РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 10 страница

(В. Лубський)

СУНДИРЕВА Марія Іванівна (1919, місто Уржум) — український філософ. Закінчила Чуваський педагогічний інститут (1942), аспірантуру при КНУ ім. Т. Шевченка (кафедра історії філософії). Захистила кандидатську дисертацію (1953). В 1949-1964 роках — викладач історії філософії КНУ ім. Т. Шевченка. У 1964-1975 роках — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових досліджень: питання історії філософії і природознавства, деякі світоглядні аспекти вчених України і Росії.

Основні твори: "З історії боротьби матеріалізму з ідеалізмом у вітчизняному природознавстві XIX століття" (1964); "Діалектико-матеріалістичні ідеї у біології. Розвиток філософії в Українській РСР" (1968).

СУНІЗМ— один із напрямів ісламу (поряд із шиїзмом). Його послідовники визнають не лише Коран, а й святість Суни. Переважна більшість мусульман є сунітами. В галузі теології головна відміна сунізму від шиїзму полягає в тому, що сунізм не визнає можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечує особливу природу Алі і право його нащадків на імамат, управління громадою. Сунізм відрізняється від шиїзму також у принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина. Послідовники проживають в Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Єгипті, Росії, Україні тощо. (В. Лубський)

СУПЕРЕЧНІСТЬ— у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини — боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють суперечності формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних суперечностях заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми — матерії, сутності — явищу, свободи — необхідності). По відношенню до світу в цілому суперечності — це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини — об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах суперечність проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; суперечність (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи суперечності, а в реальному процесі — зміна основи для її розв'язання. Поява суперечності в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "суперечність" та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей суперечності відіграють роль джерела розвитку — тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані суперечності стають гальмом розвитку. Розв'язання суперечностей відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання суперечностей здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому суперечності втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії — у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються — в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються. Коли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, — і весь процес починається спочатку. Суперечність у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. Суперечність є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні суперечність означає:

1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів;

3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон суперечності, називаються несуперечливими. Проникнення суперечливостей у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними. (Д. Кирик)

СУПЕРЕЧНОСТІ ЗАКОН— логічний закон, сутність якого полягає в тому, що ніяке висловлювання не може бути істинним одночасно із своїм запереченням.

СУПЕРЕЧНОСТІ СУСПІЛЬНІ— діалектичні взаємодії протилежних, співвідносних, взаємовиключних і водночас взаємообумовлених протилежностей, що існують у вигляді поєднаних одна з одною визначеностей суспільного буття. Суперечності суспільні — центральна категорія діалектичного пояснення суспільного життя, оскільки нею відображаються джерела його саморозвитку. При першому погляді на суспільне життя суперечності суспільні найчастіше залишаються нез'ясованими, оскільки різні визначеності суспільного буття на цьому рівні пізнання можуть виступати вже як поєднані одна з одною протилежності. Але їх відношення не виявляє себе і не усвідомлюється як відношення суперечностей суспільних. Для такого усвідомлення дані визначеності повинні бути співвіднесені одна з одною. Це здійснюється, як правило, при з'ясуванні сутності протилежностей даної суперечності суспільної, тобто на рівні глибокого наукового вивчення суспільних явищ. Таким чином, і в реальності, і в теорії реальна суперечність суспільна виникає та усвідомлюється як жива єдність протилежностей, що напружено і невпинно взаємодіють одна з одною, розкриваючи свою сутність. Кожна пара протилежностей існує в контексті численних конкретних зв'язків і суспільних взаємодій з іншими діалектичними парами. Багатоманітні опосередкування протилежностей у реальних суспільних відносинах мають вирішальне значення для визначення специфіки суперечностей суспільних. За слабкого розвитку або у випадку згортання структур, що опосередковують відношення "полярних" сил, сторін суспільного життя, стає реальною загроза прямих руйнівних зіткнень протилежностей. Найбільша небезпека і вірогідність таких зіткнень криється в деспотичних, диктаторських суспільних структурах. Створення і налагодження цивілізованої системи суспільних зв'язків, установ та інші заходи забезпечують опосередкування протилежностей в суперечності суспільні, є об'єктивною діалектичною закономірністю, яка забезпечує існування і вдосконалення таких складних утворень, як суспільство, перехід на нові ступені історичного розвитку.

