Галицько–Волинська доба Русі

I. Іоанн де Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук

Переважній більшості мого покоління українців важко відмовитися від російської історичної облуди. Та відверта брехня довгих триста років вбивалась у наші голови. За колоніальні роки гніту Російська імперія наповнила наше життя, наші душі, наш побут і наше довкілля московською отрутою зросійщення, бандитизму й розпусти. Чимало людей за ці роки зреклися материнської мови, українського буття, зрештою — пам’яті про своїх предків. Вони не відають, де могили їхніх батьків, не шанують їх.

Запитайте в такої, душевно скаліченої людини, чи знає вона щось про свого діда–прадіда? І ви відчуєте цілковите провалля не тільки пам’яті, а й совісті. Тож автор ставить своїм завданням повернути правду про наше минуле. Навернути людей до тієї правди, а головне — проторити в дрімучих хащах московських історичних міфів ту стежку, по якій ми рухатимемось далі. Я нічого не вигадуватиму, тільки нагадаю всім нам ті незаперечні факти, які свідомо замовчувались або приховувались. І тоді висновки зробимо разом.

У своїй двотомній праці «Москва Ординська» автор намагався відтворити правду про Московію часів 800–1600 років.

У книзі–дослідженні «Україна–Русь» ми пройдемо ті самі роки українським шляхом.

Після перемоги над Швецією у Північній війні та придушення спротиву України–Русі на чолі з Іваном Мазепою московські владоможці відверто знахабніли. У 1721 році московський цар Петро І проголосив себе імператором, а назву своєї держави Московії змінив на «Російська імперія». Він цілком відкрито заявив: «Отныне народ московский будет зваться народом русским!»

Необхідно визнати: Європа до цього бажання московського Петра не дослухалася. Вона продовжувала величати Петра — царем московським, а його підданих — московитами. Минув не один десяток років, поки переважна більшість європейських країн, отримавши московського хабара, погодились визнати Московію — «Российской империей». Так Франція зробила це лише у 1757 році, Іспанія — у 1759, а Польща — у 1764 році.

Чого цим перейменуванням домагались Московія та її царі? Вони хотіли, щоб новоутворена імперія перетворилася в очах Європи на спадкоємницю Великого Київського князівства, яке існувало у ІХ–ХІІІ століттях. Від Києва йшов спадок до Візантійської імперії, а там вбачалась анексія Середземномор’я. До речі, Петро І привласнив собі навіть герб Візантії — чорний двоголовий орел, аби хоч будь–як скидатися на «третій Рим».

Не будемо продовжувати розповідь про «великі московські старання», ми про них говорили в книжках «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська». Отож, пропоную розпочати дослідження достовірного історичного матеріалу. І розпочнемо зі спогадів посла короля Франції Людовіка IX, знаменитого Вільгельма де Рубрука, до старшого сина хана Батия, Сартака.

Про які незаперечні факти розповів нам посол короля Франції Вільгельм де Рубрук у своїй праці «Подорож до Східних країн в милосердне літо 1253»?

Тих фактів чимало. Уже на ті часи європейці чітко визначали кордони Русі. Послухаймо Рубрука:

«На Північ від цієї області (Перекопу. — В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)» [19, с. 85].

І далі Вільгельм де Рубрук зазначив не менш чітко: «досягли великої ріки Танаїду.. Ця річка слугує східним кордоном Русі» [19, с. 87].

Важливе свідчення Рубрука!

Ми не маємо жодної підстави піддавати сумніву свідчення посла короля Франції. То була високоосвічена людина, яка згодом отримала сан єпископа. У ставці Менгу–хана, в Каракорумі, Рубрук вів тривалі диспути з противниками Християнської віри: мусульманами, буддистами, шаманами і повсякчас перемагав. Його ерудицією та обсягом знань захоплювалися хани імперії Чингісидів.

Отож, у XIII столітті за Доном русичі не мешкали. Що дає підставу на додатковий висновок: не проживали вони за Доном і в Х–ХІІ століттях, бо не існувало передумов до їхньої міграції.

