Казка вигадка, проте, в ній на правду натяк є

В двері тарабанили з такою заповзятістю, що ті погрожували вилетіти з петель. Софі рвучко піднялася і сіла на ліжку, спантеличено дивлячись у вікно. Надворі вже добряче стемніло. Відірвавшись від споглядання ледь помітних зірок, вона перевела погляд на годинник. Сьома вечора. Але ж…

– Чорт!

Дівчина зірвалася з місця і вибігла зі спальні. Від такого різкого підйому запаморочилося в голові, і кілька разів спіткнувшись об килим, вона сповільнила темп.

– Зараз я когось відлупцюю цими ж дверима, якщо не припините гримати! – розлючено пробурмотіла Софі. Спросоння всі звуки здавалися в рази голоснішими, і наполегливий стукіт болем віддавав у скронях. Стук не припинявся, і їй довелося поквапитися відчинити.

На порозі височів Патрік, а за його спиною, товпилися Кук, Орфей, Іва і Захарія.

– Що сталося? – схвильовано запитав друг, впритул нахиляючись до дівчини. – Ти не прийшла у кав’ярню і ми почали хвилюватися .

– Не ми, а ти, – поправив Кук.

– Притихни, – Іва штурхнула його ліктем.

Софі розгублено потерла обличчя, намагаючись відігнати сонливість.

– Вибач, я проспала.

У відповідь Патрік чарівно посміхнувся, вивчаючи поглядом заспану подругу. Софі вкотре спіймала себе на думці, що так вміє посміхається тільки він.

– Тоді тебе вітає доставка додому, – хлопець підніс руку, демонструючи пакет, доверху набитий коробками з їжею на виніс. Запаморочливий запах італійської кухні миттєво розбурхав апетит. Відступивши, Софі пропустила гостей.

Останнім у квартиру увійшов Захарія. Зачинивши двері, дівчина стривожено провела ловця поглядом, поки він не зник за порогом вітальні. Його присутність ніяк не давала їй спокою, і не лише через випадкове пробудження в його ліжку на тій злощасній вечірці. Вже багато років в їх компанію не вливався хтось новий, а тим паче ловець. І спільний секрет, який їх пов’язував тільки ускладнював ситуацію. Хоча, судячи з усього, хлопець швидко освоївся серед мисливців, і почував себе цілком комфортно.

Важко зітхнувши, вона попленталася до кімнати.

– Куди поставити? – кивнувши на тацю з пластиковими чашками, запитав Захарія. Софі мовчки вказала рукою на маленький круглий столик, довкола якого вже встигли розміститися її друзі.

Поставивши таці на стіл, ловець взявся оглядати кімнату.

– У мене тут напрошується пара питань… Ти сюди нещодавно переїхала?

– Емм…ні. Я живу в цій квартирі вже декілька років.

– Тоді друге запитання: тебе пограбували? – на його обличчі з’явилася лукава посмішка.

– Що? – запитала Софі, намагаючись триматися якомога більш невимушено. Хоча насправді, їй страшенно хотілося випхати ловця з квартири і більше ніколи не бачити.

– Ну… Майже немає меблів, ніяких фото, книг і навіть вазонів. Складається враження, що або тут попрацювали злодії, або тут давно ніхто не живеш.

– А ти, я бачу, експерт з облаштування квартир. Краще сідай, – вона нетерпляче махнула в бік дивану.

Зморений голодом шлунок спочатку зрадів великій кількості їжі, але потім почав протестувати проти чергової порції, звуком схожим на клич роздратованого кита. Софі відклала тарілку – третій шматок запіканки виявився для неї надто важким завданням. Похмурий Кук, який сидів поряд з нею, тільки здивовано покосився, і далі продовжив мовчати.

– Між іншим, – Орфей раптом урвав свою розповідь про нову модель байків, і перевів погляд на ловця. – Захарія, розкажи про себе.

– Не думаю, що тебе зацікавить вся моя біографія. Хоча, у ній знайдуться кілька цікавих і вельми пікантних фактів, – відповів Зак, на мить затримавши неоднозначний погляд на Софі.

– О, чую поблизу таємниці, інтриги, провокації, – не вгавав Орфей. – Я суцільні вуха! – мовив він, картинно розтягнувшись на дивані і виштовхавши Іву на підлогу.

