Не ухилення особи від слідства або суду

Під ухиленням від слідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності (ч. 2 ст. 49), розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, і перехід її на нелегальне становище тощо). Не е такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується, а також особа, хоч і відома таким органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений у законі. КК 2016 p. залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційований строк давності, по закінченні якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду.

Якщо така особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч.2 ст.49 перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Але у будь-якому випадку особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину пройшло 15 років (недиференційований строк) і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміють вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення ухилитись від кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, неявка без поважних причин до слідчого чи суду тощо).

Однак, особа повинна бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку або обрання запобіжного заходу.

Призупинення давності означає, що час, який сплинув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа починає переховуватись від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує спливати ( а не починається спочатку) із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. З'явлення із зізнанням — це добровільне особисте з’явлення особи, що переховується від слідства чи суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною чи письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства і суду. Затримання — це захід процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк поміщається до приміщення утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється свободи.

3. Строки давності у кримінальному законодасвстві України та окремих зарубіжних країн.

Для порівняльно-правового дослідження строків давності у ст. 49 Кримінального кодексу України (далі – КК України) будемо використовувати аналогічні норми у кримінальних кодексах таких зарубіжних країн, як Австрія, Болгарія, Ізраїль, Іспанія, КНР, Корея, Норвегія, Польща, Сан-Марино, Таїланд, Туреччина, ФРН, Швейцарія, Швеція. Як відомо, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності необхідно встановити наявність таких обставин, встановлених у законі: 1) закінчення встановлених законом строків; 2) відсутність обставин, які порушують перебіг строків давності (їх зупиняють або переривають). Насамперед, проаналізуємо мінімальні та максимальні строки давності, передбачені у КК зарубіжних країн. У той час, як у ст. 49 КК України мінімальний строк давності встановлений законодавцем у 2 роки, зарубіжне кримінальне законодавство передбачає його у діапазоні від 1 року (КК Сан-Марино, Австрії, Кореї, Таїланду, Ізраїлю) до 5 років (КК Швейцарії). Максимальний строк давності у КК України становить 15 років. А у КК зарубіжних держав коливається у діапазоні від 20 років (КК Республіки Сан-Марино, Австрії, Туреччини, Швейцарії, Болгарії, Іспанії, КНР, Таїланду), до 25 (КК Швеції, Норвегії) та 30 років (КК ФРН, Польщі, Кореї). Звичайно, що встановлення певної тривалості строків давності залежить від традицій, які склалися у кримінальному законодавстві відповідних держав. У теорії кримінального права, як правило, стверджується, що вони повинні певним чином співвідноситься зі строком покарання, передбаченим за вчинення відповідного злочину. При цьому висловлювалася точка зору, що доцільно встановлювати більш три- валі строки давності, ніж строки покарання за вчинений злочин. Так, С. Зельдов писав, що тривалість строку давності за загальним правилом повинна бути не меншою сумарного строку покарання за відповідний злочин і передбаченого законом строку погашення судимості за нього17. Деякі вчені вважають, що визначити строк давності фактично неможливо. Так, М. С. Таганцев писав, що всі злочинні діяння погашаються давністю в різні строки, але саме встановлення строків є більш-менш довільним. Така точка зору має прихильників і серед сучасних вчених. Так, С. В. Маліков пише, що знайти однозначно вирішити питання про розмір строку давності та його співвідношення з іншими строками (позбавлення волі, погашення судимості) практично неможливо, воно повністю належить сфері кримінальної політики19. Вважаємо, що саме така точка зору є найбільш прийнятною. Адже які б строки давності не пропонували вчені, все одно законодавець визначає їх по-своєму, враховуючи тільки йому відомі критерії. При визначенні диференційованих строків давності необхідно враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину. Чим менш тяжким є злочин, тим швидше він «забувається» суспільством і тим менше часу необхідно для того, щоб необхідно було притягати особу до кримінальної відповідальності. І навпаки, чим більш тяжким є злочин, тим довше має пам’ятати про нього суспільство і тим більше часу має пройти для того, щоб було недоцільно притягувати особу до кримінальної відповідальності. Єдине – необхідно приділяти більш пильну увагу встановленню мінімальних строків давності, щоб вони не були занадто малі. На нашу думку, загальний мінімальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності не може бути в будь-якому випадку меншим одного року.