Це свідчення про межі землі русичів стосується і так званої Ростовсько–Суздальської землі, яка завжди лежала за Доном. Тим більше, що Рубрук зазначив у своїй праці, що країна, яка лежала за Доном «північніше ставки Сартака», йменувалась Країною Моксель.

Між іншим, московська історіографія не знає між Доном та Волгою в ХІІ–ХІІІ століттях жодної держави, окрім Великих князівств Володимирського й Рязанського, які мали своїх «государів». А саме те засвідчив посол короля Франції.

Звернімося знову до Вільгельма де Рубрука:

«На півночі цієї області (Криму. — В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади; як тільки їхня вода потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, мов крига; із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів–іперпера» [19, с. 68–69].

Маємо незаперечне свідчення про потужні контакти Русі з Кримом у XIII столітті. Саме так — потужні контакти. Бо хани Батий і Сартак мали з тієї торгівлі сіллю великий зиск. Отак, із простих фактів отримали достовірну інформацію.

По–перше: не таких вже й великих втрат зазнала Русь від навали війська хана Батия у 1240–1241 роках. Бо якби втрати населення Русі були значними, то відновити життєдіяльність нашої землі за 10 років було б неможливо.

По–друге: торгівля між русичами і Кримом не могла би приносити ханам «великих прибутків».

Татари перейшли Русь військовою смутою з півночі на південь завширшки приблизно 150 кілометрів, захопивши Чернігів, Київ, Колодяжин, Ізяслав, Кременець, Володимир–Волинський, Брест, вийшли до Польщі. Своїх поселень на Правобережній Україні, як ми це бачили в Ростовсько–Суздальській землі, татари на перших порах не тримали. Найближча до Києва татарська застава, як свідчив 1246 року посол Папи Інокентія IV Плано Карпіні, була розташована на відстані «шести днів кінного переходу».

Звернімо увагу, що й ті міста, які зруйнував Батий, відновлювались досить таки швидко, в них не припинялось людське життя. Так уже 1246 року Київ приймав купців Константинопольських, Бреславських, Польських, Генуезьких, Венеціанських, Пізанських, із Акри, із Кафи, із Австрії та багатьох інших.

Послухаємо Плано Карпіні:

«Свідками є всі громадяни Києва, які дали нам провідників і коней до першої застави Татар… Крім того, свідками є Бреславські купці, які їхали з нами до Києва та знали, що ми заїхали до Татарської землі, а також багато інших купців… із Польщі, із Австрії, що прибули до Києва після нашого від’їзду до Татар. Слугують свідками й купці з Константинополя, що приїхали в Русь через землю Татар і котрі перебували в Києві, коли ми повернулись із землі Татар. Ось імена тих купців: Михайло Генуезький, а також і Варфоломій, Мануіл Венеціанський, Яків Реверій із Акри, Микола Пізанський; це найбільші, головні. Інші менш важливі: Марко, Генріх, Іоан Вазій, другий Генріх Бонадієс, Петро Пасхамі; було ще багато інших, але їхні імена невідомі нам» [19, с. 62].

Як вам таке подобається?

Мертвий Київ (за московськими вигадками) переповнений купцями зі всього світу.

Якби не працювали ремісники та майстерні Русі й Києва, то навіщо б до Києва збиралося стільки купців?

Отож, відповідь очевидна: Київ після 1240 року й надалі залишився головним центром східнослов’янських земель. Він тільки втратив титул столиці держави. І ще: князівства і землі Русі не зазнали нищівних втрат від навали татар, бо хан Батий більшість із них не чіпав, обминув.

Це історично достовірна правда, і нам треба її поновити в українських історичних матеріалах, як би цьому не протидіяла Москва.

Перший ректор Київського університету професор М. О. Максимович, який у першій половині XIX століття користувався не сфальшованими матеріалами, писав:

«В поруйнованому Києві був поруйнований Печерський монастир: проте усі 80 років Татарщини продовжувався неперервний ряд семи ігуменів Печерських… При усій волі Татарській над Руссю, не маємо права говорити про обезлюднення землі Київської» [1, с. 132–133].

