовував ідею природного походження людини. Свої погляди на цю проблему він виклав у працях «Походження людини і статевий добір» (1871) та «Вияви емоцій у людини і тварини» (1872).

На цих ідеях сформувався еволюціоністський напрям в етнології. У його основі лежали такі теоретичні положення: ідея єдності людського роду; однолінійний розвиток культури від простого до складного; закони розвитку суспільного ладу і культури обумовлені психологічними властивостями індивідуумів, етнічних спільнот; загальні закони розвитку суспільства дають можливість порівняти рівні розвитку культури різних етносів. Найвидатнішими представниками еволюціонізму були Едвард Тайлор, Герберт Спенсер, Джеймс Фрейзер, Адольф Бастіан, Теодор Вайц, Йоган Баховен, Джон Мак-Леннан, Шарль Летурно, Льюїс Морґан та інші. Ці загальні ідеї еволюціонізму в етнології другої половини XIX ст. розвивали вчені майже всіх європейських країн.

Адольф Бастіан (1826-1905). Лікар за освітою, мандрівник, який відвідав усі частини світу і зібрав великий етнографічний матеріал до очолюваного ним Берлінського музею народознавства. У своїй тритомній праці «Людина в історії» (1860) він виклав основні думки про закономірність розвитку людства від примітивного до досконалого стану, про єдність людської психіки, в основі якої лежить адаптація людських спільнот до природно-географічних та історичних умов. Чим міцніше етнос прив’язаний до навколишнього середовища, тим повільніше в ньому відбуваються історичні і соціокультурні зміни. Розвиток культури – це результат взаємодії людських спільнот з навколишнім середовищем.

А. Бастіан вважав, що єдність людських культур проявляється через наявність у них елементарних ідей. Кожен етнос має певне коло елементарних ідей. Поки етнос живе відокремлено від інших, його коло ідей залишається незмінним; контакти з іншими етносами привносять нові ідеї, а ті стимулюють подальший розвиток культури.

Теоретичні погляди Бастіана поєднували ідеї єдності людської психіки з ідеями біологічної природи людського мислення. На його думку, все духовне життя людства підпорядковане біологічним законам. Вивчення цих законів, причин і факторів розвитку людського духу в часі і становить, на його думку, предметну область етнології як природничої науки.

Теодор Вайц. Сучасником А. Бастіана був кабінетний вчений, професор філософії Марбурзького університету Т. Вайц (1821-1864). У своїй шеститомній «Антропології первісних народів» (1858-1872) він не лише доволі чітко сформулював предмет етнології як науки, що повинна вивчати «племінну спорідненість окремих народів і племен», а й дуже чітко виклав основні принципи еволюціонізму в антропології й етнології. Його погляди зводились до таких двох основних теоретичних положень:

а) єдність біологічного і соціального начал у кожній людині;

б) єдність людства випливає із однакових здібностей всіх етносів до розвитку культури.

Йоганн-Якоб Баховен. Користуючись основними теоретичними положеннями еволюціонізму, швейцарський правник Й.-Я. Баховен (1815-1887) у праці «Материнське право» (1861) відкинув пануючу тоді «патріархальну теорію». Він розробив схему поступального еволюційного розвитку сім’ї від невпорядкованих шлюбних стосунків (проміскуїтету) до материнського роду (права), а від нього – до панування батьківського роду (права). Незважаючи на наївно-спрощене пояснення походження і розвитку сім’ї (жінки через свою сором’язливість відкинули проміскуїтет і винайшли сім’ю, вірування та перетворили себе в символ родючості, в праматір і т.п.), погляди Баховена про те, що всі етноси землі пройшли розвиток від гетеризму до материнського, а потім до батьківського права, відіграли позитивну роль у розвитку етнології.

Джон Мак-Леннан.Видатним прихильником і пропагандистом еволюціонізму в етнології був шотландський адвокат Дж. Мак-Леннан (1827-1881). У 1865 р. він опублікував етнологічне дослідження «Первісний шлюб». У ньому вчений цілком самостійно поставив питання про розвиток форм шлюбу і сім’ї від проміскуїтету через матріархат до патріархату, розробив і ввів в етнологію такі фундаментальні поняття, як екзогамія і ендогамія, матрілокальність і патрілокальність, матрілінійність і патрілінійність. У 1869-1870 рр. він опублікував дослідження «Про вшанування тварин і рослин», в якому детально проаналізував тотемічні вірування.