СУПЕРПОЗИЦІЇ (накладання) ПРИНЦИП—

1) Припущення, згідно з яким результуючий ефект складного процесу дії є сумою ефектів, які викликані кожною простою дією зокрема, за умови, що останні не впливають одна на одну. Суперпозиції принцип точно виконується лише стосовно лінійних систем, поведінка яких описується лінійними співвідношеннями.

2) У теорії класичних полів і у квантовій теорії — положення, відповідно до якого результат накладання допустимих станів фізичної системи (або можливих процесів у ній) є також допустимим станом (або відповідно можливим процесом). У релятивістській квантовій теорії, де розглядають взаємні перетворення частинок, суперпозиції принцип доповнюється правилами супердобору (відокремлення суперпозиційних станів, які фізично не реалізуються в природі). Зміна методологічного змісту суперпозиції принципу відбиває перехід фізики від концепції нескінченної подільності процесів, станів тощо до більш повного врахування їхньої якісної індивідуальності та цілісності. Разом з тим суть суперпозиції принципу не виходить за межі ідеології редукціонізму. (О. Кравченко)

СУППЕС Патрик (1922, Талса, штат Оклахома) — американський філософ, логік, психолог. Навчався у Чиказькому та Колумбійському університетах. З 1950 року — професор Стенфордського університету, одночасно з 1959 року — директор інституту математичних досліджень соціальних наук при цьому ж університеті. Його праці охоплюють загальні питання філософії та спеціальні проблеми філософії фізики, психології, комп'ютерного навчання. На думку Суппеса, не існує якихось особливих філософських методів, принципово відмінних від методів спеціальних наук. Проблема стає філософською тільки в силу її фундаментального значення для даної дисципліни або через її парадоксальність. Суппесу належать важливі результати у дослідженні проблем філософії мови, психолінгвістики, логічних та концептуальних основ теорії вимірювання, використання комп'ютерних засобів у навчанні.

Основні твори: "Дослідження з методології та основ науки" (1969); "Прабабілістична метафізика" (1974).

СУРАЗЬКИЙ Василь (Василь Малюшицький) (середина 50-х років XVIстоліття — між 1604 роком та 1608 роком) — український письменник-полеміст, член Острозького наукового гуртка. У 1575-1581 роках Суразький перебував на службі у князя К. Острозького. Впродовж 40 років працював в Острозькому культурно-освітньому осередку. Суразький відзначався високим освітнім рівнем, що виявлявся у глибоких знаннях Біблії, патристики, теологічної літератури загалом. Ісаєвич припускає, що він брав участь у підготовці Острозької біблії 1581 року, а також не виключає можливість того, що в 1583 році він був міським писарем в Острозі. Суразький є автором двох виданих в Острозі значних праць: "О единой истинной православной вере" (1588). Філософські погляди Суразького сформувалися під впливом християнського неоплатонізму східної патристики, а також під певним впливом поширеної на той час в Україні реформаційної ідеології. Їх реконструкція, здійснювана шляхом аналізу згаданих творів, дає підстави стверджувати, що для Суразького є характерними: нерозмежованість сфер філософії і теології, протиставлення Бога і світу, розуміння Бога як чогось вічного, надчуттєвого, невидимого й неосяжного. Поняття Бога, за Суразьким, включало також філософське уявлення про субстанцію, адже Бог наділявся атрибутами вічності й безконечності. Людську природу Суразький поділяє на зовнішню і внутрішню, або тілесну і духовну, з подальшою диференціацією останньої відповідно до ступеня залежності змісту і характеру інтелектуальних процесів від їх тілесного субстрату — ума, як вищої умоглядної і творчої сили, що спрямовується Богом і покликана відкривати в людині закладену в неї Богом істину, і розмислу, або розсудку. Це забезпечує пізнання зовнішнього світу і душі як опосередковуючої ланки між двома природами. Сутність "внутрішньої людини" виражена в умі, а розмисел переважно пов'язаний із "зовнішньою людиною". Пізнання викладених у Святому Писанні теологічних істин, а також пізнання своєї "внутрішньої людини", що здійснюється у подвигу самопізнання, можливе, на думку Суразького, лише як миттєве містичне осяяння, розумне бачення ума і тому не потребує "зовнішнього розуму", західної раціоналістичної теології. Тому схоластика не тільки зайва, а й шкідлива. Водночас за "зовнішнім знанням" Суразький визнає прикладну цінність. Отже, у Суразького вже проглядається тенденція до усвідомлення необхідності опанування світських наук, європейської духовної спадщини, набуття інтелектуального вишколу, хоча б з метою вироблення навичок, вправності в обстоюванні власної позиції, вміння переконливо захищати і розвивати духовні традиції свого народу.