І після навали військ хана Батия Русь продовжувала жити і розвиватись, як цілком самобутній слов’янський етнос, маючи своїх церковних і державних поводирів.

За свідченням того ж Плано Карпіні в 1245–1247 роках у Києві владу очолював тисяцький Данила Галицького, який разом з київськими боярами правив містом. Канів був першим татарським форпостом, де вони тримали свого представника.

Але в Каневі мешкали русичі. От що писав посол Папи Інокентія IV:

«Звідціля (із Кракова. — В. Б.) він (князь Василько. — В. Б.) повіз нас у свою землю…, послав з нами до Києва одного служителя… Завдяки милості Божій… ми прибули до Києва, який є столицею Русі; прибувши туди, ми влаштували нараду про нашу подальшу подорож із тисяцьким та іншими знатними людьми, які були там. Вони нам повідомили, якщо ми поїдемо в Татарію тими кіньми, яких маємо, то наші коні можуть здохнути… бо вони не вміють здобувати копитами з–під снігу траву.. І так… ми на конях тисяцького і з його провідником… виїхали з Києва…

Прибули до… селища Канов (Канів. — В. Б.), яке перебувало під безпосередньою владою Татар. Начальник цього селища дав нам коней і провідників до другого селища, начальником якого був алан за іменем Міхей…

Після цього ми виїхали разом із ним в понеділок чотиридесятниці, і він провів нас до першої застави Татар» [19, с. 44–46].

Це не вигадка, чи припущення, а достовірна фіксація стану речей на початку 1246 року: перша татарська застава була розташована у ті роки в районі сучасного міста Дніпропетровська і прикривала переправу через річку Дніпро. Хто бажає пересвідчитись, раджу звернутись до «Мапи шляху Іоанна де Плано Карпіні».

Русь продовжувала правитися своїми князями і жити на своїй землі. Це чергове свідчення Плано Карпіні, подобається воно комусь чи ні. І останнє, на що звернімо увагу. Бо висновків, вивчаючи книги Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука, можна зробити безліч. Ось слова посла короля Франції Рубрука:

«…мандруючи від становища до становища… досягай великої річки Танаїду (Дону. — В. Б.)… У тому місці, де ми прибули до берега, Батий і Сартак наказали облаштувати поселення Русичів, котрі переправляють човнами послів та купців… (Вони) мають пільгу від Батия, бо не мають інших обов’язків, окрім перевозити їдучих туди та назад» [19, с. 86–87].

Вільгельм де Рубрук писав цілком відверто, що в Криму та в Причорномор’ї у ті часи мешкало та працювало дуже багато русичів. Послухаймо:

«…завдяки Русичам, кількість котрих серед них (татар. — В. Б.) дуже велика» [19, с. 84].

А якщо згадаємо, що ті ж русичі «зі всієї Русі» ще й возили сіль від Перекопу, з яких «Батий і Сартак мають великі прибутки», то дізнаємось, хто в XIII столітті проживав у Причорномор’ї.

Про що свідчать оті беззаперечні факти?

По–перше: тамбовських, московських та інших «мужиків» у XIII столітті на берегах Чорного моря та в Криму свідки тих часів не бачили. Ото не було, хоч плач!

Втрати Русі від навали війська хана Батия були менш жахливі, ніж про те нам «співають пісень» московські та українські історики старої школи. Певно, вони дещо прибільшують, задля приниження Києва. Бо ж їздило по сіль «зі всієї Русі» дуже багато людей. Цілими валками, звідусіль.

По–друге: коли в Криму та на прибережжі від Дністра до Дону живе і працює «дуже велика кількість» русичів, то це свідчить, що вони там з’явились не несподівано. Вони обживали та облаштовували ті степи, те «Дике поле» ще з давніх століть, коли туди ходив Святослав Хоробрий із своїми дружинами русичів, а ще раніше — скіфські царі. Хоч би що казали московити, як би казились, та до тих людей вони не причетні. Хоча російська історіографія й досі пнеться агітувати світ, що саме тамбовські та рязанські «мужики», починаючи з ХVІІІ, катерининського, століття обживали землі так званої «Новоросії». Дуже вже хочеться поцупити кавалок чужої землі.

