Міжгалузеві й галузеві принципи 11 страница


 



РОЗДІЛ VIII

жавна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.

Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар'єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби. Особливим видом державної служби вва­жається діяльність апарату того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність поміч­ників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб дер­жавних органів, що має назву патронатної служби.

Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.

Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Вони належать до державних службовців незалежно від того, у якій сфері суспільних відносин реалізують свої повнова­ження чи до якого відомства належать, оскільки обіймають поса­ди, пов'язані зі здійсненням державно-владних або інших служ­бових обов'язків по уповноваженню держави, та підпадають під дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий ста­тус як осіб, які працюють на державу, її службовців.

Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті осо-130

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

би, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.

Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний обсяг повноважень, прав і обов'язків.

Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці . поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки категорія дер­жавних службовців об'єднує осіб із різноманітними за своїм кон­кретними особливостями, щонайперше — за характером та обся­гом імперативності повноважень, їх можна поділити на держав­них службовців, які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб). У законодавстві про державну служ­бу розвинених зарубіжних країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо), останню кате­горію державних службовців називають звичайно чиновниками, / тобто йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями.

Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної < влади, визначених законодавством державно-владних повнова­жень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристиками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приват­ного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового , права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулю

РОЗДІЛ VIII

вати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату.

По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге по­садова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішен­ня. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній Носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апарату — це державний службовець, який уповноважений на виконання Управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності

Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і завдань наділяються власною компетенцією. Ком­петенція — це окреслений законодавством певний обсяг повнова­жень, обов'язків та прав державного органу чи посадової Особи Державні органи чи посадові особи не можуть ухилятися від ре_ алізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі.

При цьому державно-владне повноваження, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним «право обов’язком», або «владним» правом, спрямованим на ви­конання покладеного за посадою обов'язку, повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обся­гом. Компетенція державного органу встановлюється Консти­туцією або відповідним актом законодавства, залежить від Харак­теру функцій та завдань, для виконання яких створений орган, а також його місця в системі державного апарату.

Розділ IX

ПРАВА, СВОБОДИ

І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадя­нина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.

Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повин­на залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але вод­ночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і грома­дянина може засновуватися і практично функціонувати правова

РОЗДІЛ ЇХ

демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер­жави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро­мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор­ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса­дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто­ритарного режиму і несправедливим.

Разом з традиційними формами демократії сучасне її ро­зуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне за­безпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функ­ціонування основних державно-правових інститутів, органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем1.

Міжгалузеві й галузеві принципи 11 страница - student2.ru 1 Див: Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України. - X.: Право, 1997.

ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному

розумінні як природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи лю­дини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні зале­жати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.

Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особи­стості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істо-

РОЗДІЛ ЇХ

Міжгалузеві й галузеві принципи 11 страница - student2.ru та, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридич­ному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має мож­ливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи по­кликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життє­діяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за ра­хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідни­ми в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоп­лює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показни­ком рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безпе­рервне покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цьо­го Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім тру­дящим: справедливу зарплату; задовільне існування для них са­мих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.

Права людини і громадянина мають бути загальними і рівни­ми для кожного.

ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ 1 ГРОМАДЯНИНА

Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права. Відомий німецький філо­соф К. Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: ло-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об'єднаних на національ­них чи духовних засадах; по-третє, формально-правову ор­ганізацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому1.

Формально-правова організація, як свідчить досвід розвине­них країн, найбільш відповідає завданням індустріального та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що передбачає необхідність врахування інтересів та волі автономних соціальних суб'єктів, соціального спілкування на засадах право­вого виміру, можливість досягнення на ґрунті законослухняності соціального компромісу в інтересах як окремої особи, так і дер­жави та суспільства.

Тому інститут прав людини формується у зв'язку з руйнуван­ням у суспільстві прошаркових перегородок на етапі переходу від феодального устрою з його жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного з його вихідною формальною рівністю для кож­ного. І навпаки, в суспільстві, яке суворо поділене на касти чи замкнуті привілейовані прошарки, не може бути прав людини са­ме за браком ознаки «загальності».

Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з огляду на це має бути формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжна­родних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шля­хом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації. Од­нак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і гро­мадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх

Міжгалузеві й галузеві принципи 11 страница - student2.ru ' Ясперс К. Смьісл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991.- С. 14.



РОЗДІЛ IX

можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов'язок держави.

Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг, закріплений в основних міжнародних документах про пра­ва людини: Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжна­родних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права 1966 року та інших служать взір­цем, до якого повинні прагнути всі народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співро­бітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціаль­них міжнародних органів, що спостерігають за дотриманням і за­хистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини. Слід наголоси­ти і на тому, що за умов юрисдикції міжнародного законодавства та міжнаціональних інституцій по захисту прав та свобод люди­ни, насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди на­бувають нового для себе статусу, стають своєрідними суб'єктами міжнародного права.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та державою не можуть бути односторонніми, вичерпуватися пи­таннями про права людини, — вони вимагають виконання люди­ною і громадянином певних обов'язків перед державою і суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв гу­манізму та соціальної справедливості як обов'язків без прав, так і прав без обов'язків. Саме права та свободи людини і громадяни­на, з одного боку, і обов'язки людини і громадянина — з іншого в органічній єдності становлять разом таку юридичну конст­рукцію, як правовий статус. Отже, обов'язок людини і громадя­нина — це юридичне визнання необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших людей, держа­ви і суспільства.

§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку

Родовід прав і свобод людини і громадянина слід вести від ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.

ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Міжгалузеві й галузеві принципи 11 страница - student2.ru У середньовічній Англії протистояння короля із баронами і лица­рями завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії вільностей, яка обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності про­вини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала пра­во вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо.

На шляху ствердження прав і свобод людини було чимало яс­кравих юридичних документів, серед яких такі, як англійська Пе­тиція про права 1628 року та Білль про права 1689 року. Декла­рація незалежності США від 4 липня 1776 року проголошувала, що всі люди створені рівними і всі вони наділені своїм Творцем невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода і праг­нення до щастя, і що уряди встановлюються для того, щоб забез­печити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управ­ляють. Французька Декларація прав і свобод людини 1789 року проголошувала, що тільки невігластво і нехтування правами лю­дини є єдиними причинами суспільних бід. У ній робився акцент на природному характері рівноправності і свободи людей і прого­лошувалися як природні і невід'ємні права на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню.

Починаючи з перших 10 поправок до Конституції США, які дістали назву Білля про права, права і свободи людини і громадя­нина набувають конституційного авторитету.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Гене­ральною Асамблеєю ООН у 1948, виходить з того, що саме ви­знання гідності, яка властива всім людям, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією становлять так звану Хартію прав людини.

Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалося й іншими міжнародними організаціями — ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного інституту прав і свобод людини помітну роль відіграють Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ, Заключний документ Гельсінської наради дер­жав (1992 рік)і низка інших важливих документів.

РОЗДІЛ IX

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов'язки людини і громадяни­на». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які ха­рактеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх га­рантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності укра­їнської держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод лю­дини розглядається Конституцією України як головний обов'язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.

З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина розрізняють три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадяни­на є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і сво­боди, які визначали межі втручання державної влади у сфери гро­мадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій XVII — XVIII століття — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи і т. ін.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. На межі XX сто­ліття були висунуті нові ідеї соціального реформування суспіль­ства з метою пом'якшення класового протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині вперше законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників соціалістичних та соціал-демократичних політич­них течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, і передусім у Загальній декларації прав людини та 140

ВА^ СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮЛИНИ 1 ГРОМАДЯНИНА

Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинених країн Європи та Америки соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають юри­дичне закріплення.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на соціальний і еко­номічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо.

§ 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. їх система в Конституції України 1996 року

Класифікація прав, свобод і обов'язків людини і громадянина має як пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і мо­же проводитися залежно від різних критеріїв.

У Конституції України, так само як у конституційному зако­нодавстві багатьох інших країн, застосовуються терміни «право людини», «свобода людини». Ці два поняття слід розрізняти. їх термінологічні відмінності сформувалися історично з часів фран­цузької Декларації 1789 року, але значною мірою були нівельо­вані більш пізніми документами про права людини, наприклад Декларацією прав людини 1948 року.

Передусім слід підкреслити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити різницю на основі ступеня ви­значеності можливої поведінки і механізму державного гаранту­вання. Термін «право» застосовується тоді, коли йдеться про кон­кретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанта поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін «свобода».

Тож не випадково Конституція України визначає правові можливості людини через «свободу» тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від по­тенціалу та рис особистості. Але, з іншого боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає якогось

VI

РОЗДІЛ IX

певного державного механізму. Основною гарантією свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших суб'єктів. Таке положення, наприклад, сформульовано в части­нах 1, 2 ст. 32 Конституції України: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, перед­бачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди...»

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначають­ся в Конституції через «право» — можливість конкретної по­ведінки, що гарантується певними юридичними засобами та фор­мами, в тому числі — через «право на свободу» (право на свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і пе­реконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти як соціологічну категорію, а право — як категорію юриспруденції.

Залежно від належності до громадянства країни слід розрізняти права і свободи людини і права і свободи громадянина. Такий підхід до розуміння сутності правових надбань людини і громадянина в суспільстві відповідає проголошеному Консти­туцією України курсу на визнання людини найвищою соціальною цінністю, оскільки правомочними визнаються не тільки громадя­ни України, але й інші категорії осіб, що перебувають на її тери­торії, — іноземні громадяни та особи без громадянства. Так, відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без гро­мадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Наши рекомендации