Едвард Тайлор. Найвидатнішим теоретиком і засновником еволюціонізму в етнології був англійський вчений Е. Тайлор (1832-1917). Уже в першій своїй праці «Дослідження в галузі давньої історії людства» (1865) він відстоював ідею прогресу людської культури від епохи дикунства до сучасної цивілізації. У 1871 р. він опублікував свою основну працю «Первісна культу­ра», а в 1881 р. останню велику працю — «Антропологія». Е. Тайлор, як і всі еволюціоністи, розглядав історію людської культури як постійний прогресивний розвиток, а прогрес трактував як невпинне вдосконалення явищ культури. На доказ він наводив багато прикладів розвитку конкретних явищ культури від простого до складного. Щоб підтвердити це, він увів поняття «пережитки», розробив його і широко ним користувався. Під пережитками Тайлор розумів ті залишки матеріальної культури, соціального життя, обряди, звичаї, традиції і погляди, які в силу звичок перенеслися з ранніх стадій культури в більш пізні. Спираючись на поняття «пережитки», він розробив анімістичну теорію походження релігії від вірувань у духів тварин і природних сил до віри в загробне життя, а потім до великих богів природи і єдиного великого Бога.

Тайлор вважав, що прогресивний розвиток культури, цей магістральний напрям поступу людства, обумовлений тим, що сама людина – частина природи і розвивається відповідно до її законів. Він однозначно розглядав історію людської культури як «частину історії природи». Тому всіх людей вважав однаковими за своїми психологічними та інтелектуальними задатками. Саме природою спричинені однаковості і схожості в культурах різних етносів. На його думку, різнобарв’я людських культур спричинено численністю поступальних стадій їх розвитку. Разом з іншими еволюціоністами Тайлор закони природи переносив на культуру, а тому явища матеріальної і духовної культури групував у види і ряди.

Незважаючи на надмірну біологізацію законів розвитку людської культури, погляди Тайлора були помітним кроком в етнології, бо ним було обґрунтовано прогресивний поступальний розвиток людської культури від первісного стану до цивілізації; зроблено висновок, що різноманітність форм культури – це стадії їх поступового розвитку, а кожна з них є продуктом минулого; підтверджено, що послідовні стадії розвитку культури з’єднують в один ряд усі культури, від найвідсталіших до найсучасніших.

Герберт Спенсер (1820-1903) – англійський філософ, психолог, соціолог і біолог. Свої погляди він виклав у праці «Основи соціології». В основу концепції він поставив ототожнення людських спільнот з біологічними організмами. За Спенсером, людські спільноти та їх культура розвиваються під впливом природно-географічних умов, контактів з сусідами та фізичної природи людей (антропологічних відмінностей і психологічних особливостей). Одним із перших він висунув гіпотезу, що «відсталі» культури створені фізично, розумово і морально неповноцінними людьми. Ця теза згодом стала основою теорії неповноцінності рас.

Спенсер вважав, що людські спільноти під впливом природної адаптації і культурних традицій не лише поступово перетворюються в людські популяції, а й спричиняють різні рівні їх історико-культурного розвитку. Ці відмінності можуть бути подолані, бо вроджені здібності людини постійно вдосконалюють­ся. Крім того, вивчаючи інтеграційні і диференційні процеси в людських культурах, Спенсер увів у науковий обіг поняття «структура», «функція», «культурний інститут» і цим став предтечею функціонального напряму в етнології.

Льюїс Морґан (1818-1881). Завершеного вигляду еволюціоністська теорія в етнології набула в працях американського вченого, юриста за фахом і етнолога за покликанням Л. Морґана. Сорок років свого життя він присвятив вивченню індіанців США, а потім й етносів інших частин світу. Свої погляди на етнічні проблеми він виклав у таких працях, як «Союз ірокезів» (1851), «Система спорідненості і свояцтва в сім'ї» (1870), «Первісне суспільство» (1871), «Стародавнє суспільство» (1877).