(Я. Стратій)

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ — поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя. Суспільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність суспільного буття і суспільної свідомості полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та інше. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності суспільне буття і суспільна свідомість як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого — в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось - буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття для себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку суспільного буття і суспільної свідомості — суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ— реальний, органічно цілісний процес існування, розвитку і взаємодії соціальних суб'єктів (осіб, соціальних спільнот, суспільств), що відбувається у конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення дійсності людиною. Специфічною рисою суспільного життя є єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого начал. Постаючи як триєдиний процес самозбереження, самооновлення і взаємодії соціальних організмів, суспільне життя не редукується до причинно-наслідкової залежності чи межі таких залежностей духовного від матеріального або навпаки. Суспільна свідомість і суспільне буття є лише абстракціями, моментами життєдіяльності соціального цілого як їх реальної основи, що зумовлює їх сутність і характер взаємовпливу. Атрибутивною ознакою суспільного життя є його дисперсність, оскільки воно в певному розумінні постає як ієрархія життєвих виявів соціальних індивідів (людство, цивілізації, етноси, особи) монадної природи. Кожен із цих індивідів довільного рівня постає як монада, тобто як уособлення і відтворення цілого, основних його закономірностей, ритмів і формоутворень. Повною мірою таке уособлення і відтворення відбуваються лише на рівні такої специфічної єдності, як людство. Однак ця єдність виступає не у вигляді моністичної суперсистеми чи монолінійної послідовності, а як розмаїття різномасштабних живих культурно-історичних індивідів, у кожному з яких — від цивілізації до особи — відтворюється та уособлюється, але вже крізь призму унікальних специфікацій, всесвітньо-історичний процес загалом. За такого підходу суспільне життя постає як сукупна життєдіяльність усіх соціально-історичних індивідів, їх самоідентифікації, самоствердження і самореалізації, в ході яких кожен з цих індивідів відкриває себе заново і збагачує своїм, тільки йому притаманним екзистенційним досвідом інваріантні структури і неминущі цінності загальнолюдського характеру. (Бойченко)

СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ТЕОРІЯ—філософська доктрина, що обґрунтовує засадниче значення договору між людьми для суспільного устрою. Початкові підходи до осмислення ідеї суспільного договору були реалізовані у давньогрецькій філософії софістами і стоїками, зокрема у твердженні софістів про походження суспільства — як наслідку конвенції, а не природного перебігу речей, та у розрізненні стоїками позитивного і природного закону. Еволюція ідеї суспільного договору щільно пов'язана також із філософією Середньовіччя, зокрема такими її чільними постатями, як Тома Аквінський та Оккам. Перший обстоював думку про природний закон як такий, що хоч і має Божественне походження, але вкорінений у природі людини та оприявлюється через застосування нею свого розуму. Потрактований у такий спосіб природний закон слугує за основу формування ще двох різновидів закону: громадянських (або позитивних, цивільних), що регулюють стосунки у кожному конкретному суспільстві, та універсального "закону націй", зміст якого узгоджується між усіма суспільствами. Оккам наголошував на думці, що джерело міці суспільства й держави — в народові, його праві вільно обирати своїх правителів. Подальше формування засад суспільного договору теорії припадає на XVII-XVIII століття, коли в осмисленні соціально-філософських проблем чільне місце починає відводитися розуму. Гроцію належить першість у потрактуванні ідеї соціального договору як історичної події у житті суспільства, яке обирає на основі угоди певну форму правління; одного разу встановлена, ця угода не підлягає змінам. Прикметно, що твори Гроція мали значний вплив на інтелектуальне середовище в Україні, зокрема у КМА. Прокопович докладно вивчав і коментував головний твір Гроція "Про право війни і миру", а в добу його ректорства в КМА цей твір був перекладений з латини. Інший європейський філософ VII століття Пуфендорф, який також був добре знаний в Україні, обґрунтував ідею зміцнення нетривкого миру між людьми шляхом укладання суспільного договору. Значним внеском Гоббса у формування суспільного договору теорії було обґрунтування природного права людини на життя, порушення якого може слугувати тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору. Назагал, згідно з Гоббсом, цей договір має бути незмінним і спиратися на добровільне передання людьми своїх індивідуальних прав абсолютному монархові, який повинен їх гарантувати. Локк досить докладно обґрунтував умови зміни суспільного договору, коли з обох сторін (влади і народу) порушуються обопільні зобов'язання. Руссо, французькі філософи-просвітники також приділяли значну увагу розробці суспільного договору теорії. Кант розглядав суспільний договір як регулятивну ідею, яка сприяє утвердженню правління закону в суспільному житті. У XX столітті Ровлз розвинув суспільного договору теорію шляхом обґрунтування принципу соціальної справедливості на підставі так званої "початкової позиції", яка уможливлює чесні договірні стосунки у суспільстві. Відродження ідеї суспільного договору особливо актуальне для суспільств, де базові ліберальні свободи тільки починають встановлюватися.(Н. Поліщук)