Саме в ті далекі роки почали зароджуватися українське козацтво та українське чумацтво. Бо хто може заперечити, що ті далекі валки возів із сіллю з–під Перекопу 1253 року не чумацькі? І люди наші українці–русичі, і співали пісень наших — довгих, тягучих, мов той безмежний степ, і так само страждали, і так само сміялись, як їхні нащадки. Головне — все те творилось рідною мовою предків. Українською мовою!

А хто заперечить, що поселення русів, які чинили перевіз через ріки, не козацькі поселення? То далекі прообрази наших козачих родин, які обживали «Дике поле», вчились себе захищати та сповідували свою християнську релігію. Ту особливу, козацьку віру навіть Вільгельм де Рубрук не міг сприйняти, бо вона забороняла пити татарський кумис, аби не запозичувати чужих звичаїв:

«Християни… є серед них (татарів. — В. Б.)… Русичі…, що хочуть зберегти себе, не п’ють його (кумису. — В. Б.) і вважають, що вчинили великий гріх, коли його вип’ють, тож тоді їхні священики замолюють гріхи, немовби ті люди завинили перед Господом» [19, с. 83].

Ото медовуху пий, хоч залийся, а кумис — зась! Бо то пійло — бусурманське! Чим не козацька мораль?! Звичайно, у середині XIII століття наші козацькі поселення та українські чумацькі валки ще тільки зароджувались, тож не могли мати звичних для нас образів та характерних ознак. І це — зрозуміло. Бо ті козацько–чумацькі ознаки вироблялись віками, щоб врешті–решт набути характерного, остаточного вигляду.

Але заперечувати їхню першу появу в ХІІ–ХІІІ століттях — нерозумно. Бо коли ми зазирнемо у ХІV–ХV століття (а ми це зробимо!), то побачимо, що й у пізніші часи руські (українські) князі дбали про Дике поле: будували там поселення, захисні споруди та порубіжні варти. Про що говоритимемо в кінці книги.

Пославшись на праці великих свідків минулого Іоанна де Плано Карпіні (1245–1247) та Вільгельма де Рубрука (1253–1255), ми дещо дізнались про нашу минувшину.

Серед українців у всі віки були гідні, патріотичні люди, які достойно захищали інтереси нації. Цікаво зазначити, — свідчення українських істориків минулого ніхто не зумів спростувати до часів Російської більшовицької імперії. На сторожі української правди завжди стояли історики, патріоти нашого народу, такі як: М. О. Максимович (1804–1873), М. І. Костомаров (1817–1885), О. М. Маркович (1790–1865), О. М. Бодянський (1808–1877), В. І. Григорович (1815–1876), А. Ю. Кримський (1871–1942), М. С. Грушевський (1866–1934) таін. Це не прості науковці, це люди зі світовими іменами, люди, з якими й сьогодні рахується світова наука. То вже за більшовиків Російська імперія залізним котком пройшлася по історичній достовірності та остаточно спаплюжила ту науку. В ті часи писали що хотіли і як хотіли. Хоча і за царату робили подібне, лише приховували.

Як за царату, так і за більшовиків, наших, світового рівня професорів, академіків і науковців, люто ненавиділи та переслідували за обстоювання історичної правди. Хоча ту правду вони й обстоювали навпіл, тільки те, що було цілком очевидно.

Тому й лютували московська влада та її «оприччина», що у відповідь нічого було сказати. Отож виганяли учених з кафедр та висилали подалі від столиць. А за радянських часів двох із названих, що дожили до того часу, знищили фізично.