– Зак, май на увазі, цей білобрисий справжня пліткарка. – Посміхнулася Іва, діставючи зі свого рюкзака пару товстих фоліантів. – Це просто Легенди про Вартових, – пояснила вона друзям, які здивовано витріщилися на книги, – Слухай, а це правда, що ловці працюють з ними? Тут, звісно, нічого про не сказано, але ти один з цих, тож…

Повисла пауза. Орфей і Патрік, насторожено перезирнувшись, витріщилися на Захарію. Одного разу вони вже мало не повбивали одне одного, сперечаючись на цю тему. Ловець хвилину помовчав, а потім розсміявся, похитавши головою. Скуйовдивши волосся, яке в приглушеному світлі віддавало металевим блиском, він відповів:

– Міністр дуже любить блефувати і пускати пилюку в очі, але… Ми однозначно не доросли до такого рівня.

Орфей знітився і тихо вилаявся. Патрік тріумфально підняв руки вгору.

– Фея, з тебе двадцятка, – задоволено сказав він, відсьорбнувши кави. Називати Орфея Феєю без будь-якої загрози власному життю і здоров’ю, міг тільки він.

– Іншими словами, ви навіть не одні з кращих. Тоді якого біса тебе підіслали до нас? – вперше озвався Кук. Він навіть не порахував за потрібне поглянути на хлопця, продовживши зосереджено вивчати свої нігті.

– Підіслали? Кук, я вам не ворог.

– Та що ти кажеш…

Посмішка сповзла з обличчя Захарії. Він підвівся і взяв одну з книг Іви. З вигляду екземпляр був дуже старим – пошарпана обкладинка з вицвілим і затертим малюнком, так і погрожувала розвалитися, а тонкі жовті сторінки трималася купи, здавалося, на чесному слові.

– Повір, я не напрошувався, – нарешті, промовив ловець, повернувшись на своє місце. – Можеш ненавидіти мене, скільки завгодно. Тільки якщо не помиляюся, це ти був найзавзятішим претендентом в Альфу.

Кук підняв голову і подивився на ловця. Помітивши в очах товариша злі іскорки, Патрік поспішив перевести розмову в більш безпечне русло:

– Виходить, ці Вартові крутіші за «Аніматорів».

– Ти порівнюєш їх зі зграйкою патлатих рок-музикантів? – усміхнулася Іва, гортаючи сторінки книги.

– А що? Я б і автограф взяв! Не здивуюся, якщо один із них потай грає в якійсь хеві-метал групі.

Софі з Орфеєм перезирнулися і розреготалися.

– Якось я бачив одного із них, – Захарія сказав це таким буденним тоном, наче під час торнадо повідомляв, що на вулиці злегка моросить, поки повз пролітають дерева, авто, а з-під землі вилазять динозаври.

Почувши це, Патрік поперхнувся і довго не міг відкашлятися.

– Брешеш, – звузила очі Софі, плескаючи друга по спині, щоб той остаточно не задихнувся.

– Навіщо це мені? Якось я без попередження влетів у кабінет міністра, і випадково наткнувся на Вартового. Спершу я так і не розумів, за що мені надавали по шиї і замкнули в карцері на кілька днів.

– О, у вас теж є карцер, – підхопив Орфей. – Одного разу я провалив завдання, і мене відправили туди на тиждень. Спочатку було нереально нудно, а потім нічого так, втягуєшся – сидиш весь такий депресуєш і стіни соплями розмальовуєш.

– Вартових бачила тільки президент, – здавлено прохрипів Патрік, – принаймні, так сказав старий.

Зак кивнув.

– Всіх чотирьох – так. Але раз на півроку один з них навідується до міністра. Те, що Вартові не влазять у справи смертних, не означає, що вони ними не цікавляться.

– Так вони що, люди? – ошелешено промовив Кук, не вірячи власним вухам.

У відповідь кімната здригнулася від голосного сміху.

– Ну… Не зовсім, – відповіла Іва, м’яко глянувши на товариша. – У них людська подоба, але по своїй суті, це Вищі Створіння. І ось, тут пише, – вона знову повернулася до книги, – що Літери закарбовані у них на руках.

– Голомозий, а ти думав, в них там зоопарк і вони сидять у клітках? – докинув Орфей, потягнувшись за шматком запіканки, шостим по рахунку. Решту тільки дивувалися, як в нього стільки влазить.

Кук почервонів і присоромлено замовк, повернувшись до ретельного вивчення своїх нігтів. З жалем, він був змушений зазначити, що Зак поводився не як типовий ловець, і легко знаходив спільну мову у компанії мисливців.