СУСПІЛЬСТВО—одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології.

1) В широкому розумінні, суспільство —якісно відмінне від природи, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об'єднання (діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання), в яких знаходить свій вияв всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей.

2) У вузькому розумінні, суспільство:

а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм;

б) відносно самостійний і цілісний момент такого організму;

в) спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей (Тойнбі);

г) корелят держави (громадянське суспільство).

Як цілісність суспільство є предметом не лише історії, а й соціальної філософії та соціології. Проте на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі, та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософія визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Філософія зорієнтована на з'ясування єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) смисложиттєвих проблем, вироблення орієнтирів екзистенційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізацїі людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою (історія при цьому постає як частина історії природи, олюднення природи та своєрідність суспільства щодо неї); особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристотель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "суспільно-договірного" (Гоббс, Локк, Шефтсбері, Мандевіль, Г'юм, Мейн, Тьонніс, Дюркгейм, Бартп, Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл, Гелбрейт, Кан, Тоффлер); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер) , співвідношення суспільства взагалі та суспільно-економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, марксизм). Сучасному етапові властиве; некласичне розуміння суспільства, для якого характерне співіснування найрізноманітніших підходів до вивчення суспільства. При цьому намагання знайти прийнятне для всіх цих підходів визначення суспільства призводить до вельми абстрактного тлумачення суспільства як всеохопної системи, яка окреслюється граничними умовами соціальності як смислової комунікації, а в просторовому вимірі постає як "світове", "планетарне". За таких умов необхідним, врівноважуючим цей уніфікаційний аспект розгляду суспільства доповненням є здавна притаманна історичній науці "мультиплікативна" характеристика суспільства, яка формується не відкиданням розбіжностей різних підходів, а навпаки —їх врахуванням, що уможливлює осягнення суспільства в усій його складності і багатстві виявів. (І. Бойченко)

СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ і СУСПІЛЬСТВО ЗАКРИТЕ — терміни, вперше запропоновані Бергсоном і запроваджені Поппером для характеристики соціально-політичних систем, властивих різним суспільствам на тих чи тих етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тлумачиться як суспільство творче й динамічне, засноване на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо найрізноманітніших змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики і самокритики; воно протиставляється закритому суспільству, як ураженому стагнацією, авторитаризмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явним переважанням соціально-масового начала над індивідуальним. Цей контрапункт є лейтмотивним для філософсько-історичних побудов Поппера, за якими розвиток сучасної цивілізації, започаткований, на його думку, "грецькою революцією" V — IV століття до нашої ери, доводить переваги і перспективність суспільств відкритих (на зразок стародавніх Афін чи сучасних західних демократій) щодо закритих (на кшталт Спарти, царської Росії, фашистської Німеччини чи СРСР часів сталінізму). За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер в післямові до російського видання книги "Відкрите суспільство і його вороги" (1992), зазнав краху, виникли умови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства. До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі:

1.Зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї;

2.Мир у всьому світі;

3.Боротьба з бідністю;

4.Боротьба з демографічним вибухом;

5.Навчання ненасильству.