А скільки було знищено нашого, українського, наукового та інтелектуального потенціалу — годі й казати. То була звичайна московська варварська політика геноциду А ті історики, які побажали тихо жити на рідній землі, пішли прислуговувати Москві, сприйняли московські міфи і стали поширювати їх серед одноплемінників. За що отримували наукові звання, посади та нагороди. Вони створили потужні «наукові школи», які й досі сповідують і пропагують оту страшну для нас, українців, московську брехню.

Але прийшов час істини! І ми зобов’язані подивитись на минуле чесними українськими очима. Бо якщо цього не зробимо, то й далі плентатимемось за московським історичним возом.

II. За Літописом Руським

Щоб пильніше придивитись до справжньої картини буття українського етносу (русичів) у XIII столітті пропоную звернутись до Літопису Руського. І хоча він зазнав руйнівного втручання з боку російських можновладців і їхніх запопадливих слуг, але через відсутність іншого джерела простудіюємо цю працю, бо ж таки писали її давні русичі київської, галицької та волинської земель.

В українській історичній літературі не описано похід війська хана Батия через північні терени Русі у 1240–1241 роках. Звичайно, то був жорстокий Молох війни, який пройшовся частиною нашої землі. У попередніх працях автора згадувалось, що військо Батия пройшло Русь смугою завширшки 100–150 кілометрів, тримаючись лінії: Київ — Колодяжин (сучасна Житомирська обл.) — Ізяслав (Хмельницька обл.) — Володимир (Волинська обл.) — Берестя (сучасний Брест),з можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст.

Цілком очевидно, а Літопис Руський саме те стверджує, що військо Батий–хана не завойовувало Русь, а тільки перейшло її. Згадаймо слова літопису: «Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов в Угри» [18, с. 398].

Погром хана Батия майже не зачепив Полісся і більшої частини сучасної Галичини. Він повністю оминув тогочасне Поділля. Коли у Літопису зустрічаємо такі сучасні подільські міста, як Ізяслав та Кременець, то мусимо пам’ятати, що вони в 1241 році лежали на межі Волинської та Болохівської земель. А Болохівська земля з півночі прикривала Поділля, і князі тієї землі здалися хану Батию, тож земля залишилась не розореною.

По якомусь часі Болохівські князі, скориставшись скрутою Данила Галицького, вирішили прибрати до своїх рук деякі міста Пониззя. Отож рушили на Бакоту. Ось як про те розповідає Літопис Руський:

«Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав…, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо заставили їх (Болохівських князів) татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [18, с. 399].

Подільська земля в 1240–1241 роках не зазнала навали військ хана Батия. Цю аксіому пам’ятаймо, бо вона вказує, в яких напрямках рятувалось населення України–Русі від військ татарських ханів. Люди мали можливість відходу як на північ, так на захід і південь. І ця можливість відходу, з охопленої навалою чужинських військ землі, врятувала переважну більшість населення Русі.

Послухаємо історика:

«Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на захід основана на простому нерозумінню і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча й з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись в захопленому тимчасово краї…» [21, с. 144–146].

Як бачимо, військо хана Батия у 1241 році не завойовувало Україну–Русь, а проходило через її землі звичайним воєнним походом на держави Центральної Європи.

Звернімо увагу: Київ був остаточно взятий 6 грудня 1241 року, а вже 9 квітня 1241 року те саме військо Батия розгромило польсько–німецьких князів під Лігницею. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 року розгромила угро–хорватів короля Бели IV на річці Шайо.

Маємо надзвичайно цікаві факти, які про багато що свідчать. Хоча українська історіографія з цих фактів ніколи не робила аналітичних висновків. Бо коли підрахуємо час руху армії хана Батия від Києва до Лігниці та Шайо, то виявиться, що та армія мала постійно рухатись на захід зі швидкістю 20 кілометрів на добу. Це притому, що спочатку тривала зима зі своїми хуртовинами та снігами, а потім — весна з потужним розливом рік, та ще й серед густих, непрохідних лісів і скелястих Карпат.

Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у «Слові о полку Ігоревім», за Іпатіївським літописом, рухався зі своїм військом степом та ще й з 23 квітня по 9 травня зі швидкістю менше 28 кілометрів на добу.