Як послідовний еволюціоніст, Л. Морґан відстоював єдність людського роду, а культуру та історію етносів розглядав крізь призму прогресивного розвитку. Ці погляди він чітко сформулював словами: «Історія людської раси має єдине начало, єдина в своєму досвіді і своєму прогресі». Він не лише відстоював і обґрунтовував прогресивний розвиток людського суспільства з найдавніших часів, а й розробив періодизацію первісного суспільства, дав його всеохоплюючу характеристику, з’ясовував причини нерівномірного історичного розвитку етносів, уточнював значення культурно-історичних контактів між етносами для подальшої прогресивної еволюції їх культури і т. ін.

Найвидатнішим науковим доробком Морґана є розкриття ним сутності родової організації як основи всього первісного суспільства. Вчений незаперечно довів універсальність родоплемінної організації, що існувала в усіх етносів на певних ступенях їх історичного розвитку. Зародкову основу роду він шукав у ранніх формах соціальної організації, а для підтвердження своїх висновків наводив матеріали про соціальну організацію австралійських аборигенів. Трактуючи рід як «сукупність кровних родичів, які походять від спільного предка і характеризуються спільним родовим іменем», Л. Морґан доводив, що рід, фратрія, плем’я, союз племен – послідовні форми його розвитку, що рід поступово еволюціонував від матріархального і матрілінійного до патріархального і патрілінійного. Основну причину еволюції всіх суспільних інститутів він пояснював змінами форм власності. На його думку, форми власності зумовили заміну родових зв’язків територіальними, викликали заміну спадкування родом на спадкування від батька до сина.

Дуже важливим відкриттям Л. Морґана є розроблена ним концепція розвитку шлюбу від групового до парного, а сім’ї – від парної матрілокальної до патріархальної, а потім – моногамної. Відкинувши патріархальну теорію сім’ї, вчений пов’язав її поступову еволюцію з розвитком суспільного виробництва і відносинами власності.

Визначним для розвитку етнології як самостійної науки мало вивчення Морґаном історії первісного суспільства та його періодизація первісної культури. Запропонована ним періодизація первісності на епохи дикості і варварства та виділення в кожній із них нижчого, середнього і вищого ступенів, дала можливість пов’язати і синхронізувати етнографічні, археологічні та історичні факти, визначити місце кожного етносу в загальному історичному процесі.

З появою праць Л.Морґана еволюціонізм набув вигляду доволі стрункої концепції. Проголошуючи ідеї прогресивного розвитку людського суспільства, еволюціоністи відстоювали такі основні ідеї:

- людство єдине як біологічний вид, всі люди мають однакові розумові задатки, а тому в схожих ситуаціях приймають однакові рішення;

- розвиток суспільства відбувається згідно із законами еволюції живої природи, де джерелом розвитку є міжвидова боротьба за існування;

- людське суспільство розвивається від примітивних до складних форм культури, а форми його організації – від простого до складного стану шляхом безперервних поступових змін;

- всі елементи людської культури мають свій початок, більш пізні розвиваються на основі ранніх, а тому розвиток культури багатоступінчастий.

Еволюціоністи зробили помітний внесок у становлення і розвиток етнології як науки. Вони створили першу фундаментальну, струнку і послідовно витриману концепцію єдності людського роду, його єдиного закономірного і універсального поступального розвитку від простого до складного, розробили теорію розвитку етносів та їх культур в єдиному потоці еволюції. Еволюціоністи розробили не лише загальну концепцію і методологію розвитку, а й організаційно-наукову структуру, методи і методики етнологічних досліджень і цим повністю сформували етнологію як самостійну науку.

Напрями еволюціонізму.Основні принципи еволюціонізму лягли в основу формування ряду відмінних теорій, які концентрували свою увагу на різних аспектах і чинниках розвитку культури етносів.

Культурно-історичний напрям (Л. Морґан, Ю. Ліпперт, Е. Тайлор, Дж. Лаббок, М. Ковалевський), реконструюючи процес розвитку окремих сфер суспільного життя, відтворював логічну послідовність ступенів розвитку первісного суспільства, етапи його становлення, розквіту і розкладу.

Соціологічний напрям (Дж. Мак-Леннан, Е. Дюркгайм, О. Конт, Е. Вестермарк). У центр своїх досліджень вони ставили соціальні інститути і відносини (шлюб, сім’ю, суспільні поділи праці, виникнення власності, соціальних груп і т.п.), але мало вивчали культурно-побутові особливості етносів.