Концепція відкритого і закритого суспільства, виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі загалом, відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізованим, а навіть незапитаним внаслідок операціоналізації її вузлових, досить абстрактних і есеїстично викладених понять, так і певної заідеологізованості позицій автора.

(І. Бойченко)

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО—

1) Один із трьох основних (поряд із природознавством і технікознавством) "стовбурів" людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо.

2) Сукупність усіх — як наукових, так і позанаукових — знань про суспільство.

Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійної сфери розпочинається досить рано, очевидно, з Аристотеля. Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядро якого утворює сукупність наук про суспільство, суспільствознавство формується лише десь з середини XIX століття.

СУСПІЛЬСТВО ТЕЛЕМАТИЧНЕ (від французького — "телематика") —термін, яким позначають суспільство, у якому поширені нові комунікаційні технології, що надають можливість телекомпаніям активно запроваджувати інтерактивні форми взаємодії із споживачем інформації, отримувати майже вичерпні дані про вподобання і смаки глядача, його сім'ї (фіксуючи, наприклад, його улюблені програми, рекламні сюжети та інше). Телематичні системи, поєднуючи телебачення із комп'ютером, створюють основи для "інфототалітаризму", який вдається до ефективних технологій маніпуляції поведінкою, користуючись постійно оновлюваними масивами даних про телеглядачів і споживачів. Складовою суспільства телематичного виступає дедалі зростаюче спостереження за повсякденною поведінкою людей — на вулицях, у місцях загального користування, на роботі та інше. Сучасна соціальна думка осмислює тенденції експансії суспільства телематичного як органічний прояв трансформації соціуму під впливом інформатизації, але також як реальну небезпеку свободі людини, її гідності і недоторканності сфери приватності. Найбільш радикальні критики і супротивники суспільства телематичного вбачають у ньому наступ "кіберіократії" — нової тиранії, коли людина змушена підкорятися винайденому нею самою комп'ютерному Левіафану. (В. Заблоцький)

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ— провідна її риса, властивість, котра вважається "специфічно людською". Від уявлень про позаісторичну сутність людини філософія поступово переходить до визнання її культурно-історичної визначеності, намагаючись подолати субстанціалізацію тих властивостей, котрі, як здається, втілюють сутність людини (показова щодо цього еволюція філософських уявлень про розум та мислення). Чимало важило визнання того факту, що сутність людини функціонує лише у "дійсному людському існуванні" (Маркс). Проте навіть звертання до існування не усуває уповні загрозу редукціоністського витлумачення людини. Це засвідчує вразливість так званих есенційних уявлень про людину. Кардинальні уточнення в уявленні про сутність людини пов'язані з відкриттям сфери підсвідомого. Доводиться рахуватися з тим, що у глибинному підсвідомому шарові людини "є все — є і первісна людина, є й світ звіра, є також уся історія" (Бердяєв). Відтак людину неможливо звести ні до її технічної подоби, ні до раціоналістичної подоби; слід враховувати увесь спектр виявів її життєдіяльності (міф, святкування, танок, спів, екстаз, любов, смерть, надмірність, війну); неприпустимо нехтувати виявами афективності, неврозів, безладдя, випадковості. Дійсна людина виявляє себе, отже, у діалектиці "розумності — нерозумності" (Морен). Гуманістичний психоаналіз обстоює думку, що поняття й сутність людини означають не якість і не субстанцію, а одвічну й довічну суперечність, іманентну людському способові буття ("матріархальна" вкоріненість у природу та "патріархальна" виокремленість з неї через соціум і культуру). У сучасному людинознавстві есенційному (сутнісному) підходові до витлумачення людини протистоїть екзистенційний. Екзистенціалістичне уявлення про передування існуванню доповнюється тезою про те, що той, хто визнає людську свободу, має взагалі відмовитися від ідеї сутності на користь існування, воно не "перше", а абсолютне (Нансі). Больнов, посилаючись на Плеснера, обстоює погляд на людську сутність як питання "відкрите" для нових і незавбачуваних відповідей. (В. Табачковський)