Отож, робімо висновки, скільки «доважків брехні» понакидали до нашої української історії московські владоможці.

Землі Великого Галицько–Волинського князівства не були завойовані Батиєм, а лише приголомшені та почасти поруйновані. Вони не ввійшли до складу Золотої Орди, як, скажімо, «Залешанська земля». Велике Галицько–Волинське князівство на довгі роки (до 1362) стало своєрідною «буферною зоною» між володіннями Золотої Орди та державами Центральної Європи. І таке становище Русі влаштовувало хана Батия. Бо станом на 1246 рік у Києві та у всіх містах Русі баскаків не було. Згадаймо доповідну записку Плано Карпіні.

Повновласними господарями Галичини, Волині, Київщини та Пониззя до смерті залишався Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Саме вони, як господарі землі, у 1241 році покарали Болохівських князів за самоуправство, випаливши їхні землі вщент. Болохівські князі, як засвідчив Літопис Руський, ще до 1241 року присягнули на вірність ханові Батию. І немає сумніву, що ті князі поскаржилися ханові. Але Батий пропустив їхню скаргу повз вуха, що підтверджує, хто був господарем землі та що Україна–Русь не входила до складу Золотої Орди.

Послухаємо, які ж землі входили в 1241 році до Болохівщини:

«На думку п. Дашкевича (автора “Літопису Литви і хроніки Руської”, Вільно, 1827. — В. Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоград–Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт і, можливо, південно–західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [21, с. 21].

Поза сумнівом, з 1241 року Болохівська земля була повністю підпорядкована Данилу Галицькому. Йому також було підпорядковане й Пониззя. Ось як про це засвідчено:

«…до певної пори володарем цієї сторони (Пониззя. — В. Б.) вважав себе Данило, і до… 1255 р. татари тут не мали ніякої сили… відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і переселяється в Холм, тоді, коли його син сідає у заново побудованому Львові. Становище Данила щодо татар… незалежне» [21, с. 147].

Що ж додало сили та наснаги володарю Русі Данилу Галицькому після 1241 року? Наші літописи мовчать про повернення з Європи війська хана Батия, вони тієї події не зафіксували. Що цілком зрозуміло. Татари із свого європейського походу поверталися через причорноморські степи. Першим відходило відкликане військо ханів Гуюка і Бурі. За ними рухалося військо Батия та Менгу–хана. Тобто, пошарпане і переполовинене військо татар у 1242 році не зачепило Чернігівської, Київської, Волинської, Галицької та Подільської земель. Ось чому наші літописи не зафіксували тієї події.

До 1255 року Данило Галицький зробив дуже багато, щоб відновити стабільність у своїй державі. Оговтавшись від раптового удару Батия, король Русі поновив свої володіння і став готуватись до можливого протистояння з татарами. Якщо звернемось до Літопису Руського, то побачимо, що тільки у 1250 році хан Батий прислав до Данила Галицького своїх послів, запрошуючи його до себе. Хоча у літопису матеріал подається дещо по–іншому. Між іншим, рік поїздки князя Данила до хана Батия у літопису вказаний 1250.

Період з 1237 по 1292 рік у Літопису Руському особливо наповнено фальшивими вставками катерининської «Комісії», з метою приниження Києва та Данила Галицького і возвеличення Володимирського князівства та його князів. Не слід заглиблюватись у це питання. Для розумної, незаангажованої людини ці істини не викликають сумніву.

Дуже б хотілося звернутись безпосередньо до оригіналу доповіді Плано Карпіні, бо переконаний, що компілюючи в 1795 році працю посла папи Інокентія IV до Хана Батия, Катерина II цілком свідомо додала туди багато «доважків брехні», принижуючи Київ. Тому ми й сьогодні не знаємо справжнього стану Великого Київського князівства у 1241–1362 роках — все пережовуємо московські вигадки. Хоча, коли критично проаналізувати Іпатіївський (Руський) літопис, то можна зробити цілком достовірний висновок: хан Батий після 1241 року залишив Україну–Русь у спокої.