– Так от, послухайте, – злегка підвищила голос Іва, привертаючи увагу. Коли всі обернулися до неї, вона, водячи пальцем по тонких, майже прозорих сторінках, зачитала:

І стоять Чотири Звіра на варті Ім’я,

Де Кінець Початку – Початок Кінця.

Літери формують порядок Буття.

Кожна Літера – Слово. Кожне Слово – Ім’я.

Вхід через Створення, далі Сила Тельця.

За ними стрінеш Мудрість Семаеля – Орла.

Біля Третіх Воріт бачиш Левиний Вогонь.

І от до Четвертих, ти либонь підійшов.

За ним Вартові і пара Одвічних:

Світло від Темряви, коли День в парі з Ніччю.

– Що? – зморщив носа Орфей, – тепер мені залишилося повірити у Снігову людину, і все – я морально готовий вибрати собі чарівну паличку, завести прибацаного пацюка, і звалити на платформу 9 ¾.

– Це паличка вибирає собі чарівника, дурний ти маґл, – з удаваним презирством фиркнув Патрік.

Тим часом, Софі розморило після ситної вечері, і вона опустила голову на коліна Патрікові, який сидів поряд. Його прохолодна рука ледь торкнулася її волосся. Знову. І знову. Здавалося, він навіть не звернув уваги, як почав гладити її по голові, час від часу лагідно торкаючись щоки. Все було так невимушено, наче інакше й бути не могло. Ця сцена не вислизнула з уваги Захарії, і він почав спостерігати за ними з вельми стурбованим виглядом. З роздумів його вирвав голос Іви:

– А який він? – поцікавилася вона. – Ну, Вартовий… На його руках справді є якісь літери?

Захарія неохоче перевів погляд на Іву.

– Ось цього я не знаю. Це сталося взимку, і він був у пальто і рукавицях, тож все може бути. Хоча, з вигляду нічого особливого в ньому не було. Звичайний хлопець, трохи старший за нас. Вже коли я вийшов з карцеру, дізнався, що це був Семаель.

– Ви тільки уявіть собі, от їдеш у метро, а поряд сидить Вартовий, а ти навіть не здогадуєшся про це, – Орфей з хрускотом потягнувся і встав з дивану. – Гаразд, хлопці і дівчата, нам вже час рушати далі. Сьогодні ще потрібно визубрити наші легенди. До речі, юний нащадок автомобільної компанії, Ніколас Фостер-молодший, до ваших послуг, – учтиво вклонився він.

Патрік схилився над подругою:

– Софі, – мовив він, обережно торсаючи її за плече, – нам треба йти.

Зітхнувши, Софі підвелася. Окинувши сонним поглядом друзів, вона раптом щось пригадала і кинулася в спальню, а через мить повернулася, тримаючи в руках конверт.

– Ось, хочу вам дещо показати, – вона простягнула його Патрікові. Хлопець витягнув записку і двічі прочитав її.

– Звідки це у тебе?

– Дороті передала мені сьогодні вранці, коли я поверталася із лазарету. Вона сказала, що це сьогодні приніс кур’єр. Я й гадки немаю, про що йде мова і хто це написав.

– Хто така Дороті? – Захарія взяв записку у Патріка і, оглянувши її з усіх сторін, передав її Кукові.

– Пам’ятаєш, вона чекала нас біля «Ракети», така руда, – відповів Орфей.

– Судячи з інтонації, вона вам не дуже подобається?

– Вона не подобається цим снобам, але це вже інша історія, – втрутилася Іва. З усієї компанії вона єдина, хто могла витримати у товаристві Дороті доволі тривалий час.

Орфей вже встиг натягнути куртку, і, провівши рукою по кількаденній щетині, замислено сказав:

– Як на мене, у когось погано з почуттям гумору. Та це дурниці, у нас зараз є куди важливіші справи.

– А я от не згоден, – зненацька заперечив Кук, – і я навіть здогадуюся, куди потрібно йти.

Після цих слів мисливці тільки здивовано перезирнулися. Серце Софі пришвидшено забилося. Що, якщо це щось важливе? Якщо у Кука є здогадки, варто все перевірити.

– Що ж, містер Шерлок, будьте ласкаві поділитися своїми геніальними думками, – зіронізував Орфей, але Кук, захоплений розгадкою таємничої записки, не звернув уваги.