Водночас основні принципи еволюціонізму і теорії його напрямів лягли в основу ряду ідеологічних і політичних концепцій. Найчастіше з висновку еволюціоністів про єдність людства і його поступальний розвиток робили висновок про те, що колись всі етноси прийдуть до цінностей європейської культури. Цим виправдовувалось європейське колоніальне панування, яке трактували як допомогу відсталим етносам у подоланні відставання.

Розвиток етнології наприкінці XIX ст. висвітлив і теоретичні слабкості еволюціонізму. Зокрема, еволюціоністи не могли і не прагнули пояснити самозародження людської культури та її етнічних складових. Ці та інші недоліки еволюціоністської теорії викликали розчарування. Одна частина колишніх її прихильників відмовилася від теоретичних узагальнень і зосередилась на етнографічних описах, а друга – почала шукати нові підходи до проблем виникнення, розвитку і поширення людської культури та її етнічних складових.

Сформувавшись як система наукових поглядів, етнологія вже наприкінці ХІХ – на поч. XX ст. розділилася на окремі напрямки і школи. Почалася майже всеохоплююча і систематична критика еволюціонізму. Окремі дослідники занадто біологізували суспільні процеси, другі — перебільшували значення психологічних явищ у житті етносів, треті – заперечували універсальність законів розвитку суспільства, четверті – виступали проти ідеї єдності людства і його культури, п’яті – історичний процес спрощували до розвитку продуктивних сил і претендували на єдино правильне вчення, шості – відстоювали визначальність географічних факторів у розвитку людської культури, сьомі – визнавали лише просторовий розвиток культури, а її поступальну еволюцію заперечували і т.п. Все це спричинило розпад еволюціонізму на окремі напрями і самостійні школи, породило десятки наукових концепцій і гіпотез.

Неоеволюціонізм.

Наприкінці 40-х рр. XX ст. у США знову почали проявляти інтерес до еволюціонізму. Нові прихильники прагнули перебороти прямолінійність класичного еволюціонізму, тлумачили еволюцію як поступальний розвиток, що відбувається з невідомих причин, розробили теорію загального і часткового розвитку, закони культурної домінанти і потенційного розвитку, відстоювали концепцію багатолінійного розвитку замкнутих систем і вважали, що ця різноманітність є результатом пристосування людей до навколишнього середовища і т. ін.

Найвидатнішими представниками неоеволюціонізму були Леслі Елвін Уайт (1900-1975),Джуліан Стюард (1902-1972), а їх послідовником – Мервін Гарріс (1927-2001). Перший із них (Уайт) еволюцію культур пов’язував із зростанням кількості використовуваної енергії, а весь сенс культурної еволюції вбачав у адаптації людей до навколишнього світу. Культура, як традиція, оточує людей з народження, формує їх світосприймання і світовідчуття, визначає моделі поведінки, відносини, переконання і т. ін. Провідну роль у культурі Уайт відводив символам (ідеям), які людина використовує для поширення і продовження людського досвіду.

Помітну роль у становленні неоеволюціонізму і розвитку його ідей відіграв Дж. Стюард, який кожну культуру сприймав як окрему систему. Еволюцію культур він пов’язував із потребами адаптації кожної з них до природних умов, яка й обумовила взаємозв’язок між природним оточенням і рівнем розвитку суспільства, спричинила множинність (багатоманітність) еволюції. Схожість культурних явищ різних етносів він пов’язував зі схожістю природних умов та однаковістю технологічного рівня їх розвитку. Стюард вважав, що навколишнє середовище може виконувати як роль спонукальної творчої сили розвитку, так і роль обмежувального (стримуючого) чинника розвитку.

У 50-60-х роках XX ст. неоеволюціонізм (культурний матеріалізм) став провідним напрямом у США. Його прихильники почали використовувати факти розвитку сучасних культур для реконструкції минувшини. Найвидатнішим американським неоеволюціоністом 60-80-х рр. XX ст. вважається Мервін Гарріс, який схожості і відмінності в розвитку культур пов’язував з необхідністю і умовами задоволення людських потреб. Задоволення цих потреб, на його думку, відбувається за допомогою технологій, що передбачають оптимальну експлуатацію всіх ресурсів при мінімальних затратах праці. Кожна з таких технологій максимально взаємодіє з конкретним природним середовищем певних історичних епох. Саме через цю взаємодію культура і навколишнє середовище впливають одне на одне. Основна його ідея - детермінованість економіки.

Географічний детермінізм. Дифузіонізм.