До своєї смерті (1255 рік) він не вчинив жодного воєнного походу на Русь (Україну).

Надзвичайно цікавою є поїздка князя Данила Галицького до хана Батия взимку 1250 року. Звернімо увагу, наш князь відвідав тільки хана Батия і не відвідував ставки Великого хана — Каракорум. Це знаменно, бо, як засвідчують історики, всі, хто в ті роки (1242–1255) навідувався до Батия, змушені були вирушати в Каракорум. Не буду наводити прикладів.

Чому ж літописи зробили виняток для Великих князів України–Русі: Михайла Чернігівського та Данила Галицького? Це ж не ханська забаганка. У нашому випадку існує звичайна закономірність: то були князі незалежних держав, які сусідили з державою Бату–хана. Вони самі вирішували, до кого їхати. Князі приїхали до сусіда–покровителя, і тільки. І хоча Михайла Чернігівського в Сараї стратили, це ні про що інше не свідчить.

Бо коли 1260 року через Русь проходив зі своїм військом Бурондай, він досить чітко звернувся до князя Данила: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник (союзник. — В. Б.) єси, піди зо мною» [18, с. 420].

Так до васала не звертаються. Так звертаються до союзника. Між іншим, і в подальшому літопис засвідчує звернення Бурондая до Василька і Данила як до союзників, а не як до своїх рабів. Послухаємо:

«Якщо ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої всі» [18, с. 421].

Навіщо я нагадую слова літопису?

Цілком зрозуміло, якби у літописах, які фальшували Катерина II та її «Комісія», існували принизливіші звернення до українських князів, імператриця ніколи б їх не пом’якшила. Вона в тому не була зацікавлена. Отже, до нас дійшли достовірні слова. І то слова істини.

Певно, перебуваючи у хана Батия зимою 1250 року, князь Данило Галицький змушений був прийняти на себе деякі принизливі зобов’язання: не створювати загрози Золотій Орді та підтримувати її експансію на Європу. Чому Бурондай і вимагав дотримання обіцянок. Про інше літопис мови не веде.

А нас 300 років «годують» хибним тлумаченням того періоду історії. Принципово іншим. Принизливим. Згідно з Літописом Руським Данило Галицький помер 1264 року. Після його смерті володарем Русі залишився його брат Василько, який княжив до 1269 року. Цікаво зазначити, що після 1261 року до 1274 року Літопис лише один раз згадує про татар Золотої Орди ось таким повідомленням:

«6774 (1266). Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського» [18, с. 426].

У цьому повідомленні, скоріше за все, наш Літопис розповідає про війну хана Берке з Хулагу–ханом за Кавказ, і, одночасно, про винищення мусульман, прихильників Берке–хана, після його смерті. Тож, як бачимо, Золотій Орді у ті часи було не до Великого Галицько–Волинського князівства.

Нова згадка в Літопису Руському про татар з’являється тільки під 1274 роком, коли князь Лев попросив у хана Менгу–Тимура допомоги у війні проти Литви. Ця війна тривала й зимою 1277–1278 років за ініціативи темника Ногая. Звичайно, у цих військових походах брали участь і князі Галицько–Волинського князівства.

А далі наш Літопис згадує про війну хана Талабуги і Ногая проти угрів у 1285 році та їхню ж війну проти «ляхів» у 1287 році. Що цікаво, у Літопису про війну Золотої Орди, про одні й ті ж події, написано двічі. Є абзаци стовідсотково тотожні хоча матеріал спочатку подається під 1282–1283 роками, а потім під 1287 роком.

Професор Л. Є. Махновець пояснив це явище так:

«Це було окреме літописне зведення (Галицько–Волинський літопис. — В. Б.). Як доводять, над ним працювало не менше п’яти авторів–укладачів (чи редакторів). Перший, який писав десь у 1255 році, довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатіївського списку): другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а писав біля 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив, починаючи з 1261 року, матеріал другого і третього редакторів; п’ятий автор написав кілька сторінок на початку XIV століття і 1292 роком закінчив остаточну редакцію» [18, с. VII–VIII].