Початок строків давності за КК України – «з дня вчинення нею злочину». У КК проаналізованих держав початок строків давності визначається по-різному. В окремих КК практично, як і в КК України передбачається, що перебіг давності починається з дня, припинення вчиненні дії чи бездіяльності, кримінально караного діяння (КК Данії, Норвегії), з дня вчинення (закінчення) злочину (КК Іспанії, Болгарії, Польщі, Сан-Марино, Туреччини, Швейцарії, КНР). В окремих КК вказується, що початком перебігу строків давності буде не день (момент) вчинення (закінчення) злочину, а наступний день після того, коли діяння було завершене (КК Голландії), у північ доби, протягом якої було вчинено злочин (КК Аргентини). Вважаємо більш вдалим другий підхід, оскільки правило про те, що строк давності починає перебіг з першої секунди доби, що настає після доби, протягом якої був вчинений злочин, існує лише як теоретичне положення20. Таким правилом пере- важно керуються практичні працівники при звільненні особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Однак, окремі судді неправильно формулюють, а отже неправильно визначають початок перебігу строків давності. Так, у постанові Колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області вказується, що з 27 листопада 2006 року, тобто з моменту вчинення злочину середньої тяжкості, минуло більше п’яти років21. У постанові правильніше було б вказати не на 27 листопада (день вчинення винуватим згвалтування), а на 28 листопада 2006 року. На нашу думку, таке правило доцільно було з закріпити і в КК України. Це допомогло б більш детально регламентувати строки давності у ст. 49 КК України та однаково застосовувати відповідні заохочувальні норми. Досить цікаве положення про початок строків давності міститься у КК Ізраїлю, Норвегії, ФРН, Швеції. За злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, вчинені щодо неповнолітнього, вони починають перебіг з моменту, коли потерпілому виповниться визначена кількість років: 28 років (КК Ізраїлю), 18 років (КК Норвегії, ФРН), 15 років (КК Швеції). У КК Ізраїлю у такому випадку висувається ще одна вимога – якщо минуло 10 років з дня вчинення злочину, то обвинувальний висновок не може бути поданий за винятком випадків, коли на це є дозвіл юридичного радника уряду. Зазначимо також і те, що початковий момент строку давності в КК деяких зарубіжних країн визначається, як правило диференційовано. Так, якщо це закінчений злочин – закінчення діяльності, яка перебуває під загрозою покарання (КК Австрії), закінчення злочину (діяння) (КК Болгарії, ФРН), день скоєння злочину (діяння) (КК Іспанії, Польщі, Туреччини, Швейцарії); припинення дій винного (КК Сан-Марино). Крім цього, в КК деяких держав уточнюється початок перебігу строків давності у разі вчинення злочину, для якого обов’язковим є настання наслідків – момент їх спричинення (КК Польщі, ФРН). У КК багатьох держав окремо встановлюється початок перебігу строків давності для незакінчених злочинів: припинення поведінки, забороненої під загрозою покарання (КК Австрії); день вчинення останньої дії (діяння) (у випадку замаху або готування – КК Болгарії, у випадку вчинення замаху – КК Туреччини). Але в більшості проаналізованих КК встановлюється специфічний момент початку перебігу строків давності у випадку вчинення триваючих або продовжуваних злочинів. Для продовжуваних злочинів: день вчинення останньої дії (КК Іспанії), після припинення злочину (КК Болгарії, КК Сан-Марино), після припинення дій (КК Туреччини), з дня, коли особа виконає останню дію (КК Швейцарії). Для триваючих злочинів: припинення незаконної ситуації (КК Іспанії), після припинення злочину (КК Болгарії, КК Сан-Марино), після припинення дій (КК Туреччини), після припинення поведінки (КК Швейцарії). У КК України не визначається, що потрібно вважати днем вчинення злочину, з якого починається строк давності. У ч. 3 ст. 4 КК України визначається, що таке час вчинення злочину. Але, очевидно, це різні поняття. Тому їх зміст не збігається. У зв’язку з відсутністю законодавчого визначення поняття «день вчинення злочину» на практиці, а також у процесі тлумачення виникають певні труднощі щодо розумінням цього поняття, а отже початку строків давності. При цьому в теорії кримінального права виділяються формальні, матеріальні та усічені склади злочину. Відповідно днем вчинення злочину може бути день повного виконання суспільно небезпечного діяння, початку його виконання або заподіяння суспільно небезпечних наслідків. Також необхідно враховувати, що диспозиції кримінально-правових норм побудові так, що передбачають вчинення закінченого злочину і не враховують того, що він може бути перерваний на стадії готування або замаху. Положення про такі стадії вчинення злочину регламентуються у Загальній частині КК України. Тому доцільно, на нашу думку, законодавчо закріпити положення про диференційований підхід щодо визначення строків давності у випадку вчинення як закінчених, так і незакінчених злочинів. Певні труднощі можуть виникнути і при визначенні початкового моменту перебігу строків давності у випадку вчинення злочину у співучасті, а також якщо злочин є продовжуваним або триваючим. Відповідне розуміння визначення початку перебігу строків давності є лише у теорії кримінального права22. Отже, на нашу думку, у ст. 49 КК України необхідно передбачити диференційований початок перебігу строків давності, який має залежати від того, який склад злочину (формальний, матеріальний чи усічений) має місце, належить від до продовжуваних або триваючих, є відповідний злочин закінченим чи незакінченим, а також, чи вчинений він одноособово або у співучасті. Зазначимо, що ст. 49 КК України містить кінцевий момент строків давності – «до дня набрання виро- ком законної сили». У КК зарубіжних держав аналогічне положення відсутнє. Вважаємо, що у цьому випад- ку підхід законодавця України більш вдалий, оскільки визначення кінцевого моменту строків давності важливе і для теорії кримінального права, і для практики правозастосування. Адже будь-які правові строки повинні мати у законодавстві свої межі. Це допомагає уніфікувати підхід при їх застосуванні та вирішенні судом питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Надзвичайно позитивним, на мою думку, є підхід законодавця тих держав, які у відповідних кримінально-правових нормах закріплюють правило про те, як потрібно обраховувати строки давності, якщо особа одним діянням вчинила декілька злочинів (тобто, має місце ідеальна сукупність злочинів за термінологією українського кримінального права). Так, у КК Норвегії та Данії передбачено, що якщо особа одним діянням вчинила декілька правопорушень, які мають різні строки давності, то щодо всіх правопорушень застосовується найбільш тривалий строк. Вважаємо, що таке правило доцільно закріпити і в КК України. Отже, проаналізувавши строки давності у кримінальному законодавстві України та деяких зарубіжних країн, можна зробити висновок, що вони є важливим засобом кримінально-правової політики будь-якої держави. При цьому виявлені певні закономірності у встановленні диференційованих строків давності у проаналізованих КК, визначений підхід законодавця відповідних держав до визначення початкового та кінцевого моментів строків давності, а також запропоновані відповідні зміни до КК України у цій частині.