– Ось дивіться. Я впевнений, що все, окрім останніх рядків – банальний віршик, доданий задля ефекту. Наприклад, Серце міста – так називають квартал, де знаходиться парк Танцюючих Ангелів. А номер триста – це ж може бути і будинок, і один з численних провулків біля парку, або ж навіть вічно припаркована на узбіччі машина. Заждіть… – його очі округлилися, немов йому спала на думку справді геніальна ідея, і він, широко посміхнувшись, продовжив, – адже у Акрополі більше чотирьохсот скульптур і всі вони пронумеровані. І нехай мене затягнуть демони на Дно, якщо у парку не буде ангела під номером триста!

– А голомозий не такий вже й безнадійний, – видихнув Орфей.

Куку справді вдалося справити враження на друзів, і тепер вони здивовано витріщалися на нього. Першою отямилася Іва:

– Ну що, прогуляємося?

– Мені потрібно двадцять хвилин, – оговталася і Софі, поспішивши в спальню.

Прийнявши душ, дівчина наділа зручні джинси та кумедний смугастий светр. Трохи подумавши, вона прочинила двері і обережно визирнула у коридор. Друзі, жваво розмовляючи, юрмилися на сходовому майданчику.

– Патрік, – покликала вона. – Е-е… Можеш мені допомогти? Двері до ванної знову заїло.

Хлопець без зайвих питань зайшов у кімнату, хоча був впевнений, що з дверима все гаразд. Він проводив з Софі майже весь вільний час тож прекрасно був знайомий з функціональним станом її квартири.

– Як гадаєш, варто йти? – запитала вона, затягнувши його в кімнату.

– Повір, якщо ми не підемо, то не зможемо спокійно спати. Тим паче, я не проти прогулятися, перед тим як засісти за не дуже привабливе чтиво про художника-модельєра Лукаса Дагоберта. Чорт, дізнаюся, хто підібрав мені таке альтер-его, особисто подякую, причому двічі і з розвороту.

Софі посміхнулася, подумавши, що біографія її нової особистості напевно ні чим не краща. Та й робота з новим напарником не віщувала нічого доброго. Поплескавши Патріка по плечу, вона підійшла до великої дерев’яної скрині, розташованої в ногах її ліжка. Зазвичай, всі правильні дівчата зберігають у таких милі сукні, тонни косметики і купи листів від прихильників.

Софі ж не була типовою правильною дівчиною, тож вся її скриня була заповнена зброєю. Відкривши важку кришку, вона почала розкладати на підлозі своє спорядження.

– Пообіцяй що будеш обережна з Захарією. Я йому не довіряю, – зовсім тихо сказав Патрік, ставши у неї за спиною, – він щось приховує, або взагалі не той за кого себе видає.

Софі схилилася над скринею, насилу придушивши бажання залізти всередину і закритися тільки б ​​не бачити товариша в цю мить. Слова застрявали в горлі, а голос зрадницьки тремтів. Брехати і недоговорювати найкращому другові, було просто нестерпно.

– Гаразд, якщо і ти пообіцяєш не встрявати в неприємності без мене, – їй, нарешті, вдалося взяти себе в руки. Вона саме закріплювала на спині футляр для катани, щоб можна було заховати зброю під курткою. Патрік хмикнув і взяв пару невеликих мачете.

– Ти забуваєш, хто з нас двох ходяча неприємність, – підморгнув він і обняв дівчину за талію, коли вона підвелася. Софі вткнулася носом у його плече, вдихаючи такий приємний і рідний запах, що нагадував про ліс після літньої зливи.

Пролунав тихий стук у двері, а за ним почувся глузливий голос Орфея:

– Ей! Ви там в пристойному вигляді? Можна увійти?

Патрік відступив від Софі, і, пробурмотів собі під ніс щось схоже на «придурок» і «довипендрюється», відчинив двері. Орфей безцеремонно ввалився в кімнату і, оглянувши арсенал, який лежав перед скриною, скорчив міну, яка більше підходила ображеній п’ятерічній дівчинці:

– Нічого собі! Стільки класних іграшок, а мене навіть не покликали! Бісові егоїсти… От чому я завжди вас не любив!

– Це взаємно, Фея, – посміхнувся Патрік. Прослизнувши повз товариша, він рушив до вхідних дверей. – Покличу решту, а ви тим часом покваптеся.