Віддамо належне професору Л. Є. Махновцю за його титанічну працю видання Літопису Руського українською мовою. Але навіть у цьому випадку професор зазначив, що думка про п’ятьох редакторів ХІІІ–ХІV століть є думка не його, бо написав: «Як доводять…» Подібну думку «доводить» офіційна московська історіографія. Ми ж у книзі «Країна Моксель, або Московія» визначили — то «довід» хибний. Компіляцією всіх літописів видрукованих за часів Катерини II і пізніше, займалася «Комісія для написання записок стародавньої історії, переважно Росії». Отож кожний «виписувач» цитат із стародавніх київських літописів — член катерининської «Комісії» виписував матеріал по–своєму. Через що матеріал не «стикувався» один з одним, а часто повторювався. Що й спостерігаємо між 1283 та 1289 роками в Літопису Руському.

Подібне можемо спостерігати і в інших «катерининських літописах».

Зазначу також, що хоча Літопис Руський доведений до 1292 року, він жодним словом не згадує митрополита Максима, який посідав кафедру з 1283 року. Тобто Літопис Руський із 1283 до 1292 року не знав про існування митрополита на теренах Русі. Як не знав він і про діяльність митрополита Кирила, хоча той поіменований митрополитом на сторінках Літопису: у 1243 та 1246 роках. Цікаво, що Кирило у ті роки ще не був митрополитом.

Як пам’ятаємо з цитати професора Л. Є. Махновця, четвертий редактор Літопису Руського, який працював з літописом «близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив… матеріал другого і третього редакторів», мусив би знати обох митрополитів: і Кирила, і Максима. Бо сам Кирило (за літописом) походив з Галицької землі, а Максим (згідно з іншими літописами) спочатку, в 1283 році, прибув до Києва. Тож коли другий, третій, четвертий і п’ятий редактори жодним словом не згадують впродовж усього літопису про діяльність своїх митрополитів, це виглядає надзвичайно підозріло. Тим паче, що в тому ж таки літопису згадується про багатьох єпископів.

Це можна пояснити тільки так:

1. Скоріше за все Іпатіївський літопис був першою «роботою» катерининської «Комісії». На думку Катерини II — невдалою. Отож, скомпільований матеріал був відкладений до кращих часів і ненадрукований. Слід зазначити, що імператриця надзвичайно остерігалась українських стародавніх матеріалів. Ми уже досліджували цю тему в третій книзі «Країна Моксель, або Московія».

2. Можливо, Літопис Руський скомпілював особисто М. М. Карамзін із матеріалів, не використаних «Комісією» Катерини II. Бо ж, написавши перших два томи своєї «Історії государства Російського», він раптом звернув увагу, що на 1809 рік у всіх на той час «знайдених» «загальноросійських літописних зводах» немає згадки про заснування Москви до 1272 року. Тож, звичайно, такий патріот «великоросів», як М. М. Карамзін, не міг залишити «невирішеним» це важливе питання. Ось чому він і «знайшов» у 1809 році Іпатіївський літописний звод, де згадується Москва (скоріше річка) у 1147 році.

Можуть бути інші варіанти компіляції Іпатіївського літопису. Але те, що він сфальсифікований, — не викликає сумніву Як сфальшовані всі «загальноросійські літописні зводи», такі як: Лаврентіївський, Троїцький, Никоновський, Кенігсберзький, Львівський та десятки інших.

Звернімо увагу: у передмові до першого тому (Лаврентіївського) Повного Зібрання Російських Літописів Імператорська державна комісія з видання літописів зазначила у 1846 році: «Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству времени от XIV до XVI столетия: а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. VI].

Цими словами Імператорська державна комісія з видання літописів повідомила нам, що «загальноросійські літописні зводи», описуючи події з XIV до XVI століття, наводять не оригінали давніх пам’яток, а є компіляцією російських державних посадовців пізніших часів.

Цим сказано все.